Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол (страница 2)

— Прапора?

— Еге ж. Ну, прапора.

Штик підніс до носа Чонкіна руку з зігнутим вказівним пальцем.

— На, розігни.

— Що це? — Ждучи капості, Чонкін недовірливо дивився на зігнутий палець.

— Та розігни ж.

— А на кий біс?

— Розгинай, не бійся.

Стенувши плечима, Чонкін розігнув. Він не знав цього нехитрого жарту і не зрозумів, чому всі сміються.

— От свистун,— сказав Штик.— Генерал, орден...

— Не віриш? — образився Чонкін.— Та осьдечки ж вона, Дірка.

— За цвях зачепився,— сказав Штик.

— Штик! — гукнули йому .знизу.— Згинь, падло, не заважай людині. Давай, Чонкін, трави, не тушуйся.

— Та йдіть ви!..— махнув рукою Чонкін.

Він образився, замовк і, ставши рачки, довго розправляв шинелю на вузькому просторі поміж Штиком і паном Калюжним. Його кликали, йому обіцяли більше не перебивати, його вмовляли, він не ламався, він просто мовчав, думав. Захищаючи свій пост, він не знав, що чинить щось особливе. А тепер з цікавості слухачів і навіть з їх недовіри зрозумів, що вчинив щось особливе і навіть по-своєму видатне, а от не вірять, і підтвердити нікому.

Люди у камері були різноликі. Один індивідуум, котрого звали чомусь Манюнею, сказав Чонкіну:

— За оце дезертирство тобі одразу вишку дадуть, розстріляють.

— Манюню! — гукнув до нього сходознавець Соломій (у Долговській тюрмі були люди найдивовижніших професій).— Киньте лякати людину.

— Та я не лякаю,— заперечив Манюня.— Я кажу: раз дезертирство, значить, вишка. Це якби він, скажімо, в самоволку пішов чи, припустимо, від ешелона відстав, ну, тоді, звичайно, можна було б обмежитися штрафною ротою, а коли дезертирство, та ще з опором владі, тут уже без вишки ніяк...— Манюня помовчав, подумав: — Ну, взагалі-то зараз розстріл гуманний. Раніш як було. Раніше тебе виводять у двір; відділення з гвинтівками, прокурор, лікар. Вирок читають, очі зав'язують, потім командують: "Відділення, готуйсь!" Жах! Тепер все не так. Тепер гуманно. Повели тебе, скажімо, у лазню, а по дорозі — бац! — в потилицю, і все. Охо-хо! — позіхнув він.— Поспати, чи що...

Мешканці камери ще вертілися на нарах, перемовляючись про те, про се, жартуючи. Грузин Чеішвілі розповідав, як на волі жив одночасно з двома співачками. Інший голос оповідав довгий і нудний анекдот, вся сіль якого полягала в тому, що там діяли росіянин, єврей та циган.

— Коли мені буває важко,— сказав колишній професор марксизму-ленінізму Зіновій Борисович Цинубель,— я завжди читаю Леніна.

— Легшає? — запитав хтось.

— Даремно іронізуєте,— одізвався Цинубель.— Колись ви зрозумієте, що у Леніна є відповіді на всі питання.

— За віщо сидиш, батю? — запитав Чонкін у пана Калюжного.

— А біс його знає. За якийсь процькізм, чи шо,— безпечно відказав Калюжний.

— І давно?

— Та давно. З тридцять четвертого року. Тілько раніше я сидів за злодійство, за шахрайство, за бродяжництво, а тепер ото за процькізм.

— А на волю хочеться? — запитав Чонкін.

— На волю? — здивувався Калюжний.— Ні. А шо там хорошого?

— Як? — сполошився Чонкін.— Дак як це що хорошого? Ну, там... цеє... сонечко світить, пташки співають.

— А на шо тобі та пташка? Шоб вона тобі на голову как-нула?

Чонкін розгубився і не знав, що відповісти.

— Отож усі торочать: воля, воля,— розвивав свою думку пан Калюжний,— а розібраться, дак нікому вона й не нужна. Тут тебе ранесенько розбудили, несуть баланду. Багато чи мало, а принесуть. А на волі хто тобі принесе? Та ніхто. В мене жінки нема, а сестра пише пісьма. Цей під поїзд попав, другий од п'янки вмер, третій у топ, четвертий ше шось... І це ж тілько у мирне врем'я. А коли війна, то ше гірш. Тут свистить, тут бабахає, та ти шо! В тюрмі лучче. Тут люди які сидять — професура! А на волі шваль одна зосталася, їй-бо!

Пан Калюжний ще довго переконував Чонкіна у перевазі тюремного життя, потім несподівано вмовк на півслові і захропів.

Чонкін перекинувся на другий бік, обличчям до Штика, підтягнув коліна до підборіддя, накрився вільною полою шинелі, полежав — незручно. Спина прикрита, перед відкритий, у груди дме. Ліг на спину, спробував обидві поли на себе з обох боків натягти, знову на все не вистачає. Ліг на лівий бік, спереду на себе шинелю загорнув — спина мерзне. А доки вертівся, шинеля знову збилася в гудз, довелося знову рачки лазити, викликаючи нарікання і пана Калюжного, і Штика.

Чонкін завжди вважав себе найневибагливішою істотою, а тут, на власний подив, виявив, що за час життя у Нюри розніжився, звик до пухкої подушки, пухової перини і ватяної ковдри. Тут йому було і тісно, і мулько, і холодно.

