Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол (страница 52)

Майор доповів про дзвінок приїжджому генералові, той сказав:

— Дуже добре, піди проінструктуй.

У коридорі перед своєю приймальнею Фігурін застав групу молодих людей, які сиділи на стільцях вздовж стіни. Досвідчене око одразу могло б визнати в молодих людях столичних мешканців, трималися вони трохи невимушеніше, ніж звичайно тримаються люди в закладах подібного типу, а втім, і у всіляких інших закладах також.

Приїжджих було дев'ять чоловік — вісім хлопців і одна дівка в беретці набакир. У яскраво нафарбованих губах дівка тримала дешеву цигарочку і люб'язно бесідувала з вусатим та бородатим молодиком, котрий сидів поруч неї. У молодика було таке довге волосся, за яке в ті часи могли б і посадити.

— Здрастуйте, товариші! — привітався на ходу Фігурін, і весь цей набрід безладно йому відповів.

Фігурін поцікавився, хто з них старший, підвівся той самий з борідкою і довгим волоссям, Фігурін запросив його до себе.

У кабінеті бородань пред'явив свої повноваження, Фігурін пояснив йому, що й до чого, потім подзвонив директорові Будинку культури залізничників, наказав: під час перерви в судовому засіданні прийняти приїжджу групу, надати можливість ознайомитися з залом і допомогти їм підготувати робоче місце.

Директор, маленький метушливий чоловічок, зустрів прибулих шанобливо, з блокнотом у руках і з виразом готовності до всіляких послуг на обличчі.

Бородань, потиснувши директорові руку, відрекомендувався, сказав, що його звати Федір Шилкін, про решту мовив: "А це мої люди".

У залі, на час перерви звільненому від публіки, приїжджі роззосередилися: Шилкін сів у першому ряду, двоє на певній відстані один від одного в четвертому, один у сьомому, знову двоє в десятому, дівка в беретці у тринадцятому і останні двоє в шістнадцятому.

— Так,— Шилкін підвівся і повернувся обличчям до залу.— Всі на місцях? Гаразд. Приготувалися! Люсю, кинь палити! Поїхали. Три-чотири!

Усі приїжджі зірвалися на ноги і, на превеликий подив директора (йому, провінціалу, такого досі бачити не доводилося), почали, ляскаючи в долоні, хором скандувати:

Наша Ма-ша їла кашу! На-ша Ма-ша їла кашу!

Так вони повторили декілька разів. Покинувши своє місце, Шилкін пересувався по залу і з кожної нової позиції уважно вслухався у виголошувані хором слова. Потім замахав руками:

— Все, дякую, молодці. Вам,— повернувся він до директора,— теж спасибі. Акустика, звичайно, не дуэке, та нічого, працювати можна. Ці місця прошу зарезервувати.

— Буде виконано,— слухняно сказав директор, позначивши щось у блокноті.

Закінчивши репетицію, приїжджі вирушили до їдальні ІТП отоварювати свої рейсові талони.

56

У Москві, в Ленінграді, можливо, і в інших великих містах, де зосереджено багато видовищних закладів, існує особлива категорія громадян, яких — чоловіків — називають сирами, а жінок — сирихами. Жодне хоч трохи примітне театральне видовище, чи то опера, балет чи драма, не обходиться без участі сирів і сирих. Вони проникають на всі прем'єри, бурхливо реагують на вдалі репліки, голосно плещуть у долоні, гукають "браво" чи скандують прізвища своїх кумирів, які відзначилися на сцені. Сири бувають універсальні, бувають прихильниками якогось одного виду театрального мистецтва. За відданістю кумирам вони поділяються на лемешистів, козловістів, Качалов —ців, яблочкінців, улановців і так далі. Федя Шилкін був обуховцем. Це не означає, що інших акторів він зовсім не помічав, ні, будучи об'єктивним знавцем опери, він виді ляв багатьох акторів, але серце його належало тільки одній Надії Андріївні Обуховій (меццо-сопрано). Федя пишався тим, що в Москві не пропустив жодної опери, жодного концерту за участю улюбленої співачки (а траплялося, їздив за нею і в інші міста). І жодного разу на жоден спектакль чи концерт не прийшов без квітів, які, зважаючи на його мізерну зарплату (Федя працював у якійсь незначній конторі на незначній посаді), обходилися йому недешево. Ходив він у старенькому, церованому, завжди одному і тому ж костюмчику, іноді перебивався без обіду, а то й без вечері, але на будь-якому виступі Обухової незмінно з'являвся з букетом, і не яким-небудь, а неодмінно — троянди, гвоздики, ну, в крайньому разі, жоржини.

Під час спектаклю чи концерту Федя дарма не кричав і в долоні не ляскав. Сидить поважно, чекає закінчення вистави. Зате вже коли падає завіса, коли артисти виходять з поклонами, Федя враз мінявся. Підбіжить до самісінької сцени, вигнеться хижо, і букет, наче граната, летить до ніг улюбленої співачки. Надія Андріївна, бувало, підніме букетик і дивиться в зал, кому б це послати свою чарівну посмішку. І тут Федя наче божеволіє.

— Браво! — волає він.— Бра-во! — ляскає в долоні, б'ється в конвульсіях.— Браво! Браво!

