Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана (страница 13)

Мій! Чи хороший, чи кепський, а все ж не твій, а її. Мій!

Глипне Нюра у віконце, замислиться. Чи ж довго живуть разом, а вона вже до нього прив'язалася, серцем присохла. А чи ж варто? Чи ж не прийдеться невдовзі по живому одри-вати? Невже знову час настане такий — прийдеш додому, а вдома чотири стіни, хоч з тією говори, хоч з цією — жодна тобі не відповість.

Чонкін підрівняв останній кутовий стовпчик, відступив з сокирою на два кроки. Гаразд начебто, рівно. Всадив у стовпчик сокиру, дістав з кишені маслянку з махоркою, газетку, закадив, постукав у віконце:

— Чуєш, Нюрко' ти давай прибирай скоріше, зараз прийду, покачаємось.

— Відчепися, чортяко,— з ласкавою грубістю обізвалася Нюра.— Скільки можна?

— А скільки завгодно,— пояснив Чонкін.— Якби ти не сердилася, то я хоч би цілу добу.

Нюра тільки рукою махнула. Іван одійшов від вікна, замислився про своє майбутнє життя, а коли почув біля себе чийсь голос, навіть злякався, здригнувся від несподіванки.

— Армієць, запалити знайдеться?

Він звів очі і побачив поруч себе Плечового. Плечовий повертався з рибної ловлі. В одній руці він тримав вудочку, в другій прутик з нанизаними на ньому дрібними рибками. Рибок було штук десять. Чонкін знову дістав махорку з газетою і, простягши Плечовому, запитав:

— Ну, як рибка ловиться?

Плечовий приставив вудочку до паркану, затис прут з рибою під пахвою і, скручуючи самокрутку, сказав неохоче:

— Яка там нині ловитва? Це нещастя одне, а не риба. Котові оддам, хай жере. Раніше, бувало, щуки на блешню ловилися отакі,— він припалив од Іванової цигарки і, доторкнувшись правою рукою лівого плеча, витяг ліву руку, показуючи, які саме були щуки.— А нині щуку тут удень зі свічкою не знайдеш. Карасі їх, чи що, пожерли. А ти що, з Нюркою живеш? — змінив він ні з того ні з сього тему розмови.

— Ага, з Нюркою,— погодився Іван.

— І після служби думаєш з нею зоставатися? — допитувався Плечовий.

— Не вирішив іще,— замислено сказав Іван, не знаючи, чи варто довіряти свої сумніви малознайомій людині.— Взагалі, звичайно, Нюрка — жінка проворна і вдатна із себе, та я теж ще молодий, роздивитися треба спершу що й до чого, а потім уже й заводити по закону сім'ю.

— А навіщо тобі роздивлятися? — сказав Плечовий.— Женися, та й край. У Нюрки все ж таки своя хата і своя корова. Та де ж ти ще таке знайдеш?

— Так-то воно, так...

— Ось я тобі й кажу — одружуйся. Нюрка — жінка дуже хороша, атож, тобі про неї ніхто поганого не скаже. Вона он скільки жила сама, проте ніколи ні з ким не тягалася, і чоловіка в неї зроду не було. Тільки з Борком одним і жила, атож.

— З яким Борком? — насторожився Іван.

— З яким Борком? А з кабаном її,— охоче пояснив Плечовий.

Чонкін від несподіванки вдавився димом, закашлявся, пожбурив цигарку на землю і розтоптав її каблуком.

— Облиш дивачити,— сказав він сердито.— Якого ще такого кабана вигадав?

Плечовий поглянув на нього голубими очима.

— А що я тобі сказав? Тут нічого такого й немає. Відома річ, жінка самотня, а їй теж треба, атож. І сам зваж — йому вже, в обід сто літ, а вона його різати не хоче, а чому? Та як же його заріжеш, коли, бувало, вона в ліжко, а він до неї. Накриються ковдрою і лежать, як чоловік з жінкою. А так кого хоч на селі спитай, і тобі кожен скаже: краще від Нюр-ки нікого не знайти.

Задоволений справленим враженням, Плечовий взяв вудочку і неквапно пішов далі, попихкуючи цигаркою, а Чон "кін довго ще стояв з одвислою нижньою щелепою, проводжаючи Плечового розгубленим поглядом і не знаючи, як ставитися до щойно почутої новини.

Нюра, підіткнувши спідницю, мила в хаті підлогу. Відчинилися двері, на порозі з'явився Чонкін.

— Зажди, протру підлогу,— сказала Нюра, не помітивши його збудження.

— Нічого мені чекати,— сказав він і пройшов у брудних черевиках до вішалки, де висіла гвинтівка. Нюра хотіла вилаяти його, але зрозуміла, що Чонкін чимсь засмучений.

— Що з тобою? — запитала вона.

— Нічого,— він зірвав гвинтівку і відкрив затвор, щоб перевірити набої.

Нюра з ганчіркою стала в дверях.

— Пусти! — він підійшов з гвинтівкою в руках і спробував відсунути її прикладом, наче веслом.

