Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 1)
П'ЯТЬ ЖИТТІВ ДОКТОРА ГУНДЛАХА
©
Шарлотті
I. ВИЗВОЛИТЕЛЬ
— Пане доктор, — сказала секретарка, коли Гундлах повернувся з обіду, — директор Вінтер просить вас через десять хвилин до себе. Він там для вас дещо передав, гляньте на вашому столі…
— Що ж він хоче?
Секретарка, як завжди, знизала плечима. Ця жінка ніколи не знала більше, ніж їй було сказано.
— Здається, щось термінове, — мовила вона.
Очевидно, знову якийсь «пожежний» виклик — відрядження за кордон, можливо, до того брудного Каїра. Або ж за океан, в Індію, чи в чорну Африку, де завжди щось негаразд… Ой, як йому все це набридло! Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва споруджувало електростанції в таких країнах, як Заїр і Малі — несло, так би мовити, світло у царство тьми. А коли де-небудь виникали якісь неприємності, посилали його, Ганса Гундлаха, бо він володів трьома іноземними мовами і мав неабиякий хист вести переговори — з надзвичайною вправністю міг переконати будь-якого співрозмовника. Здебільшого йому давали на допомогу когось з економістів, юристів або інженерів, кого-небудь з проектувальників або навіть з відділу кадрів, — залежно від проблеми. Він був четвертим за рангом у відділі преси й реклами концерну, але на час таких відряджень мусив відкладати свої власні справи на потім. І тут уже нічого не вдієш. Усі знали, що Гундлах усе владнає.
Він узяв газету «Франкфурте альгемайне», яку прислав йому Вінтер. Гундлах сподівався, що там вже лежали заготовлені для нього виїзні документи. Власне, більше ніж мета поїздки й країна, його цікавило, хто цього разу з ним поїде. Аби тільки не сам директор. Вінтер мав років п'ятдесят п'ять, був на двадцять літ старший за Гундлаха, на двадцять кілограмів важчий, двома рангами вищий по службі — ну який з ним можна зав'язати контакт? Колись Гундлах уже супроводжував його, й цього досить, йому здавалося, що Вінтер був невдахою в особистому житті, сексуально розчарований, як і багато інших в такому віці. В цьому Гундлах пересвідчився дорогою назад, коли Вінтер, випивши дві-три чарки коньяку, заходився дратувати стюардес, перекручуючи назви повітряних ліній, кидаючи недолугі дотепи й розповідаючи затерті непристойні анекдоти. Це жалюгідне базікання аж ніяк не сприяло їх зближенню, і кожен кілометр, що наближав їх додому, додавав Гундлаху почуття власної переваги.
Але для чого ж це він передав? Газета була торішня, від 16 жовтня 1979 року. Гундлах перебіг очима оголошення й рекламу, свою галузь. Проте Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва в цьому номері реклами взагалі не давало. Зате у літературному відділі Гундлах натрапив на великий, на дві сторінки, матеріал, який Вінтер позначив зеленим фломастером. Під наївним заголовком «До людей усього світу» на семи шпальтах ішов текст із трьома нечіткими фотографіями, звірячі розправи, статистика й емблеми якоїсь одіозної Революційної партії робітників Центральної Америки. Ні, це був не рекламний, а швидше агітаційний матеріал: стаття закликала поставитися з розумінням до повалення уряду в одній з країн Центральної Америки. А втім, на другій сторінці редакція виправдовувалась, що до цієї публікації її змусили шантажем.
Гундлах перебіг очима текст: свинцева пустиня з моторошними оазисами. Надто дивно звучали такі бойові заклики, як «Хай живе право сальвадорського народу на революційно-визвольну боротьбу!» і звинувачення підпілля з далекої тропічної країни на адресу своїх ворогів. Але чому ця публікація з'явилася в Німеччині? Бунтівники, очевидно, не мали доброго журналіста, який гідно представив би їх самих і розмалював відповідними фарбами їхніх ворогів. Усе вийшло бліде, розпливчате, спотворене багатослів'ям і ненавистю. Він, Гундлах, зумів би все це відредагувати, зробити ефектним, адже колись він саме цим і займався. За 53 250 — ціна за друкований аркуш, «Франкфуртер альгемайне цайтунг», тобто за дві газетні сторінки можна опублікувати дещо таке, від чого в читачів мурахи по тілу забігають. Але для чого, власне, Вінтер передав йому цю газету? Може, це має якесь відношення до їхнього проекту перебудови гавані в Сальвадорі?
Вже підіймаючись ліфтом на директорський поверх, Гундлах раптом пригадав, що минулої осені там, на березі Тихого океану, було викрадено двох північноамериканських промисловців; їхні водій і охоронець при цьому загинули. В тій маленькій країні викрадення заложників стало майже звичною справою. Це приносило не тільки величезний викуп, а й пропагандистський капітал. Погрожуючи смертю заложникам, викрадачі зуміли помістити свій маніфест у вигляді великого оголошення і в «Франкфуртер альгемайне», й у «Нью-Йорк таймс», «Лос-Анджелес таймс», «Монд», «Дейлі міррор» та в десятку інших газет. Гундлах пригадав навіть назву потерпілої компанії: «Бекман», фірма приладів з Лос-Анджелеса; оті два заложники були керівниками її філіалів у Сальвадорі.