Поети-романтики-орденоносці чимало ліричних віршів натворили про солдатську шинелю, нібито на ній розчудес-но спати, водночас нею ж укриваючись. А ще ліпше, коли робиться це на снігу або на крайній випадок під дощем, тобто щоб вона була неодмінно і мокра, і кулями прошита, і десь-то у боях обгоріла. Отоді, мовляв, спати на ній і нею ж укриватися ой як романтично. Романтично, це, мабуть, так, але сказати, щоб дуже вже зручно, то, звичайно, ні.

Крутився Чонкін, вертівся — поступово якось прилаштувався, якось особливо скулився, якось змирився з жорстокою реальністю, усвідомивши, що якою не є поганою шинеля для спання, голі нари — гірше. Прилаштувався, притулив щоку до підвернутого рукава і заснув у дуже ско-цюрбленому стані.

І як тільки він поринув у забуття, так одразу, а може, навіть не зовсім одразу, може, через певний час, приснилося йому, що не скоцюрблений на нарах і загорнутий у шинелю він лежить, а на пуховику під ватяною ковдрою і з Нюрою.

Лежить Нюра з ним рядком, жаріє, мов піч, і пахне смачно, як мармелад. І потягся він солодко до Нюри, притиснувся, поклав руку на спину, а потім нижче, а друга рука вже нишпорила на тому ж рівні, але з іншого боку. І, вхопившись за все, на що рук вистачало, запалав він непереборним жаданням, задихав глибоко і часто, кинувся на Нюру з гарчанням і впився у неї, мов павук.

Він не зрозумів, чому вона пручається, чому відбивається коліньми й руками, адже не тільки йому з нею, і їй з ним завжди було добре.

Він намагався зламати її опір, та вона вхопила його за горлянку, він прокинувся і побачив перед собою Штика.

— Знов, сука, педрило трапився,— шипів і плювався Штик.— Що ви до мене, падли, липнете.

Прокинулися, засовались на нарах решта. Хтось нагорі спитав, що трапилось, інший голос ліниво відповів:

— Новенький Штика хотів трахнути.

— А-а,— одізвався перший голос без подиву, видно, усі тут до всього звикли.

Чонкін спросоння тряс головою, витріщався на Штика, не розуміючи, в чому справа, а коли дотямкував, знітився.

— Нюрка привиділась,— пояснив він і повернувся на інший бік, аби неприємність не повторилася. Штик також до нього спиною повернувся і довго ще щось бурмотів, доки не заснув. А Чонкін лежав, досадуючи, що так кепсько все вийшло, але поступово досада його ослабла, і він таки заснув.

І знову, як не дивно (а втім, що ж тут дивного?), наснилася йому перина і подушка, наснилася ватяна ковдра і Нюра під нею. Пам'ятаючи уві сні, що, обнімаючи Нюру, отримав у відповідь щось неприємне, Чонкін цього разу довго лежав нерухомо, але пахощі Нюриного тіла і жаркі хвилі, що линули від неї, знову його задурманили, сп'янили, він потягся до неї непевно, потім сміливіш, і вона цього разу не пручалася, і вона потяглася до нього. І ось тіла їхні торкнулися одне одного по всій довжині, і втиснулись одне в одне, і його руки квапливо погладжували і м'яли її, а її руки те ж чинили з ним, і, хоча видалась вона йому якоюсь костистою і жорсткою, накинувся він на неї, уп'явся в її вуста своїми вустами, і вона його цілувала, і вона збуджено дихала, і вона пристрасно шепотіла йому чомусь по-українськи:

— Ти мене хочеш?

— Хочу! Хочу! — спечно видихав Чонкін. Знетямившись цілковито, він гриз її губи, він торкався язиком її язика, і єдине, що йому зараз заважало, що дратувало його, були її вуса.

— Навіщо тобі вуса? — запитав він здивовано.

— А шоб тебе ними колоти,— ніяково хихикнула Нюра, і він, прокидаючись, побачив зовсім близько відразливе обличчя пана Калюжного, котрий, цілуючи його взасос, однією рукою притискав до себе його голову, а іншою нишпорив у тому місці, куди Чонкін не допускав ще нікого, крім Нюри.

— Ти що? Ти що? — забелькотів Чонкін, відштовхуючи і відкидаючи шкодливу руку Калюжного.— Звихнутий, чи що?

— Та тихше ти,— злякано зашепотів пан Калюжний.— Хлопців розбудиш.

— А чого ти лізеш? — сердився Чонкін.— Чого лізеш?

— Тю на тебе! — обурився й собі Калюжний.— Та кому ти тра? Сам липне то до одного, то до іншого. Тю!

Знову нагорі засовалися, і хтось запитав, що трапилось. І знову хтось відповів, що новенький хотів зґвалтувати пана Калюжного.

— Так він скоро й до нас добереться,— висловив припущення перший голос, втім, цілком незлостиво.

Чонкін, досадуючи, зліз донизу і сів посеред камери на табуретку. На ній, клюючи носом і соваючись, просидів до підйому.

З

Після сніданку увійшов до камери заспаний вертухай, тицьнув пальцем у Чонкіна.

— Ти! — і ще в когось: — І ти, на вихід!

— З речами? — заметушився той, другий, маленький миршавий чоловік без двох верхніх зубів.

— З кліщами,— без злості сказав вертухай.— Коли з речами, на прізвище викликають.