Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 3)

Якийсь японець, виявляється, теж вирішив летіти повітряним таксі, та ще й у тому самому напрямку. Через сорок хвилин обидва пасажири вже були в повітрі. Гундлах напружено дивився в ілюмінатор, проте бачив лише язик полум'я під крилом літака, а далі тяглися панамські джунглі.

— Ви часто туди літаєте? — запитав Гундлах свого попутника.

— Шість разів на рік. — Кругле обличчя в окулярах розпливалось від усмішки. — Ми виробляємо там текстиль, шкіряні речі, а ще синтетичні ланцюги для їзди на автомобілях слизькими дорогами.

— А це зручне місце для такого виробництва?

— Ідеальне навіть, принаймні донедавна.

— А тепер? Певно, багато чого змінилось?

— Побачите самі й самі зробите висновок; мені ви навряд чи повірите.

Гундлах далі не розпитував, знаючи небажання промисловців і комерсантів висловлювати свої думки про ситуацію в країнах, у яких вони працюють. Отже, текстильні боси Японії дають роботу жителям Сальвадору, і це триватиме доти, доки вони не замінять останню швачку роботом «кавасукі». Вони перетинають океан, щоб боротися з безробіттям, яке — за підрахунками Вінтера — становить тут близько тридцяти п'яти процентів. Заробітна плата, приблизно п'ять марок в день, не вища, ніж у Шрі-Ланці, або на Філіппінах…

— А ми, — сказав Гундлах, — збудували тут новий аеровокзал, споруджуємо морський порт в Акахутлі, електростанцію на річці Лемпі.

— Незабаром ми й до вас прийдемо зі своїми ланцюгами для слизьких доріг, — пообіцяв маленький японець. Він несподівано розстебнув свій дипломат і, сяючи, заходився витягати звідти рекламні проспекти. Здавалося, у напханому непотрібним мотлохом дипломаті він мав намір розчистити куточок ринку для своїх товарів.

— Багато шоферів уже пролили немало крові, поту і сліз над вашими ланцюгами, призначеними для їзди по слизькій дорозі, — вів далі японець, тихо, але впевнено. — Повірте мені, тепер цього вже не буде… Наш філіал у Сальвадорі виготовляє не тільки ланцюги, а й захисні жилети з того самого матеріалу для поліції. Досі кулезахисні жилети були або заважкі, бо в них умонтовували металевий панцир, або ж надто незграбні, якщо їх виготовляли на нейлоновій підкладці.

— Отже, ваші жилети теж уписуються в цей ландшафт?

— Ми виготовляємо жилети за ліцензією. Кожен другий з шестисот п'ятдесяти тисяч поліцаїв у Сполучених Штатах уже носять їх, а не менше ніж трьом сотням наші жилети врятували життя. Випробування показали, що такий жилет не пробиває навіть випущена з близької відстані куля дев'яти-міліметрового «магнума», якщо вам це щось промовляє. «Магнум» — найпотужніший з усіх видів ручної вогнепальної зброї; єдине, що він може заподіяти вдягненому в наш жилет, — невеличке садно.

Над озером Нікарагуа саме сходило сонце. Гундлахові несподівано закортіло придбати найперше жилет, і пізніше, ланцюги для слизьких доріг. Він не міг запропонувати японцеві чогось подібного. Адже не так легко когось умовити на побудову ангара або електростанції.

— Уже йдемо на посадку, — сказав пан з Осаки. — Лишилося всього двадцять хвилин… Погляньте, чудовий краєвид! У затоці Фонсека сходяться кордони трьох держав. Невеличке місто отам, на острові, біля кінчика крила, Амапала — єдиний справжній порт Гондурасу на Тихому океані.

Гундлах дивився проти сонця на велику бухту у формі трьох рукавів завбільшки — ну, приблизно, як Ейселмер в Голландії. Два конуси вулканів стояли обабіч входу до бухти. З-за крила літака стало добре видно один з них, можна було навіть зазирнути в кратер. А поряд розляглося сліпучо-блакитне водне дзеркало, що виблискувало сріблом, усіяне скелями й рифами, навколо яких пінились хвилі. Видно було й кілька мілин із зеленою водою. По той бік затоки над пасмом лісистих гір з'явився цілий ряд інших вулканів, які справили гнітюче враження, хоча вже й давно погасли. Попереду відкривався шматочок оголеної природи, яка ніби чимось загрожувала Гундлахові… Його навіть дрож пройняв, це відчуття виявилося зовсім не таким, на яке він сподівався. Гундлах чекав чогось привітнішого. Йому здалося, що цю картину він не забуде до кінця своїх днів.

Міжнародний аеропорт Ілопанго лежав, ніби в ранковому сні. Це був єдиний державний аеродром країни, яка не мала внутрішнього повітряного зв'язку. Неподалік злітно-посадочної смуги Гундлах помітив військові машини — легкі бойові вертольоти й літаки-винищувачі типу «Магістр» з Франції, носова частина в них була закопчена пороховим димом бортової зброї. Та незважаючи на це, загальна картина аеропорту справляла враження сільської місцевості, якщо не брати до уваги ще радарної установки, а також блиску скла й алюмінію в залах митниці; це була візитка його фірми.

