Вольтер – Кандід, або Оптимізм (страница 16)

— Карета вашої величності в Падуї, човен готовий.

Пан зробив знак рукою, і слуга вийшов. Усі ззирнулися між собою знову, і загальне здивування подвоїлось. Третій слуга, підійшовши до третього чужинця, сказав йому:

— Пане, будьте певні, вашій величності не доведеться тут довго лишатись, я все приготую.

І відразу зник.

Кандід і Мартен були певні, що це карнавальний маскарад. Четвертий слуга сказав четвертому панові:

— Ваша величність, можете їхати, коли ваша во­ля, — і вийшов, як інші.

П’ятий слуга сказав те саме п’ятому господареві. Але шостий трохи по-іншому звернувся до шостого з чужинців, що сидів поруч Кандіда, і сказав:

— Слово честі, мій пане, вашій величності вже не хочуть вірити набір, а мені й поготів. Цієї ночі нас можуть засадити до в’язниці, вас і мене. Піду, може, щось зроблю. Прощавайте!

Коли всі слуги вийшли, шестеро чужинців і Кандід з Мартеном залишились у глибокому мовчанні. Нарешті Кандід порушив тишу.

— Панове, — сказав він, — які чудні жарти! Чому це ви всі королі? Щодо нас, то ми не королі зовсім — ні я, ні Мартен.

Тоді господар Какамбо велично сказав по-італій­ському:

— Я зовсім не жартую. Мене звати Ахмет III¹¹⁶. Кіль­ка років я був великим султаном. Я скинув з престолу мого брата; мій небіж скинув мене. Всіх моїх візирів порізано, а я доживаю віку в старому сералі. Мій небіж, великий султан Махмуд, інколи дозволяє мені подорожувати для здоров’я, і я приїхав, щоб побувати на карнавалі у Венеції.

Юнак, що сидів біля Ахмета, сказав:

— Мене звати Іван¹¹⁷, я був імператором всея Росії. Мене скинули з трону, як я ще був у колисці; батька й матір моїх заточили; виховали мене у в’язниці. Часом мені дозволяють подорожувати в супроводі вартових, і я приїхав, щоб побувати на карнавалі у Венеції.

Третій сказав:

— Я — Карл-Едуард¹¹⁸, король англійський. Мій бать­ко уступив мені право на королівство, і я бився, щоб те право обстояти. Восьмистам моїм прихильникам вирвали серця і ними били їх по щоках, а мене посадили до в’язниці. Тепер я простую до Рима одвідати короля, мого батька, скинутого з престолу, як я та мій дід, і я сюди приїхав, щоб побувати на карнавалі у Венеції.

Тоді четвертий сказав:

— Я — король польський¹¹⁹; невдача на війні позбавила мене моїх спадкових володінь; батько мій теж зазнав такої змінності долі. З сумом корюсь я провидінню, як і султан Ахмет, імператор Іван та король Карл-Едуард, — хай Бог пошле їм дов­ге життя. Я теж приїхав, щоб побувати на карнавалі у Венеції.

П’ятий сказав:

— Я так само король польський¹²⁰; двічі втрачав я моє королівство. Але провидіння дало мені іншу державу; де я зробив більше добра, ніж можуть зробити всі сарматські королі¹²¹ на обох берегах Вісли. Я теж скорився провидінню і приїхав сюди, щоб побувати на карнавалі у Венеції.

Лишився тільки шостий монарх.

— Панове, — мовив він, — я не такий великий володар, як ви, але, зрештою, я був теж королем, як і всі інші. Я — Теодор¹²², мене обрано було на короля Корсики. Мене називали «ваша величність», а тепер ледве звуть добродієм; я чеканив монету, а тепер не маю динара; я мав двох державних секретарів, а тепер через силу утримую одного служника; я сидів на троні, а в Лондоні довгий час лежав у в’язниці на соломі. Боюся, щоб не сталося того і тут; проте, подібно до ваших величностей, і я приїхав сюди, щоб побувати на карнавалі у Венеції.

П’ятеро королів вислухали цю промову з благородним співчуттям. Кожен з них дав королеві Теодору по двадцять цехінів на одежу й сорочки. Кандід подарував йому діамант у дві тисячі цехінів.

— Що це за людина, — говорили п’ятеро королів, — що спроможна дати в сто разів більше, як кожен з нас, і — дивна річ! — справді дає. Ви теж король, добродію?

— Ні, панове, і найменшого бажання не маю бути королем.

Коли вставали з-за столу, до того самого готелю прибуло ще четверо найсвітліших принців, що теж утра­тили свої володіння через війну і приїхали на кінець карнавалу у Венеції. Але Кандід не звертав уже ніякої уваги на новоприбулих. Він увесь захоплений був думкою їхати до Константинополя, щоб знайти там свою любу Кунігунду.

Розділ двадцять сьомий. Подорож Кандіда до Константинополя

Вірний Какамбо вже договорив турецького корабельника, що мав везти султана Ахмета до Константинополя, щоб той узяв і Кандіда з Мартеном на свій корабель. Уклонившись низько його злиденній величності, вони пішли до корабля, і Кандід доро5гою говорив Мартенові:

— Отже, ми вечеряли з шістьма скинутими королями! І одному з них я навіть подав милостиню. Може, є багато принців іще безталанніших. Що ж до мене, то я втратив тільки сто баранів і тепер лечу в обійми до Ку­нігунди. Мій любий Мартене, я ще раз скажу, що Панглос таки був правий: усе — добре.

