Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол (страница 50)

Так от цьому незамінному зателефонували вранці з центральної газети і ввічливо поцікавились, чи не читав він вищезгаданого листа колишніх дворян.

— Так, так,— підтвердив він,— якраз учора за вечерею...

— Так ось, Юрію Сергійовичу (здається,так його звали), нашим читачам хотілося б знати і вашу думку з цього приводу.

— А чому, власне кажучи, мою думку? — заявив Юрій Сергійович.— Я ж зовсім не дворянин. У мене мати праля, а батько...

Ввічливий голос перебив, що для того, аби обуритися зрадою, зовсім не обов'язково бути дворянином. Усі радянські люди, так би мовити, недвозначно висловлюють своє ставлення. Академіки, письменники, доярки...

Юрію Сергійовичу було вкрай незручно протиставляти себе всім радянським людям.

— Мені справді дуже не хочеться вам відмовляти,— сказав він,— але ж я не знайомий з цією справою, я нічого про неї не знаю.

— Таж ви читали нашу газету.

— Так, так, звичайно, газету я читав, але щоб виступати в пресі проти якоїсь людини, вина якої, наскільки я зрозумів, навіть ще не зовсім доведена, адже й суду над нею ще не було...

— Ну, що ж, дуже шкода,— сказав працівник редакції і поклав трубку.

У Юрія Сергійовича того дня навіть настрій зіпсувався. В нього й робота не йшла. "Напевне, я образив цього редактора,— думав він.— Може, хороша людина, зателефонував мені од усієї душі, а я... Так, але ж не можу я писати про людину, про котру найменшого уявлення не маю..."

Того ж дня Юрій Сергійович був викликаний до секретаря партійної організації, до якої він не належав, оскільки був безпартійним.

Секретар посадив його у м'яке крісло і почав висловлювати своє здивування, що він не хоче відгукнутися в пресі з приводу якогось князя.

<:>

— Адже ти радянська людина? — запитав його секретар, зазираючи просто в очі своїм усміхненим поглядом.

Юрій Сергійович став гаряче стверджувати, що так, він радянська людина.

— Я особисто тобі вірю,— сказав секретар, даючи зрозуміти, що уже в багатьох ця віра зникла, але він все ще на щось сподівається.— Тим паче я не можу збагнути, навіщо тобі ставати на бік цього князя. Що в тебе з ним спільного?

— Тобто як це? — розгубився учений.— Чому в мене з ним, власне, має бути щось спільне?

— А як накажеш розуміти твою поведінку? Адже в той час, коли вся наша громадськість рішуче виступає проти цього князя, ти ухиляєшся...

— Я не ухиляюсь,— сказав учений,— я цілком готовий, але я тільки хотів, перш ніж виступати, ознайомитися з матеріалами справи.

— Не розумію,— сказав парторг, вже аж наче сердячись.— Цього тобі хіба недостатньо? — він показав заго товлені заздалегідь вирізки з газет.— Ось, будь ласка, пишуть наші академіки, письменники, передові трудівники. Ти їм що, не віриш?

— У мене немає підстав не вірити їм, але мені, перш ніж відгукнутися, треба б також ознайомитись особисто. А то, знаєте, хтось запитає, в чому річ, а я навіть до ладу й не знаю.

— Ну, що ж,— сказав парторг,— я бачу, ми не домовилися. Я гадаю, що ти не лише авторам цих листів не довіряєш, ти й нашій партійній пресі, а отже, і партії нашій не довіряєш. З такими поглядами можна далеко докотитися.

І справді, парторг як у воду дивився. Наш учений невдовзі докотився в столипінському вагоні до Колими. В іншому разі він міг би потрапити в ополчення, але бронхіальна астма і надмірна короткозорість не дали йому спокутувати свою провину перед Вітчизною саме в такий спосіб. На Колимі він возив тачку і на цій роботі певний час був справді незамінний.

49

На початку жовтня 1941 року адмірал Канаріс отримав від свого особистого агента таке повідомлення:

"У Долгові органами НКВС викрито велику змову, очолювану якимсь Іваном Голициним, представником однієї з найаристократичніших родин старої Росії. Як я вже повідомляв, за якийсь час до цього на території району діяла так звана банда Чонкіна. Авторитетні джерела припускають, що Чонкін і Голицин — одна й та сама особа.

Місцева влада і органи пропаганди намагаються применшити масштаби змови, але, зважаючи на вжиті заходи, самі ставляться до подій щонайсерйозніше.

Газети сповнені багатозначних натяків, прихованих погроз, закликів до пильності і зміцнення дисципліни, постійних нагадувань про патріотизм і вірність населення радянському ладові.

У колгоспах, радгоспах, на підприємствах місцевої промисловості, в школах і дитячих садках провадяться бучні мітинги з істеричними вимогами розправи з бунтівниками.

Судячи з чуток, що циркулюють серед населення, хвилюванням охоплена більша частина району.

