Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол (страница 4)

— Але тут...— Запятаєв помовчав і похитав головою.— Мене чекало перше випробування. Наступного дня я підійшов у якійсь справі до секретарки нашого начальника, до цієї чарівної тлустої свині Валентини Михайлівни Жовтобрюх, і кажу їй мимохідь комплімент: "Валентино Михайлівно, який прекрасний на вас жакет!" Сволота була неймовірна, але все-таки жінка. Вся зарожевіла, рум'янець крізь жир проступив: "Справді, вам подобається?" — "Чудовий,— повторюю,— жакет, і дуже вам до лиця". А вона так і розцвіла. "Це мені,— каже,— Рудольф Матвійович з-за кордону привіз".— "З Англії?" — питаю. "Ні, з Бельгії. А в Англії він ніколи не бував".— "Як? — дивуюся я.— А останнього разу?" — "Саме останнього разу він був у Бельгії та.Голландії. До цього в Німеччині, у Франції і навіть в Канаді, а в Англії ніколи. Та що ви так зблідли? Що з вами?"

Ви уявляєте, що я відчував, коли навіть свого стану приховати не зміг? Декілька діб після того я не знаходив собі місця. День ще сяк-так спливав у роботі, а вночі — суцільні кошмари. Я залазив під ковдру і тремтів, навіть не фігурально, а в найпрямішому розумінні. Чого тільки мені не уявлялося! Зупинилася внизу машина — за мною. Грюкнули двері — за мною. Я не боягуз, Іване Васильовичу. Але мені було до сліз досадно, що ось так по-дурному, з першого разу... Та от якось іду на роботу, піднімаюся сходами і очам своїм не вірю: два молодики у формі та один у цивільному ведуть попідручки нашого героя, себто самого Рудольфа Матвійовича, блідого, без окулярів. Я відступив з дороги... І навіть, здається, привітався, але він мене не помітив, а один з молодиків буркнув мені: "Не плутайтесь під ногами". Піднімаюся до приймальні, там як після погрому: шухляди столів висунуті і стоять на підлозі, папери розсипані, а біля вікна в кутку плаче Валентина Михайлівна. Я, звісно, до неї: "Валентино Михайлівно, що трапилось?" Вона хустинкою очі висушила і дивиться на мене суворо: "Рудольф Матвійович виявився британським шпигуном. Не можу простити собі, поруч була, а не помітила". Я, звичайно,— Запятаєв радісно підморгнув,— з задоволенням став її заспокоювати, мовляв, не переживайте, адже ще нічого не доведено, все ще може прояснитися. Адже Рудольф Матвійович, здається, в Англії ніколи не бував. Тут вона як заверещить: "Що значить — здається? Що значить — не бував? Ви що ж, нашим органам не довіряєте?" Довелося мені запевняти її, що довіряю. Минуло трохи часу, і в газетах — ви, може, пам'ятаєте — з'явилося повідомлення про суд над ворогом народу Галчинським. Писалося, що під тягарем поданих доказів підсудний повністю визнав, що під час перебування в Англії він був що? Завербований.

Тут Запятаєв примовк, замислився, і Чонкін, вирішивши, що оповідь закінчено, пробурмотів щось, мовляв, еге ж, буває, і взявся за мітлу. Але Запятаєв його зупинив:

— Ні, ви послухайте, що було далі. Зваливши Галчин-ського, я збадьорився. Я зрозумів, що вибрав вірний шлях. Я купив декілька зошитів і взявся до роботи. Бачу якогось активного більшовика і тут же сигналю: завербований такою-то розвідкою. Бачу, в Червоній Армії з'явився якийсь видатний командир — сигнал на нього. Бачу, якийсь вчений, якийсь талант новоявлений збирається чи то незвичайну машину створити, чи то врожай небувалий виростити,— сигнал. Ну, з талантами, знаєте, розправлятися простіше простого. Якщо він у науку свою чи в мистецтво своє заглибився, він довкола себе нічого не бачить і неодмінно дурниць понароблює. На збори не ходить, коли пропонують виступити, намагається відмовчатись, і коли вже скаже щось, то обов'язково невлад. Знищувати таланти, Іване Васильовичу, найприємніше і безпечне діло. Витає він десь там у своїх емпіреях, а його раптом на землю опустять і питають: а що ви, дорогенький, думаєте стосовно, скажімо, лівого уклонізму чи правого опортунізму? А він, бачте, якраз про це нічого й не думав. Та як же ж можна про це не думати? Зараз, коли загострюються суперечності, коли в усьому світі складна обстановка і капіталісти вдаються до нових атак. І то ж не одразу, Іване Васильовичу, не кожну людину тягнуть в кутузку, а ще пограються з ним, як кішка з мишею, хай вийде, мовляв, на трибуну, хай політичні помилки свої визнає, а він впирається, він хоче, щоб його зрозуміли. "Що ви, товариші, я політикою зовсім не цікавлюся". А йому у відповідь головою похитають, та пальчиком посваряться, та підморгнуть: "Кинь,— кажуть,— ти людина, звичайно, розумна, але нащо ж нас за ідіотів вважати? Ми ж розуміємо, що відхід од політики — також політика". А він: "Та що ви, та я..." А інший починає козиритися. Як це, я талант, я геній, на моє місце першого-ліп-шого не поставиш. А ось і поставимо, а ось і поставимо. І навіть не те що кого завгодно, а найостаннішого ідіота візьмемо й поставимо.— Тут Запятаєв захихотів, затрусився, а коли заспокоївся, продовжив: — Ех, Іване Васильовичу, як згадаю, так плакати хочеться, скільки через мої руки людей найвидатніших пройшло. Фізики, ботаніки, письменники, зодчі, артисти, партійні працівники. Еліта. Вершки суспільства. Я дві дюжини зошитів на них витратив, ось таких, загальних. І майже щоразу без промаху. Ні, що не кажіть, а довірливіше цієї влади на світі нема. І яких тільки дурниць я не писав, у все вірять. Про одного, наприклад, повідомив, що в день відкриття бухарінського процесу він вийшов з дому із заплаканими очима. Я ж не писав, чому він був заплаканий. Може, його жінка макогоном побила, а не те щоб він Бухаріну особливо співчував. А його взяли. Про іншого дуже заслуженого товариша я повідомив, що він в інтимній бесіді з таким-то гудив що? Клімат. Пропав і цей. І той, що його слухав, також пропав. Аякже! Хіба можна наш клімат гудити? — Запятаєв підморгнув, перекосився, похихотів.— Ось, Іване Васильовичу, й судіть самі, яка зброя в сучасних умовах страшніша: кулемет, картеч чи ось цей маленький недогризок.