На Гундлаха вже чекав Гертель — ще зовсім молодий керівник транспортного відділу філіалу Дорпмюллера. Маленький, вертлявий Гертель був убраний, як на весілля. Він сказав, що візи тут не вимагають, рідко коли контролюють багаж, навіть довідок про щеплення віспи не треба; штамп у паспорті дає дозвіл на три місяці перебування в країні. А хто прилітає приватним літаком, того вважають значною персоною й майже не турбують. Всі формальності Гертель уже залагодив.

— Ви довго чекаєте мене?

— З пів на шосту ранку, пане Гундлах. З дев'ятої вечора до п'ятої ранку — комендантська година. — На стоянці за аеропортом Гертель, не перестаючи балакати, кілька разів озирнувся. — Доктор Зайтц чекав на вас іще вчора, він думав, ви прибудете «Іберією» з Мадріда. Але на той рейс ви, мабуть, не встигли. В місті досить спокійно. Ми замовили для вас номер у «Каміно Реалі», там вам буде добре, першокласний готель.

— Спочатку поїдемо до філії, — сказав Гундлах. Вже на широкій чотирисмужній автостраді Гертель сказав:

— Тут усього п'ятнадцять кілометрів, але часто бувають перевірки. — Він подивився в дзеркало заднього виду. — Ліворуч проминули славетне озеро Ілопанго. Колись це був величезний кратер, діаметром чотирнадцять кілометрів… — Гертель прокашлявся, очевидно, щоб подавити тремтіння, яке з'явилось у голосі. — Наприкінці дощового сезону тут здебільшого буває один-два поштовхи землетрусу, епіцентр — точно посеред озера.

— Вас непокоїть це озеро?

— А чому ви про це питаєте? — запитанням на запитання відповів Гертель.

— Бо ви ввесь час озираєтеся.

— Просто мені здалось, ніби хтось учепився за нами. Якийсь жовтий «датсун».

— Заспокойтеся.

— Мені тільки здалось. Тут на таке звертають увагу, — пояснив Гертель.

— Ми з вами не такі й важливі персони, — вів далі Гундлах. Назустріч уже насувалося місто, хаотичне громаддя з мільйонним населенням. Місто було праворуч, воно тулилось до підніжжя гори, яка теж вивершувалася кратером вулкана. — А це дуже незручно — комендантська година?

— Та ми вже пристосовуємося. Сальвадорці — народ імпульсивний, розумієте, їм легше звикнути. За кілька дрібних монет сальвадорець вам з радістю танцюватиме на вулкані. Такі спектаклі-ревю на роликах ви можете побачити навіть у вашому готелі або в сусідньому «Шератоні», щоправда, треба мати спеціальні перепустки. Після ревю — всілякі напої, закуски, танці й суботнє шоу, ночівля, потім чудовий сніданок з шампанським.

— Business as usual?[1]

— Саме так, пане доктор. Та й найстаріше ремесло квітне. На повну потужність працюють розважальні заклади «Гваделупа» в кварталі Сан-Маркос і «Глорія» неподалік «Шератона». Але не вночі, як раніше, а тільки опівдні, до комендантської години. Клієнти «Глорії», якщо беруть таксі, то кажуть водіям, щоб везли їх до «Сінаю». А «Сінай» — це похоронна контора, розташована якраз навпроти, отже, одночасно й там створюється кон'юнктура.

— Дякую за інформацію, але я хотів би почути щось нове про Дорпмюллера.

— На жаль, я не можу випереджати пана доктора Зайтца.

Виходячи з машини, Гундлах помітив позаду, кроків за п'ятдесят, жовтий лімузин марки «датсун», який теж завертав на стоянку. Гундлах нічого не сказав, навіщо зайвий раз лякати Гертеля, котрий намагався видати себе за бувалого в бувальцях, хлопець і так занадто знервований і переляканий. Філія Рейнського промислового концерну, ніби магазин косметичних товарів, містилася на елегантному бульварі де лос Ероес, займаючи цілий поверх висотного будинку. Але доктора Зайтца, начальника канцелярії Дорпмюллера й другої особи філії, ще не було.

Було ще десь біля восьмої години. Секретарка Зайтца, яка теж тільки-но прийшла, зварила для Гундлаха каву. її звали Люцією Біндінг.

— Адже ніхто не знав, коли саме ви прибудете, — ніби вибачаючись, сказала вона, набираючи телефон шефа. Вона мала років тридцять; досить приємна собою, її волосся було зв'язане на потилиці акуратним вузликом, проте Гундлах до такого типу жінок був байдужий. Як завжди в таких випадках, ніби мимоволі, він відразу прикинув, скільки приємних хвилин і радості могла б принести йому ця жінка; результат на цей раз дорівнював нулю.

Пані Біндінг повідомила, що пана Дорпмюллера викрали біля самої його квартири на Ескалоні: заблокували машину, витягли звідти шофера, а Дорпмюллера повезли на його ж автомобілі. Вона згадала ще кілька подробиць, відомих працівникам філії, але Гундлах її майже не слухав. Подробиці тепер не мали значення. Дорпмюллер перебував у руках невідомих людей, головне зараз було знати, чи він живий, які умови обміну, чи озивалися викрадачі — але про це вона нічого не знала, очевидно, доктор Зайтц був мовчазної вдачі.