— Хай буде так, — сказав Мартен.

— Але яка ж неймовірна пригода трапилась нам у Венеції! Чи бачив хто, чи чув, щоб шестеро скинутих з престолу королів вечеряли разом в одному шиночку!

— Це не дивніше від усього, що нам траплялось, — сказав Мартен. — Що королів скидають — це річ світова; що ж до честі, яку ми мали, вечерявши з ними, — то вона не варта найменшої уваги. Хіба не однаково, з ким вечеряти, — аби страва була смачна!

Щойно зійшли на корабель, Кандід одразу ж кинувся на шию своєму колишньому слузі, своєму щирому приятелеві Какамбо.

— Ну, що ж поробляє Кунігунда? — спитав він у нього. — Чи таке ж вона диво краси, як була? Чи кохає ще мене? Як вона себе почуває? Ти ж, напевно, купив їй палац у Константинополі?

— Мій любий пане, — відповів Какамбо, — Кунігунда миє миски на березі Пропонтиди¹²³ в одного князя, що має дуже мало посуду. Вона невільниця в домі колишнього правителя на ймення Ракочі¹²⁴, якому султан дає щодня три екю на прожиток. Але найсумніше, що вона втратила красу і стала погана з лиця.

— Ох, прекрасна вона чи погана, — сказав Кандід, — але я людина чесна, і мій обов’язок — кохати її вічно. Та як могла вона потрапити в таке лихе становище з п’ятьма чи шістьма мільйонами, які ти повіз?

— Гаразд, — сказав Какамбо, — хіба я не мусив да­ти два з них донові Фернандо д’Ібараа-і-Фігеора-і-Маскаренес і Лампурдос-і-Суза, губернаторові Буенос-Айреса, за дозвіл узяти Кунігунду, і хіба не забрав у нас решту один хоробрий пірат? А хіба цей пірат не возив нас до мису Матапан¹²⁵, до Мілоса, Нікарії, Самоса¹²⁶, Патроса¹²⁷, Дарданелл, Мармурового моря й Єкутарі¹²⁸? Кунігунда й стара служать князеві, про якого я говорив, а сам я став невільником у скинутого з престолу сул­тана.

— О, скільки страшних, одне з одним сполучених нещасть! — сказав Кандід. — Але, зрештою, у мене є ще кілька діамантів, і я легко визволю Кунігунду. Шкода тільки, що вона споганіла.

Потім, звертаючись до Мартена, він запитав:

— Як на вашу думку, хто вартий більшого жалю — імператор Ахмет, імператор Іван, король Карл-Едуард чи я?

— Не знаю, — відповів Мартен. — Для того треба б побувати у вашому серці.

— Ах! — сказав Кандід. — Коли б Панглос був тут, він знав би це і нам з’ясував би.

— Не знаю, — мовив Мартен, — якою вагою ваш Панглос міг би зважити людське безталання і змірити людські болі. Але я гадаю, що на землі не один мільйон людей, у сто разів жалюгідніших за короля Карла-Едуарда, імператора Івана та султана Ахмета.

— Дуже можливо, — сказав Кандід.

За кілька днів вони прибули до чорноморської протоки. Кандід насамперед викупив Какамбо за дорогу ціну; потім, не гаючи часу, кинувся з товаришами на галеру, щоб пливти на берег Пропонтиди шукати Кунігунду, хоч як там вона споганіла.

Серед каторжників на галері було двоє, які дуже погано гребли і яких шкіпер-левантієць¹²⁹ вряди-годи шмагав бичачою жилою по голих плечах. Кандід, з природного зворушення, подивився на них уважніше, ніж на інших галерників, і зі співчуттям підійшов до них. Йому здалося, що деякими рисами своїх спотворених облич вони трохи нагадують Панглоса і бідолашного єзуїта-барона, брата Кунігунди. Це збентежило Кандіда і засмутило. Він подивився на них ще уважніше.

— Справді, — сказав він до Какамбо, — коли б я не бачив, як повішено вчителя Панглоса, і не мав нещастя сам убити барона, я подумав би, що це вони гребуть на галері.

Почувши ім’я барона і Панглоса, обидва каторжники голосно скрикнули, перестали гребти і кинули свої весла. Шкіпер-левантієць підбіг до них, і на них посипались ще рясніші удари.

— Стривайте, стривайте, пане! — гукнув Кандід. — Я заплачу вам стільки, скільки схочете.

— Як! Це Кандід! — сказав один з каторжників.

— Як! Це Кандід! — сказав другий.

— Чи це сон? — сказав Кандід. — Чи це наяву? Чи на галері я? Невже це барон, якого я вбив? Невже це вчитель Панглос, якого я бачив на шибениці?

— Це ми, це ми! — відповіли вони.

— Так оце той великий філософ? — сказав Мартен.

— Ей, пане шкіпере, — сказав Кандід, — скільки ви хочете викупу за пана Тундер-тен-Тронка, одного з пер­ших баронів імперії, та за пана Панглоса, найглибокодумнішого німецького метафізика?

— Християнський собако! — відповів шкіпер-левантієць. — Коли ці дві каторжні християнські собаки — барони та метафізики — а це, певно, велика річ у їхньому краю, то ти даси мені за них п’ятдесят тисяч цехінів.

— Ви їх матимете, пане, везіть мене блискавкою до Константинополя, і вам одразу ж буде сплачено. Ой, ні, везіть мене до Кунігунди...