Раптово з'явився вертухай і, побачивши, що робота не просувається, став погрожувати обом карцером. Але двох "каз-беків" — одного в зуби і другого про запас, за вухо,— виявилося достатньо, щоб пом'якшити його душу. Він пішов, а Запятаєв, пригостивши Чонкіна й собі запаливши, продовжував розповідь:

— Будь-який злочинець, Іване Васильовичу, яким би він не був хитрим і спритним, рано чи пізно попадеться, і підводить його що? Безпечність. Ні, спочатку він, звичайно, буває обережний і обачний і тому діє безкарно. Але саме безкарність поступово й неминуче призводить до безпечності. Так було и зі мною. Спочатку я писав свої так звані сигнали лівою рукою, в рукавиці, кидав у поштові скриньки подалі від дому і завжди в різні, вживав інших заходів безпеки і не попадався. Та з часом ставав усе безпечнішим, усе зухвалішим. То забуду натягти рукавицю, то полінуюся нести в дальню скриньку. І, природно, справа скінчилася цілковитим чим? Провалом. Якось увечері, повертаючися з роботи додому, йду я тротуаром, раптом скриплять гальма, хтось каже: "Гей, товаришу!" Я озирнувся, і в цей момент якась сила відірвала мене од землі, здається, я зробив навіть щось подібне до сальто, а отямився вже на задньому сидінні "емки" між двома здорованями в капелюхах, насунутих аж на очі. Я, звичайно, намагався протестувати: за яким, мовляв, правом і так далі, але один із них сказав: "Сиди нишком",— і я замовк. Коротше кажучи, привозять мене до сірої споруди, в'їжджаємо у двір, виходимо, піднімаємося сходами і опиняємось у кабінеті самого Романа Гавриловича Лужина, головного їхнього начальника. Якщо ви не знаєте, що таке Л ужин, я вам скажу: це чудовисько. А втім, з виду схоже на людину. Сидить за великим столом потворна істота карликового зросту, говорить з кимось по телефону упівголоса, здається, навіть залицяється, жартує, посміхається, але ж я добре знаю, що цьому дядечкові нічого не варто перестріляти хоч тисячу чоловік поспіль.

Стою ні живий ні мертвий. Істота поговорила по телефону, поклала трубку, витрушується із-за столу, підкочується до мене на коротеньких ніжках і розглядає впритул. Я розумію — гру закінчено, тепер головне твердість, спокій і витримка. Що правда, я таки дещо встиг зробити. Та все ж, знаєте, до розплати скільки не готуйся, а коли вона прихот дить, то, як би вам сказати, приємного мало. І раптом чую:

— Отже, це він і є оте саме легендарне "Зірке око"? Довго ж ви від нас ховалися. Жахливо довго,— це його улюблене слово — "жахливо".— І що ж, так ось і діяли одинаком?

Коли він заговорив, я раптом відразу отямився, відчуваю, що взяв себе в руки, і відповідаю з викликом, зухвало:

— Так, одинаком.

І тут трапилося щось зовсім для мене несподіване. Обличчя його розпливається в широкій посміщці.

— Бачили,— киває він тим, що мене привели,— який герой. Одинаком.

Дивлюсь, і ці посміхаються доброзичливо. І знову голос Лужина:

— І даремно,— каже,— одинаком. Ви для нас багато зробили, дякуємо, звичайно, але час натпінкертонів минув, давайте діяти спільно, давайте об'єднаємо наші зусилля, давайте разом боротися за нашу радянську владу.

Я дивлюсь на нього і нічого не можу зрозуміти. Що означає— "за", я ж проти, це ж очевидно. Дурня корчить? Насміхається над жертвою? Але, чую, він питає щось зовсім уже неймовірне — чому я досі не в партії. Не знаю, як відповідати, щось мимрю, а він знову посміхається і сам підказує: