Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 39)

Гундлах тепер насторожено прислухався до їх розмов. Вони розповідали Гладіс про становище в Іспанії: ситуація невтішна, нестабільна. Вони їхали досить довго, і сальвадорці мали нагоду вилити душу. В країні неспокійно, хоч офіційно оголошено, що з заворушеннями покінчено. В «Паласіо де Крісталь» біля парку Ретіро сам міністр культури відкрив першу виставку про громадянську війну, про ту жахливу війну, яка з далеких тридцятих років розколола націю на два ворожі табори — і такий стан триває ще й досі. Хоч в «Кришталевому палаці» й висять прапори уряду Народного фронту поруч з прапорами Франко, на фотографіях можна побачити й літаки фашистського легіону «Кондор», і маршируючі інтернаціональні бригади, а вслід за звуками гімну фаланги «Кара аль соль» лунає «Інтернаціонал». Але та примиреність тільки для людського ока, демократія позірна, фашисти все ще утримують у своїх руках армію та «цивільну гвардію» й готові до захоплення влади.

Чамартін виявився районом крупної буржуазії, зал кінотеатру був великий, але досить затишний, крісла кремового кольору, коли на них сідаєш, вони опускаються до необхідного рівня. Перші ряди, приблизно третину залу, заповнили розкішно одягнені люди, задні ряди були майже порожні. Гундлах сів поруч з Гладіс. Він шепнув їй, що перед публікою такого сорту не варто говорити, як на Кубі, про проблеми революції. Інша справа — показати, з якою брутальністю режим переслідує навіть своїх поміркованих противників. Шлях до сердець цих людей можна знайти, тільки закликаючи їх до співчуття, порядності і до рицарських почуттів… Організатори мітинга, очевидно, були такої ж думки: вони провели центральним проходом між рядами наперед дванадцятирічного хлопчика, який чудом уцілів після влаштованої хунтою різанини в його селі; і присутні по його вигляду все зрозуміли.

— Ми їхали на базар, — сказав хлопчик слабким голосом, — і тут наш автобус зупинили солдати. Шпики з нашого села показали на двох чоловіків. Військові відвели їх за автобус і розстріляли…

Хлопчик розповідав, що один з тих чоловіків був членом християнської профспілки, а другий — помічник пастора сільської парафії. На потилиці хлопчика червоніла незагоєна рана завбільшки з кулик, вона була така глибока, що там вже не росло волосся. Дві великі рани тяглися на шиї й на обличчі. Двома ударами мачете йому так пошкодили руку, що навіть вже через кілька тижнів він ледве міг ворухнути пальцями. На запитання, за віщо ж над ним гак знущалися, хлопчик відповів, що він син помічника пастора.

Серед гнітючої тиші на задніх рядах почувся вигук, якого Гундлах не зрозумів, а Гладіс зірвалася з місця, мов ошпарена, на якусь мить зчинився шум, приглушений звукопоглинаючими стінами. Гладіс вийшла наперед, ніби намагаючись втихомирити зал. Вона впевнено стояла на сцені. Зал відразу ж стих, чекаючи, що ж скаже ця вродлива жінка в елегантному костюмі кольору морської хвилі. Всім своїм виглядом вона завоювала симпатію публіки ще до того, як заговорила. Щоправда, з самого початку її виступу в кінці залу пролунало кілька реплік. Не приховуючи свого гніву і хвилювання, Гладіс перелічувала злочини хунти в Сальвадорі.

— А ви зможете поїхати додому після того як тут, за кордоном, обливатимете брудом своє гніздо? — запитав хтось з бокового проходу, де зібралась група розкішно одягнених молодих людей.

Якийсь чоловік, виступивши на захист Гладіс, вигукнув, що своїм виступом вона не забруднює своє гніздо, а очищає його від бруду. Зупинивши його помахом руки і суворо глянувши на молодиків, Гладіс продовжувала свою промову. Але тут знову хтось крикнув їй:

— Обережно, сеньйоро, а то й вас схоплять!

— Мене вже хапали, — вигукнула Гладіс з презирством і гнівом, — у квітні мене разом з кількома десятками інших витягли з колони демонстрантів і відвели в поліцію за те, що ми брали участь в марші протесту проти вбивства нашого архієпископа. Зі зв'язаними за спиною руками ми протягом кількох годин змушені були стояти біля камери і слухати, як там за дверима катують в'язнів. А коли потім почався допит, один поліцейський непомітно розв'язав мені руки, і я змогла вийти з в'язниці, ви уявляєте собі, аж на вулицю.

— Добрий поліцейський! І більше нічого вам не зробили? — запитав хтось з кінця залу.