Ті, що стоять поруч, дивляться на Федю здивовано, мовляв, псих якийсь. А Федя, червоний від натуги, очі витріщені, сіпається і скандує улюблене ім'я:

— Обухова! О-бу-хо-ва!

І довкола нього створюється наче якесь електричне поле, що й ті, котрі стоять поруч з ним, іноді навіть вельми флегматичні й далекі від мистецтва люди, самі того не помічаючи, впадають поступово в екстаз і разом з Федею починають скандувати те, що скандує він. Сам Федя зізнавався, що в такі хвилини, коли він вибігає до сцени, жбурляє квіти і скандує щось, він відчуває ту найбільшу насолоду, яку відчуває людина від кохання чи горілки.

Незмінна й безкорислива Федина вірність мистецтву і особисто Обуховій врешті-решт була винагороджена тим, що Надія Андріївна помітила його і вирізнила з гурту багатьох своїх прихильників. Серед сирів і сирих став широко відомий випадок, коли якось, дощового вечора, вийшовши після спектаклю з театру, де її очікував натовп нетерплячих прихильників і прихильниць, вона ковзнула поглядом по захоплених обличчях, відшукала серед них обличчя Феді і, посміхнувшись йому особисто, попрохала: "Федю, будь ласка, зупини для мене таксі".

І потім, сідаючи в машину з оберемком квітів, відбиваючись од інших сирів, які напосідали на неї, вона на простягнутій Федею листівці зі своїм зображенням не просто розписалася, як робила в інщих випадках, а чітко вивела: "Феді — Обухова".

Федя цю листівочку в рамцях прилаштував у себе на стіні і всім сусідам, рідним та знайомим в тисячний раз розповідав історію цього автографа, як він стояв біля службового входу, як вийшла Обухова, як відшукала очима Федю, як, посміхнувшись (Федя дуже схоже зображав її інтонацію), попрохала: "Федю, будь ласка, зупини для мене таксі".

Серед слухачів траплялися люди абсолютно глухі до мистецтва, на них Федина розповідь враження не справляла, зате сири згоряли від заздрощів.

Федина кар'єра урвалася найнесподіванішим чином. Він жив у ті романтичні часи, коли Ті, Кому Слід, вели безперервну боротьбу за світле майбутнє. Знищивши експлуататорські класи, здобувши перемогу над буржуазними партіями, покінчивши назавжди (чи надовго) з усілякою опозицією, вони почали завдавати ударів і по дрібніших ворожих угрупованнях, як-от: нумізматах, філателістах, баптистах, есперантистах, преферансистах. Дійшла черга й до сирів. Однієї прекрасної ночі їх майже всіх поголовно витяг-ли з постелей і повезли в невідомому напрямку — на Лубянку.

Згинули сири, згинув і Федя. Федина мама карточку Обухової про всяк випадок пошматувала і спустила в каналізацію.

Нудно стало в театрах. Ні, театральне життя, звичайно, тривало. Глядачі купували квитки і заповнювали зали, актори виходили на сцену і щось грали, але атмосфера була не та. Не було тієї, так би мовити, вибуховості, тієї високої піднесеності, глядачі аплодували мляво, квіти на сцену летіли зрідка, на знаменитостей після спектаклю ніхто не кидався, через що дехто з них навіть став пиячити.

Обухова засмучено розповідала своїм родичам, друзям та знайомим про ті часи, коли її переслідували сири і серед них був один найвідданіший, який для неї якось зупинив таксі.

І раптом у театральних колах пролетіла чутка — з'явився Федя. Його бачили у Великому театрі, він сидів у другому ряду.

А на сцені (в президії) сиділи люди (і серед них, між іншим, Люшка Мякишева), які грали ролі уславлених доярок, чабанів, свинопасів, творців нових порід тварин і зоотехніків.

Вистава називалася — Всесоюзна нарада передовиків тваринництва. Виступаючі, увійшовши в образ, обіцяли досягти нечуваних успіхів у виробництві м'яса, молока, вовни, в несенні яєць і найближчим часом за всіма показниками намірялися наздогнати і перегнати найбільш розвинуті капіталістичні країни. (Під час роботи цієї наради на адресу президії надійшла телеграма від однієї патріотичної молодої матусі, котра назвала щойно народжених нею близнюків Наздогнатієм і Перегнатієм).

Коли скінчилася нарада, і було прийнято вітального листа Центральному Комітету і особисто одному товаришеві, і розпочалися заздравиці та овації, в залі почулися ритмічні вигуки, спочатку нерозбірливі, а далі все могутніші, і вже через кілька секунд зал, стоячи, скандував:

— Переженемо Се-Ше-А! Переженемо Се-Ше-А!

Після цього діяльність Феді та його групи була схвалена у найвищих інстанціях, вся група була зарахована до штату Установи під кодовою назвою "скандінави" (від слова "скандувати"). Група виявилась цілком незамінною. Жоден бодай трохи значніший з'їзд, зліт, сесія чи мітинг не обходилися без участі скандінавів, і коли в газетних звітах дрібними літерами було сказано: "Бурхливі овації. Всі підводяться і скандують те-то й те-то",— ці примітки могли з'явитися тільки завдяки Феді та його групі.