І цей випадок був не єдиний. Два-три роки тому подібне оголошення помістили в «Зюддойче цайтунг» аргентінські партизани — коштом концерну «Бунге і Борн» з Буенос-Айреса. Викрадення директора фірми «Мерседес», також в Аргентіні, вилилось в цілу низку оголошень, оплачених фірмою «Даймлер-Бенц». А електрогігант «Філіпс» за свого викраденого в Сальвадорі менеджера змушений був фінансувати в тридцяти двох країнах друкування аж на двох сторінках матеріалу, в якому партизани звинувачували режим цієї центральноамериканської країни в демагогії й злочинах, таких, як корупція, таємні вбивства і звірячий садизм; опубліковано було також фотографії замордованих, так само, як і в цій газеті… Неодноразово такі об'яви адресувалися й японським концернам, а зараз, схоже було, черга дійшла й до їхньої фірми.
— Ось така справа, — сказав Вінтер, коли Гундлах сів перед ним у крісло. — Ви зробили правильний висновок, на інше я й не сподівався. Так, цього разу й ми попались. Учора ввечері, точно опівдні за місцевим часом. І просто в центрі столиці.
— Є жертви?
— Здається, поки що — немає. Пан Дорпмюллер, очевидно, дотримувався нашої вказівки не чинити в таких випадках опору. — Ці слова Вінтер сказав тихо, схиливши набік голову і дивлячись униз, можливо, тому, що викрадену, навіть коли вона ще жива, жертву слід поважати й журитися з цього приводу. В нього були маленькі щільно посаджені очі, між бровами залягли дві тоненькі лінії клопотів і розчарувань, які ставали ще глибшими, коли він з ким-небудь не погоджувався. Опущені куточки рота й тоненька верхня губа надавали обличчю неприємного виразу.
— А тепер докладніше, — по хвильці озвався він. — Вимога надійшла нам ще сьогодні вранці, ми повинні сплатити півтора мільйона доларів… Чималу суму заберуть також оголошення в газетах — це теж одна з умов.
— Я повинен узяти це на себе? — запитав Гундлах.
— Та ні, це зробить швейцарське агентство. Як ви могли подумати! Буде складено такий собі патетичний текст, перекладено різними мовами світу й надруковано в різних газетах. Для цієї суто технічної роботи мені вас просто шкода турбувати, — додав Вінтер, намагаючись загладити свій докір. — Це не наше діло, воно надто дрібне.
— Звичайно. Але що ж тоді маю робити я?
— Вам доведеться летіти туди; по можливості, навіть сьогодні.
Гундлах не відповів; новина була надто несподіваною, хоч він і чекав чогось подібного. Гундлах відчув, що Вінтер нетерпеливиться, й поглянув на нього з ледь помітною посмішкою, самовпевненою і разом з тим люб'язною. Гундлах досяг чималих успіхів у своїй професії, що додавало йому почуття власної гідності. Але ж чи варто кидати виклик? Вінтерові очі він ніколи не любив, їхній погляд здебільшого був трохи цинічний. Сьогодні очі були ніби й байдужі, проте хитрі… Гундлахові здалось, ніби Вінтер хоче його налякати. Але Гундлах не дасть йому такої втіхи. Вінтер полюбляв наганяти страх, показувати свою владу, але зрештою хотів мати поряд рішучих і сильних помічників.
— Гаразд, пане директор. Я негайно забронюю місце на найближчий рейс. А як з грошима для викупу?
— Доведеться все сплатити. Будь-яке зволікання ризиковане… Дві третини, між іншим, компенсує страхове агентство.
— Я хотів спитати інше: як туди перешлють гроші і як я їх віддам. Акредитивом чи чеком для нашого банку в Сан-Сальвадорі? Чи, може, там, крім Дорпмюллера, ще хтось має таку суму? Отже, в якій формі…
— Ні в якій. Це вас не стосується. Ми домовились з американським детективним бюро, воно владнає фінансову частину справи, там працюють фахівці, викупи — їхній профіль. З ними ви почнете співробітничати на місці; докладні пояснення знайдете в оцих документах.
Гундлах помацав зелену папку, що лежала на столі шефа, але не наважився її розгорнути.
— Повідомлення агентства, напевне, вже є, думаю, що воно буде надруковано в сьогоднішньому номері «Тагесшау», проте ми повинні дотримуватися секретності, — почув Гундлах хриплий голос Вінтера, — Зрозуміло? Здається, я все пояснив.
— Одна деталь незрозуміла: в чому саме полягає моє завдання, якщо цю роботу виконає детективне бюро?