— А тепер послухайте дещо! — вигукнула Гладіс, намагаючись перекричати шум в передніх рядах, де люди почали озиратись. — Я назву тільки один приклад. Розповім, що хунта вчинила з Беатріс Ландою, членом християнської спілки молоді. Після вбивства архієпископа Ромсро її схопили під час демонстрації протесту. На допиті від неї вимагали назвати призвідників. Вона цього не знала і знати не могла, бо демонстрацію ніхто не організовував — вона була стихійна. Беатріс мовчала, і тоді в кімнату ввели її заарештованого нареченого і зґвалтували дівчину в нього на очах. Наречений почав говорити бозна-що — загалом те, що від нього хотіли почути, але й цього виявилось недостатньо, аби такою ціною купити для неї свободу. Кілька годин лежала Беатріс на «сковорідці». Що це таке? Це металеве ліжко зі сталевими пружинами, що весь час перебувають під електричною напругою, яку можна збільшувати або зменшувати, повертаючи ручку. Її, голу, прив'язали за руки й ноги і мучили електричним струмом доти, поки не довели її до серцевого нападу. З допомогою ін'єкцій і штучного дихання її знову привели до свідомості. Я забула сказати, що їй заклеїли лейкопластирем очі: кати хотіли залишатись невідомими. І все ж двох вона впізнала по голосу. Коли електрошок нічого не дав, її, як і інших — нещадно били і прийомами карате зламали кілька ребер. Потім її голову втиснули в смердючу воду, і дівчина мало не захлинулась…

Гладіс, мов зацькована, говорила все швидше і дедалі тихше, ніби намагаючись втекти від того, про що вона розповідала. Раніше вона ніколи про це не згадувала, Гундлах відчував, що Гладіс і зараз не хотілось про це говорити, вона ніби через силу виривала з себе слова, спровокована ворогами. Зал, затамувавши подих, слухав цю жахливу сповідь. Зрештою в Гладіс пропав голос, вона, ніби задихаючись, схопилась за горло, і Гундлах підбіг до неї, щоб допомогти їй. Але вона знову взяла себе в руки і хрипким голосом вела далі:

— І все ж Беатріс витримала всі тортури і живою вибралася з в'язниці. А одинадцятеро з нас не повернулись на волю. Про них було оголошено, ніби вони пропали безвісти, а це означає, що їх закатували до смерті. Після цього, ви, напевне, не здивуєтесь, почувши, що один з катів, якого впізнала Беатріс, був застрелений у травні прямо на вулиці. Вбито одного ката за десятьох закатованих. Це досить скромна відплата. І ще одне: Фронт національного визволення не застосовує тортур, він користується справедливими методами оборони проти дій ворога, який не знає пощади, прагнучи створити в країні військову диктатуру, як у Парагваї й Чілі. Ультраправий полковник Добюїссон, який вихваляється своїми контактами з радниками Рональда Рейгана з питань Латинської Америки, сказав якось, що вже настав час пристрелити й консервативного християнського демократа Наполеона Дуарте. В його очах християнсько-демократичні партії у всьому світі, від Італії до Чілі, — це не що інше, як «праве крило комуністів».

Гладіс таки змусила замовкнути тих, хто заважав їй виступати. Виходячи з залу, вони зірвали своє зло тим, що, взявши з рук організаторів картки, на яких було написано, за якою адресою слід надсилати пожертвування для революційного Сальвадору, тут же з люттю кидали їх на підлогу. Гладіс перемогла, але якою ціною! Коли вони після закінчення мітингу їхали назад, Гладіс не сказала жодного слова. Відсунувшись подалі від Гундлаха, в самий куток машини, вона тільки тихо схлипувала. В нього промайнула думка, що Гладіс не така невразлива, якою йому здавалась у Гавані, після того, як вона, отримавши телеграму з Мехіко, нічого йому не сказала. Йому кинулось у вічі її небажання навіть там згадувати про знедолену батьківщину… Причиною цього була, безперечно, травма, про яку їй хотілось забути, викреслити її з своєї пам'яті, але тут дівчину змусили знову згадати про неї і все відверто розповісти. Він картав себе тепер як безсердечного імпресаріо, який ставить перед своєю зіркою надто великі вимоги. Він пригадав про Гертеля. Можливо, той і мав рацію, сказавши в приймальній полковника Махано, що навряд чи з ним, Гундлахом, можна довго дружити, оскільки в його характері проглядається якийсь диявольський холодний лоск, честолюбство, агресивність, цинізм… Їхня дружба була недовгою і закінчилась для Петера Гертеля смертю. Товаришувати з Гундлахом було ризиковано, мабуть, тому в нього було дуже мало друзів.

Вони змушені були відкласти дальший політ. Навіть в готелі Гладіс все ще ніяк не могла заспокоїтись. В її очах ще залишався якийсь прихований біль, той незбагненний вираз рішучості й страху, навіть приреченості, який так вразив Гундлаха під час першої зустрічі з нею в «Каміно Реаль». Кілька разів йому здавалось, що вона ось-ось заплаче. Мабуть, Беатріс Ланда була її близькою подругою. Після вечері Гладіс прийняла снотворні таблетки, але Гундлах побоювався, що вона ще, чого доброго, впаде, коли буде сама в кімнаті, і тому постукав їй у двері. Вона з розпущеним волоссям нерухомо сиділа біля люстра. У неї не було охоти говорити з Гундлахом, і вона відправила його з кімнати. Йому здалося дивним, чому вона не замкнула двері кімнати. Вже в своєму номері Гундлах, приклавши вухо до стіни, прислухався до звуків у її кімнаті, але звідти нічого не було чути. «Вона сильна, — запевняв Гундлах сам себе, завтра все минеться».