Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана (страница 32)

Слід чесно сказати, що Установа вживала заходів далеко не за кожним таким сигналом, інакше на волі не зосталося 6 жодної людини.

Отже, лист, який надійшов з останньою поштою, на перший погляд, здавався цілком звичайним. Але капітанові чомусь подумалося, що саме в цьому листі міститься важливе повідомлення. Він розпечатав листа і з перших рядків зрозумів, що не помилився.

"Повідомляємо, що в нашому селі Красному переховується дезертир і зрадник Батьківщини товариш Чонкін Іван, який проживає у домі поштарки Бєляшової Ганни і має при собі зброю, а також бойову техніку у вигляді аероплана, який не літає на бій з німецько-фашистськими загарбниками, а стоїть на городі без будь-якої користі в період тяжких випробувань для нашої країни. Червоноармієць Чонкін Іван, хоча його місце на фронті, не воює, а займається розпустою, різними видами пияцтва й хуліганства. Вищезгаданий Чонкін Іван висловлював незрілі думки і недовір'я до марксистсько-ленінського вчення, а також до праць Чарль-за Дарвіна про походження людини, в результаті яких мавпа перетворилася на людину шляхом праці і осмислених дій. Плюс до вищесказаного, він допустив злочинний спаш скотиною Бєляшової Ганни городу відомого місцевого селекціонера і природодослідника Гладишева Кузьми, і цими своїми діями Чонкін, безумовно, заподіяв величезний збиток нашій радянській науці сільського господарства на ниві гібридизації. Просимо приструнчити дезертира, який зарвався, і притягти до відповідальності з усією суворістю радянських законів. Жителі села Красного".

Капітан прочитав листа і червоним олівцем підкреслив слова "дезертир, зрадник Чонкін". Синім олівцем підкреслив прізвище "Гладишев", збоку написав "анонімник" і вивів запитальний знак.

Лист був саме до речі. Час було братися за втілення в життя вказівок Верховного Головнокомандуючого. Капітан викликав до себе лейтенанта Філіппова.

— Філіппов,— сказав він йому,— візьми скільки тобі потрібно людей, завтра поїдеш у Красне, заарештуєш дезертира на прізвище Чонкін. Ордер отримаєш у прокурора. Дізнайся, хто такий Гладишев. Можливо, він нам іще знадобиться.

Звечора небо закрили хмари, і почався дощ. Він періщив не вщухаючи всю ніч, і до ранку дорогу так розвезло, що пересуватися по ній було неможливо. Нюра йшла узбіччям, і її великі, батькові ще, чоботи раз по раз сповзали, доводилося притримувати їх за халяви. Та ще й сумка від дощу набухла і зісковзувала з плеча. Промучившись отак кілометрів два з половиною, вийшла Нюра до першої розвилки і побачила криту брезентом полуторку. Біля неї порпалося кілька чоловік в сірих гімнастерках. Промоклі й брудні з ніг до голови, вони розчищали хто лопатами, а.хто й просто руками дорогу перед машиною, а один з двома кубиками на петлицях стояв трохи осторонь і палив, прикриваючи долонями від дощу розкислу самокрутку. З-за машини вийшов кремезний здоровань зі шматком фанери, який він використовував замість лопати. Побачивши Нюру, що обминала полуторку збоку, здоровань зупинився і вирячився на неї звірячими своїми очима з-під рудих брів.

— Жінка! — заволав він здивовано, наче зустрів її на безлюдному острові.

Люди в сірій формі покинули роботу, обернулися до Ню-ри і почали мовчки її розглядати. Під їхніми поглядами Нюра позадкувала.

— Дівчино! — гукнув до Нюри той, що палив.— До Красного далеко?

— Ні, не далеко,— сказала Нюра.— Ось ще з кілометр проїдете, за горб перевалите, а там уже видно буде. А кого вам треба? — посміливішала вона.

— Та там у вас дезертир якийсь живе, чорти 6 його забрали,— довірливо пояснив боєць з лопатою, який стояв біля лейтенанта.

— Прокопов,— суворо перебив його лейтенант,— не патякай!

— А що я такого сказав? — Прокопов кинув лопату і сів за кермо. Машина рушила, просунулася трохи вперед і знову засіла в багнюці. Нюра попрямувала далі. Вона пройшла трохи дорогою, потім узяла праворуч і низом, низом уздовж річки кинулася назад до Красного.

Чонкін спав так міцно, що його не одразу вдалося розбудити. Довелось навіть хлюпнути в лице холодною водою. Нюра розповіла про людей, які загрузли на дорозі, про розмови щодо дезертира.

— Ну й нехай ловлять свого дезертира,— крутив сонною головою і не міг нічого второпати Чонкін.— Я тут до чого?

— О Господи,— сплеснула руками Нюра.— Та невже ти не можеш зрозуміти? Дезертир — то хто? Ти.

— Я—дезертир? — здивувався Чонкін. . — А що ж — я?

Чонкін спустив ноги з ліжка.

— Щось ти не те, Нюрко, мелеш, — невдоволено мовив він.— Який же я тобі дезертир, сама подумай. Мене сюди поставили охороняти ероплан. Скільки я не звертався в частину, ніхто мене не знімав. Сам я покинути пост не можу, не належить за статутом. Як же я можу бути дезертиром?