Влада вживає термінових заходів по ліквідації наслідків змови. В місто введено не менше двох мотомеханізованих частин НКВС особливого призначення, а в найближчому лісі розташувалася танкова бригада. В місті відбуваються повальні арешти керівної партійної верхівки на чолі з першим секретарем районного комітету ВКП(б) Андрієм Ревкіним.

Вжито рішучих заходів по приборканню бунтівного населення. Так, наприклад, мешканці села Красного, де був розташований штаб Голицина-Чонкіна, депортовані в Дол-гов і розміщені у місцевій школі-семирічці, оточеній колючим дротом і перетвореній на тимчасову тюрму (на додаток до діючої постійної). За чутками, всіх їх, крім дітей до 12 років, очікує найсуворіша покара. (За радянськими законами діти від 12 років несуть відповідальність перед законом нарівні з дорослими).

На одній із центральних площ міста виставлений для огляду населення літак застарілої радянської конструкції з одірваним крилом, що належав змовникам.

Наскільки мені вдалося з'ясувати, князь Голицин є представником білоемігрантських кіл і царської сім'ї, що перебуває у вигнанні, діяв він за завданням Німецького Верховного Командування. Коли це так, то я вкрай здивований, шановний адмірале, що полковник Піккенброк не потурбувався про те, щоб зв'язати мене своєчасно з Голициним-Чонкіним, спільно ми могли б досягти більших результатів.

Судячи з повідомлень газет, з інформації, почерпнутої з інструкцій, що надсилаються партійним агітаторам, та інших джерел, головною метою змови було повстання місцевого населення проти Рад (використовуючи передусім невдоволення колгоспною системою), захоплення даної території і утримання її до підходу німецьких військ.

Змовники були близькі до мети, коли їх спіткала трагічна невдача. Однак, як мені здається, не все ще втрачено. Більше того, я вважаю, що в районі склалася вельми сприятлива обстановка для нанесення по ньому вирішального удару наших військ. Ця обстановка зумовлюється такими факторами:

1. Лінія фронту на даній ділянці дуже ослаблена тим, що Ради змушені були кинути частину своїх сил на придушення бунту.

2. Населення політично цілком підготовлене до зміни влади.

3. Значна частина ініціативних людей на чолі з самим Голициним, який перебуває зараз у в'язниці, зможе скласти міцне ядро для створення закладів самоврядування, тилових з'єднань і загонів місцевої поліції. З їхньою допомогою можна буде розвинути і закріпити успіх, досягнутий нашими військами".

50

У Долговському Будинку культури залізничників готується театралізована вистава "Процес князя Голицина". Суд відкритий при зачинених дверях. Вхід вільний — за перепустками.

ДІЙОВІ ОСОБИ ТА ВИКОНАВЦІ:

Князь Голицин — Іван Чонкін

Державний обвинувач — прокурор Євпраксеїн

Голова суду — полковник Добренький

Члени суду — майори Целіков та Дубинін

Секретар суду — літній товстий сержант без

прізвища

Захисник — член обласної колегії адво-

катів Проскурін Беруть участь лжесвідки, лжеексперти, лжеглядачі та інші л же люди.

Посеред просторої, добре освітленої сцени довгий стіл, накритий червоною тканиною, і три дубових стільці з високими спинками. В лівому кутку сцени за дерев'яною перегородкою, на табуретці, що грає роль лави підсудних, сидить Іван Чонкін — виконавець ролі князя Голицина. Роль князя явно йому не пасує — як був Чонкіним, так Чонкіним і зостався. Маленький, щуплявий, клаповухий, в старому червоноармійському обмундируванні, він сидить, роззявивши рота, і крутить в усі боки своєю стриженою, гулястою головою. А поруч двоє конвоїрів. Такі ж клаповухі, кривоногі, будь-якого посади на місце Чонкіна, Чонкіна постав на його місце — нічого не зміниться.

Поміж Чонкіним і довгим столом за маленьким столиком прокурор Євпраксеїн, почепивши на носа окуляри, перебирає папери, що лежать перед ним.

З іншого боку сцени за такими самими маленькими столиками секретар суду і захисник.

Захисник, миршавий чоловічок у перелицьованому костюмі (ґудзики з лівого боку), підсліпуватий, скоцюрбле-ний, вивернув голову, ніби півень, і, зачіпаючи лівим вухом поверхню столу, щось сягнисто пише на розрізнених аркушах із зошита, рука його ривками пересувається по папері. Він, напевне, вирішив виконати свою роль з усім блиском, вразити публіку красномовством, він, удаючи такого собі Плевако місцевого масштабу, час від часу позирає на прокурора, смикає шиєю і наче аж підморгує, наче дає супротивній стороні зрозуміти, що їй варто заздалегідь змиритися зі своєю поразкою. Доки захисник дивиться на прокурора, рука його зісковзає з аркуша і закінчує фразу на поверхні столу, а то й у повітрі.

Не зовсім розуміючи, навіщо його сюди привели, Чонкін крутить головою, з цікавістю позираючи на прокурора, на захисника, на конвоїрів і вниз, на публіку, яка теж дивиться на нього з цікавістю.