Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 5)
Якщо зовні демонструвалась професійна безпека, то за сталевими дверима, схожими на двері сейфа, все сяяло розкошами й красою. Фірма купалася в золоті й грошах; та воно й не дивно, коли врахувати її річний прибуток — тридцять мільйонів доларів, а також те, що майже дві третини цієї суми становили гроші, отримані за викрадених осіб. Тільки шеф бюро, містер Хілларі, здивував Гундлаха. Гундлах уявляв собі його худим і довготелесим, спритним янкі, який пройшов через вогонь і воду, щось середнє між біржевим маклером і сектантським проповідником, а опинився перед солідним, навіть простодушним чоловіком, який наказав подати гостеві з ФРН сніданок, оскільки той ще не снідав. Неприємне враження справила на Гундлаха лише непроникність обличчя Хілларі, ввічлива міміка якого не дозволяла розгадати, про що він думає: американська школа самовладання. З'ївши з апетитом сандвіч, Гундлах так нічого й не довідався, Хілларі здавався йому неприступним, мов граніт.
— Ми пояснили панові Зайтцу, щоб він вимагав точного підтвердження, — сказав Хілларі після кількох незначних слів. — Найкраще — звичайно, фото, на якому жертва була б зображена з сьогоднішньою газетою в руках. Зараз ми чекаємо телефонного дзвінка і зробимо монтаж розмови. Ми підключились до лінії вашої контори; це був наш перший крок.
— А хіба магнітної плівки не досить?
Рішуче заперечивши, Хілларі пояснив, що гудіння зіпсованого кондиціонера так сильно глушило голос, що зрозуміти можна лише кілька речень, та й то не зовсім; між іншим, там є таке місце, де Дорпмюллер — якщо це був справді він — запевняє, ніби з ним усе гаразд і він переконаний, що за півтора мільйона його звільнять…
— Пан Зайтц не зміг упізнати Дорпмюллера з голосу. Та плівка дійсно може виявитися сфабрикованою людьми, які знають, що сталось, і хочуть отримати гроші, не маючи Дорпмюллера.
Ці повчання ставали нестерпними.
— Про суму викупу газети не писали; незважаючи на це, їм вона відома.
— Таке трапляється.
— А хто першим прослухав плівку? — запитав Гундлах. — Ви чи пан Зайтц?
— Він доручив це нам, бо касета не підходила до його магнітофона й він боявся пошкодити плівку. Адже в нас із ним тверда домовленість — без нас нічого не робити.
— Він сам приніс вам касету?
— Ні, пан Пінеро ходив по неї. Саме він і веде цю справу. Ми ніколи не йдемо на ризик.
Почуття недовіри в Гундлаха зростало. «Невже викрадачі такі простаки?» Як правило, вони завжди уникають робити будь-які записи, котрі могли б виказати місце перебування викрадачів, але невже вони такі дурні, що не зуміли виготовити фотографію, яка не видасть їх? Друга загадка: Дорпмюллер говорив англійською мовою, очевидно, за вказівкою викрадачів, які хотіли розуміти все, що він скаже; проте дуже дивним здавалося, чому Хілларі й Пінеро спочатку прослухали плівку без Зайтца. Вони дуже легко могли поліпшити якість запису, зробивши копію й зменшивши сторонні шуми. Але лишається неясним: що це їм дало б? Гундлах думав, дожовуючи сандвіч. Звичайно, з трьох мільйонів марок можна брати майже тисячу марок прибутку щодня; а коливання курсу на біржі давали, крім всього, ще й спекулятивні прибутки, але для детективів такого гатунку то дрібниці. Не інакше, як ці два пани просто наповнюють власну кишеню; тоді, виходить, їхні мотиви зрозумілі.
— А сума вже лежить напоготові?
— Звичайно.
— А чи не могли б ви показати мені ті гроші?
Хілларі мовчав. Обличчя, як кажуть, дзеркало душі, але в обличчі Хілларі нічогісінько не віддзеркалювалось, воно лишалося незворушним, як маска, як зображення на картах для гри в покер. Мить тривала напружена мовчанка, нарешті Хілларі сказав:
— Гроші ми поклали в банк.
— На свій рахунок? — глянув на нього Гундлах, усвідомлюючи, що питання досить пікантне; у своїй фірмі він лише в крайньому випадку зважився б на таке приниження співробітника. Але тут належало розставити всі крапки над «і», чітко з'ясувати, кому, власне, належать гроші й хто ними повинен розпоряджатися. Саме настав той крайній випадок.
— Ні, в сейфі,— відповів Хілларі по певній паузі.— Десять тисяч банкнотів по сто доларів і десять тисяч — по п'ятдесят доларів, у двох валізках, як обумовлено вимогою. Може, хочете самі пересвідчитись?
— Пізніше. І краще тут. Гроші повинні лежати напоготові. Адже тут для них теж надійне місце.
— Трохи ризиковане.
— Заради визволення вашого клієнта треба, звичайно, йти на такий ризик. Я мав можливість бачити частину вашого захисного обладнання, воно справляє враження… А поліція в курсі справ?
— Яка саме поліція?