Нюра почала плакати і вмовляти Чонкіна вжити якихось негайних заходів, бо їм усе одно нічого не доведеш. Чонкін подумав і рішуче труснув головою.

— Ні, Нюрко, ховатися мені негоже, бо покидати свій пост я не маю права. І зняти мене не може ніхто, окрім роз-водящого, начальника караулу, чергового по частині чи...— Чонкін помізкував, яка ще відповідальна особа може зняти його з поста, і вирішив, що після чергового по частині він може підкоритися не нижче, ніж генералу,— чи генерала,— підсумував віч. І став одягатися.

— І що ж ти робитимеш? — запитала Нюра.

— А що мені робити? — стенув він плечима.— Піду, стану на пост, і нехай спробує хто підійти.

Надворі так само лив дощ, тому Чонкін надів шинелю, а на неї натягнув пасок з підсумками.

— Стрілятимеш у них? — злякано запитала Нюра.

— Не зачеплять, не буду,— пообіцяв Чонкін.— А вже як зачеплять, нехай не ображаються.

Нюра кинулася до Івана, обхопила його за шию руками, заплакала.

— Ваню,— просила вона, давлячися слізьми,—прошу тебе, не чини їм опору. Уб'ють.

Чонкін провів рукою по її волоссю. Воно було мокре.

— Що вдієш, Нюрко,— зітхнув він.— Я ж вартовий. Давай про всяк випадок попрощаємося.

Вони поцілувалися тричі, і Нюра, хоча й не вміла цього робити, перехрестила його.

Чонкін перекинув гвинтівку через плече, надів пілотку і вийшов надвір. Дотц начебто вщухав, і десь за Ново-Клюк-виним засвітилася бліда райдуга.

Насилу видираючи ноги з липкої твані, Іван пройшов до літака, відчуваючи, як в дірявий правий черевик одразу ж просочилася вода. Дощ, ніби пііюно, шарудів по тугій обшивці крил, важкі краплі тремтіли на промасленому брезен ті чохла. Чонкін заліз на праву нижню площину, а "ерхня ховала його від дощу. Си ділося не дуже зручно, бо площина була похилою і слизькою. Зате видно було добре, і Чонкін тримав у полі зору обидві дороги — верхню і ту, що йшла вздовж берега річки Тьопи.

Минула година, ніхто не з'являвся. Минуло ще півгодини, Нюра принесла сніданок — картоплю з молоком. Раптом скінчігзся дощ і визирнуло сонечко. Воно підбилося в калюжах і засяяло яскравими блискітками в кожній краплі. Чи від сонця, чи від сніданку, чи від того й другого разом у Чонкіна поліпшився настрій і зникло відчуття близької небезпеки. Він став навіть потроху дрімати.

— Гей. армієць!

Чонкін здригнувся і вхопився за гвинтівку. Біля тину стояв Плечовий. Він був босий, у підкачаних майже до колін штанях, на плечі мав волок.

— Шукаю напарника з волочком походити,— пояснив він, з цікавістю позираючи на Чонкіна.

— Одійди,— сказав Чонкін і одвернувся. Але одним оком усе-таки зиркав на Плечового.

— Та ти що? — здивувався Плечовий.— Образився на мене? Коли ти про те, що я про Борка патякав, так це ти дарма. Я сам не бачив, може, вона з ним і не живе,— Плечовий повісив волок на тин, нахилився і просунув ногу між вори-нами. Він збирався вже просунути й другу, але Чонкін зіскочив з площини.

— Гей, гей, не лізь! Застрелю! — закричав він і спрямував гвинтівку на Плечового.

Плечовий відсахнувся, поквапно зірвав волок з тину.

— Пришелепуватий ти, парубче, їй Богу,— пробурмотів він і попростував до ріки.

Тут з-за пагорба з'явилася крита машина. Шофер газував і крутив кермо. Поряд з ним на підніжці, тримаючись за дверцята, стояв замурзаний лейтенант і командував. Решта людей в сірих мундирах, вже геть-чисто з ніг до голови заліплених грязюкою, змилених, підштовхували. Машина всё одно пробуксовувала, і зад її заносило то в один, то в Другий бік. З цікавістю спостерігаючи цю несподівану сцену, Плечовий посторонився.

— Гей, товаришу, підсобив би! — хрипко прокричав йому лейтенант.

— Еге, нема чого робити,— пробурмотів Плечовий і, обернувшись, повільно рушив далі. Але йому стало так цікаво, що він повернувся і пішов назирці за машиною, яка під'їхала до правління і там зупинилася.

20

Іван Тимофійович. Голубєв у своєму кабінеті працював над складанням звіту про хід сінозбирання за останню декаду. Звіт був, звичайно, липовим, бо ніякого збирання в останню декаду майже не було. Чоловіки йшли на фронт, жінки їх споряджали — яке вже тут збирання! В райкомі, однак, таку причину поважною не вважали. Борисов лаявся по телефону, вимагав виконання плану. Він, звичайно, знав, що вимагав у ці дні неможливого, але папірець про виконану роботу був для нього важливішим від самої роботи — його теж лаяли ті, хто стояв над ним. Тому Борисов збирав папірці з усіх колгоспів, складав цифри, писав свій папірець і надсилав до області, де на підставі районних звітів теж створювали папірець, і так ішло аж нагору.