Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана (страница 11)

— Тютюн для здоров'я — шкідливе діло,— проголосив Гладишев, підходячи до паркану з жердин, що розділяв два городи.— Вчені підрахували, що крапля нікотину вбиває коня.

Однак від пригощення відмовлятися не став. Запалив, закашлявся.

— Таки міцний тютюнець,— схвалив він.

— Тютюнець — самсон, молодим на цеє діло, а старим на сон,— підтримав Чонкін.— А в мене до тебе, сусіде, діло є невеличке.

— Яке — діло? — скосив на нього око Гладишев.

— Та діло дрібниця, дурниця зовсім.

— Ну а все ж таки?

— Та так, не варто навіть і казати.

— Ну, раз не варто — не кажи,— розсудив Гладишев.

— Це, звичайно, так,— погодився Чонкін.— Але з іншого боку, як же ж не казати? Прислали мене сюди на тиждень, і сухий пайок на тиждень, а поминуло вже півтора, а мене не беруть. І знову ж щодо сухого пайка ніяких звісток. Значить, я що ж, виходить, маю жити на жіночий рахунок?

— Так, це негаразд,— сказав Гладишев.— Ти тепер зовешся Альфонс.

— Ну, це ти облиш,— не погодився Чонкін.— Ти дружину свою як хочеш називай, хоч горщиком, а мене зви, як і досі, Ванею. Так от я тобі до чого веду. Листа треба скласти до мого командира, як мені далі бути. Ти от чоловік грамотний, а я взагалі-то літери розумію, а пишу кепсько. В школі ще сяк-так кумекав, а далі в колгоспі і в армії все на коні та на коні — знай тягни віжку то вправо, то вліво, а грамоти там ніякої не треба.

— А розписатися вмієш? — запитав Гладишев.

— Оце я можу. І читати, і розписуватися. Я знаєш, як розписуюся? Спершу пишу "І", потім "Ч", потім кружечок, і далі все літера до літери і насамкінець таку рисочку з вивертом, і на всю сторінку від краю до краю. Втямив?

— Зрозуміло,— сказав Гладишев.— А папір, чорнило в тебе є?

— Аякже,— сказав Іван.— Нюрка ж поштаркою працює. Теж робота, скажу тобі, не для кожного. Голову треба велику мати.

— Ну, гаразд,— нарешті згодився Гладишев.— Пішли до тебе. А то в мене там жінка з дитиною, заважатимуть. А це справа серйозна, тут треба писати політично витримано.

Через годину політично витриманий документ було складено. Мав він такий вигляд:

Командиру батальйону тов. Пахомову від рядового червоноармійця тов. Чонкіна Івана

РАПОРТ

Дозвольте доповісти, що за час Вашої відсутності і моєї присутності на посту, а саме по охороні бойової техніки — літака, ніяких подій не сталося, про що повідомляю в письмовій формі. А також дозвольте доповісти, що, вихований в дусі беззавітної відданості нашій Партії, Народу і особисто Великому Генію тов. Сталіну Й. В., я готовий і надалі безвідмовно служити по захисту нашої Соціалістичної Батьківщини і охороні її Кордонів, для чого прошу видати мені сухий пайок на невизначений час, а також недоотриманий мною комплект обмундирування.

В моєму проханні прошу не відмовити.

При цьому зостаюся...

— Складно,— схвалив Чонкін творіння Гладишева і поставив свій підпис, як обіцяв, через усю сторінку.

Гладишев написав ще й адресу на підготовленому Чон-кіним конверті без марки і пішов задоволений.

Чонкін поклав конверта на стіл, узяв розтягнуту на п'яльцях серветку і сів до вікна. За вікном було вже не так спе-котно, сонце хилилося до заходу. Скоро мала прийти Нюра, кабан Борко чекав її вже на горбі за селом.

12

Прив'язавши коня біля Нюриної хвіртки, голова Голу-бєв зійшов на ґанок. Не можна сказати, щоб при цьому він був геть незворушний, швидше навпаки, він заходив до Нюриної хати, відчуваючи приблизно таке хвилювання, як тоді, коли входив до першого секретаря райкому. Але він ще дорогою вирішив, що зайде, і зараз не хотів одступати від цього свого рішення.

Постукав у двері і, не чекаючи дозволу, відчинив їх. Чонкін, уздрівши його, злякано і розгублено забігав очима по кімнаті, шукаючи, куди б це засунути п'яльці.

— Рукоділлям займаєтеся? — запитав голова ввічливо, але підозріло.

— Хоч чим би займатися, аби не займатися,— сказав Чонкін і жбурнув п'яльці на лавку.

— Атож,— мовив голова, тупцяючи біля дверей і не знаючи, що казати далі.— Так, так,— сказав він.

— Так чи не так, гіеретакувати не будемо,— пожартував у відповідь Чонкін.

"Щось він крутить, уникає відповіді",— відзначив подум-ки голова і вирішив підійти до співбесідника з іншого боку, зачепивши питання зовнішньої політики.