— Як то «яка»?
— Ну, в Сальвадорі, власне, вісім різних служб, які відповідають за порядок та безпеку. З котрою саме, на вашу думку, ми повинні співробітничати?
— Це вам краще відомо.
— Відверто кажучи, я трохи здивований. Найчастіше, ми працюємо самостійно. В нормальних випадках цього від нас навіть вимагають і обумовлюють договором.
Гундлах кивнув, вирішивши облишити цю тему. То був один з прийомів його тактики. Під час суперечки він намагався спантеличити партнера несподіваними запитаннями. Тепер він відчував, що йому пощастило трохи втомити Хілларі й змусити до відступу. Справжній бій попереду, він ще дасть йому ні» носі, як любив висловлюватись батько, котрий служив під час другої світової війни в чині капітана.
— Після обіду ми повернемося до нашої розмови, — сказав він, а вже біля дверей почув слова Хілларі:
— Може, прислати людину для вашої особистої охорони? Пана Зайтца ми також охороняємо.
— Ні, щиро вам дякую.
— Як хочете, сер.
— Адже викрадачі не зважаться двічі доїти одну й ту саму корову.
— На вашу думку, супротивник не дуже численний і діє згуртовано?
— А хіба ліві сили діють не досить раціонально? — перепитав Гундлах.
— За машиною, яка везла вас із аеропорту, їхав жовтий «датсун». Хочу відразу внести ясність: то було не наше авто… Ніхто не думає про небезпеку, аж поки вдарить грім, але тоді вже пізно.
Йдучи сходи ми вниз, Гундлах подумав, що ті слова Хілларі нагадують приховану погрозу. Проте, коли він знову сидів у автомашині, то намагався переконати себе, що це в нього від гризот сумління — адже він поводився з ними досить різко. Ні, чесний початок — завжди добра прикмета. Всілякі жорстокі непорозуміння треба владнати насамперед, як казан Макіавеллі. Та горила поводиться досить нахабно, набиває собі ціну, а пропозиція надати охоронця — то вже справжнє знущання.
— До готелю? — запитав Гертель.
— Спочатку в посольство. І будь ласка, надалі не розповідайте нікому, якщо вам здаватиметься, що за вами назирці хтось їде. Це викликає всілякі непорозуміння… А як шеф транспортного відділу, ви взагалі не зобов'язані супроводжувати мене особисто.
— Відділ розвалиться й без мене.
— Дайте мені машину, план міста — і все буде гаразд.
— Пане доктор, ми добре знаємо свої обов'язки.
Гундлах засміявся, йому сподобався тон розмови, їздити самому, без начальства, звичайно, зручніше. Тут є свої переваги, бо під час закордонних відряджень їхні співробітники не завжди дотримувались субординації і опікали один одного незалежно від посади, яку вони займали по службі.
На посольство Гундлах не покладав особливих надій. Воно містилося трохи вище на Ескалоні, де починалась вулиця Поніенте. Обабіч парадного входу росли великі декоративні кущі з яскравими квітками, кущі навіть заважали ходити, та й персонал посольства зараз був невеликий. Через хитку політичну ситуацію в країні посол Нойкірх разом зі своїм штабом був тимчасово відкликаний. За відомостями Вінтера, в керівних колах Федеративної Республіки Німеччини точилася дискусія щодо Сальвадору, і там досить скептично дивились на тутешній наскрізь прогнилий режим. Міністр економічного співробітництва заморозив допомогу, виділену для розвитку країни на суму двадцять мільйонів, в той час як міністр закордонних справ за порадою США гальмував розрив стосунків із Сальвадором. Внаслідок цього зійшлись на середньому: дипломатичну діяльність у цій країні зведено майже нанівець, хоч до цілковитого розриву й не дійшло: обов'язки посла ФРН виконував тепер генеральний консул та повірений у справах ФРН.
Гундлаха прийняв радник посольства Вальман, дебелий русявий чоловік з голубими очима. Його обличчя і тіло, здавалося, мають схильність розпливатись. Незважаючи на люб'язність, він видався дуже несимпатичним, навіть бридким. В його відсутності співробітники називали його то Ляльмаиом[2], то Швальманом[3].
— Ми саме чекали на вашого представника, — мовив він, трохи підвівшись, але його важка туша знову плюхнулась у крісло. — Що ж ми можемо для нас зробити? Боюсь, дуже мало… В цьому трагічному випадку ми, на жаль, майже безпорадні. Наш пилив на уряд з кожним місяцем зменшується. Не кажучи вже про те, що цей уряд, хоч як би ми до нього ставились, не відповідає за дії повстанців. Та цього й не можна від нього вимагати.
Вальман намалював досить невтішну картину. Його гладенькі руки, натреновані як на заперечливих, так і на лагідних, заспокійливих жестах, безцільно лягли на стіл.
— А ви не маєте контактів з повстанцями? — запитав Гундлах.
— О боже, як ви собі це уявляєте?!
— Зрештою, представники так званого Фронту національного визволення їздять по країнах Європи, домагаються матеріальної й моральної підтримки, їх приймали навіть у Бонні.