— У газетах пишуть,— обережно сказав він, підходячи ближче до столу,— німці знов Лондон бомбили.

— У газетах чого не напишуть,— ухилився Чонкін від прямої відповіді.

— Як це так,— схитрував Голубев.— У наших газетах дурниць не напишуть.

— А ви в якій справі? — запитав Чонкін, відчуваючи каверзу.

— А ні в якій,— безпечно сказав голова.— Просто зайшов поглянути, як живете. Донесення пишете? — запитав він, угледівши на столі конверт з військовою адресою.

— Та так пишу, що трапиться.

"До чого ж розумна людина! — подумки захоплювався голова.— І з цього боку до нього підійдеш, і з іншого, а він все одно відповість так, що нічого не втямиш. Певно, вищу освіту має. А може, і французьку розуміє".

— Кес кесе,— сказав він несподівано для себе єдині французькі слова, які були йому відомі.

— Що таке? — Чонкін звів на нього злякані очі і закліпав почервонілими віями.

— Кес кесе,— вперто повторив голова.

— Що це ти? Що верзеш? — занервував Чонкін і схвильовано заходив кімнатою.— Ти покинь такі слова говорити. Ти говори, що треба, а так нічого. Я тобі теж не в тім'я битий.

— Я й бачу, що не в тім'я битий,— вирішив наступати голова.— Встановили тут стеження. Дурні, гадаєте, не тямлять. А дурні нині теж порозумнішали. Ми все розуміємо. Може, в нас щось і не так, та не гірше, ніж в інших. Ото, приміром, "Ворошилов" чи "Заповіти Ілліча" — повсюди одна й та ж картина. А те, що минулого року сіяли по мерзлому грунту, так це ж за наказом. Згори наказують, а колгоспник за все відповідає. Не кажучи вже про голову. А ви тут літаками літаєте, пишете! — кричав він, розпалюючись усе більше й більше.— Ну й пишіть що хочете. Напишіть, що голова колгосп розвалив, напишіть, що пияк. Я сьогодні ось випив і від мене тхне,— він нахилився до Чонкіна і дихнув йому просто в ніс. Чонкін відсахнувся.

— Та я нічого,— сказав він, виправдовуючись.— Я ж теж не просто собі, а за наказом.

— Так би одразу й сказав — за наказом,— аж наче зрадів голова.— А то сидить тут, як миша, жінкою прикинувся. А який наказ, га? Партквиток покласти? В тюрму? Будь ласка, піду. Краще вже в'язниця, ніж таке життя. Діток у мене шестеро, кожному по торбині — і жебракувати по селах. Якось прогодуються. Пиши І — наостанок він грюкнув дверима і вийшов.

Лише на вулиці він збагнув, що накоїв, і зрозумів, що тепер уже дістанеться йому на горіхи.

"Ну й нехай,— думав він злісно, відв'язуючи коня,— краще вже одразу, ніж щодня ждати й тремтіти від страху. Хай буде, що буде".

У правлінні його чекав рахівник Волков з фінансовим звітом. Голова підписав цей звіт, не дивлячись, відчуваючи мстиву насолоду: хай там навіть наплутано щось — тепер усе одно. По тому він розпорядився, щоб Волков підготував грошовий документ на фарби і пензлі для діаграми, про яку казав йому Борисов, і відпустив рахівника.

Зоставшись сам, він трохи отямився і взявся розкладати гору паперів, що лежали на столі. Тут панувало безладдя, і тепер голова вирішив розкласти папери на окремі купки за призначенням. Він поскладав вхідні в одну купку, вихідні (які, однак, не були відправлені) в іншу. Окремо склав фінансові документи, окремо заяви колгоспників. У цей час увагу його привернула розмова, яка чулася за перегородкою, що відокремлювала його кабінет од коридора.

— Коли вперше до камери входиш, тобі під ноги кладуть чистий рушник.

— Навіщо?

— А тому. Коли ти вперше, то через рушник переступиш. А якщо злодій в законі, то витреш об нього ноги — і в парашу.

— Так шкода ж рушника.

— Себе треба жаліти. Якщо ти через рушник переступиш, тобі почнуть робити... забувся, як називається слово... о, згадав, посвяту.

— Це що ще?

— Для початку пошлють у п'ятий куток. Це тобі зрозуміло?

— Це зрозуміло.

— Потім парашутний десант.

— Який там у камері парашутний?

— Ти слухай...

Голубєва ця розмова страшенно зацікавила. І він узяв її близько до серця. Він навіть подумав, що, може, не дарма підслухав. Може, незабаром ці знання йому знадобляться. Голоси йому були знайомі. Голос того, хто запитував, належав Миколі Курзову. Голос того, хто відповідав, був теж знайомий, але чий він, Голубєв не міг пригадати, хоч як силкувався.

— Парашутний десант робиться так. Тебе беруть за руки, за ноги і тричі кидають спиною на підлогу.