— Ти що це надумав? — закричала вона, зазираючи йому в вічі.— Навіщо ти рушницю береш?

— Пусти, сказано тобі,— він штовхнув її плечем.

— Скажи — навіщо? — наполягала на своєму Нюра.

— Ну, гаразд,— Чонкін поставив гвинтівку до ноги і поглянув йорі в очі.— Що в тебе було з Борком?

— Та ти що? З яким Борком?

— Звісно, з яким. З кабаном. Ти з ним давно живеш? Нюра спробувала посміхнутися.

— Ваню, ти це отак жартуєш?

Це запитання чомусь геть вивело його з рівноваги.

— Я ось тобі дам жарти! — він замахнувся прикладом.— Кажи, стерво, коли ти з ним злигалася?

Нюра поглянула на нього ошелешеним поглядом, наче намагаючись зрозуміти, чи не зсунувся він з глузду. А якщо ні, значить, вона несповна розуму, бо її бідолашний мозок не міг збагнути того, що прозвучало.

— Господи, що ж це таке діється! — простогнала Нюра.

Вона випустила з рук ганчірку і, обхопивши голову мокрими руками, одійшла до вікна. Сіла на лавку і заплакала тихо, безпорадно, як плачуть хворі діти, в котрих бракує сил плакати голосно.

Такої реакції на свої слова Чонкін не чекав. Він розгубився і, тупцяючи біля розчинених дверей, не знав, як йому чинити. Потім поставив гвинтівку до стіни і підійшов до Нюри.

— Нюрко,— сказав він, помовчавши,— ну, коли що й було, я ж нічого. Я його шмальну, та й по всьому. Принаймні хоч м'ясо буде сяке-таке. А то бігає по подвір'ю, наче собака, тільки хліб дарма переводить.

Нюра й далі плакала, і Чонкін не зрозумів, чула вона його чи ні.

Він провів своєю шорсткою долонею по її волоссю і, подумавши, сказав інакше:

— Ну, а коли не було нічого, так ти мені, Нюрко, скажи. Я ж не зо зла, а з дурного розуму. Мені Плечовий бухнув, а я, не подумавши, теж. Народ же в нас, Нюрко, лихий, недобрий, і, коли жінка чи дівчина живе самотньо, про неї чого тільки не скажуть.

Слова його, однак, заспокоєння не дали, а справили цілком протилежне враження. Нюра закричала диким голосом, упала на лавку, обхопила її руками і стала давитися риданням, здригаючись усім тілом.

Чонкін у відчаї забігав перед нею, заметушився, потім упав на коліна і, відриваючи Нюру од лавки, закричав їй простісінько у вухо:

— Чуєш, Нюрко, та ти що? Та я це так просто. Та мені ніхто нічого не казав, я все сам вигадав просто для жарту. Дурень я, чуєш, Нюрко, дурень. Ну хочеш, удар мене по голові ось хоч праскою, тільки не плач.

Він і справді вхопив з-під лавки праску і вклав її в Нюри-ну руку. Нюра праску пожбурила, і Чонкін інстинктивно відскочив, інакше б йому відбило ноги. Як не дивно, але, відкинувши праску, Нюра почала заспокоюватися і затихла, тільки плечі й далі здригалися. Чонкін збігав у сіни і приніс кухоль води. Цокаючи зубами об залізо, Нюра відсьорбнула ковток і поставила кухоль на лавку перед собою. Потім сіла, витерла сльози коміром плаття і запитала майже спокійно:

— їстимеш?

— Не завадило б,— радо погодився Іван, задоволений, що все обійшлося. Йому вже й самому здавалися смішними його сумніви. Це ж треба було повірити в таку дурницю! І кому? Плечовому, який тільки й знає, що язиком плескати.

Іван збігав на вулицю, вніс сокиру в сіни, але, коли проходив мимо дверей, що вели з хати до хліва, почув приглушене рохкання Борка, і темний сумнів знову ворухнувся в його душі, він хотів, але не зміг його притлумити.

Нюра поставила на стіл два кухлі теплого молока, яке ще пахло коровою, і тепер гримкотіла в печі рогачами, виймаючи казанок з картоплею. Чонкін допоміг їй, всівся за стіл.

— Чуєш, Нюро,— сказав він, присуваючи до себе молоко,— ти хоч сердься, хоч не сердься, а Борка я завтра шмальну.

— За що? — запитала вона.

— Та до чого тут за що, ні за що. Раз отаке люди патякають, значить, треба шмальнути, і щоб не було ніяких розмов.

Він дивився на неї насторожено, але вона цього разу плакати не стала. Насипала картоплю в тарілки, підсунула одну Чонкіну, другу собі і мовила з гіркотою:

— А коли ти його вб'єш, гадаєш, люди одразу плескати перестануть? Ех, не знаєш ти, Ваню, наших людей. Та вони ж усі від радості завиють. І розмов буде... "Чого це, мовляв, кабана він раптом устрелив?" — "Ясно чого. З ним же Нюрка жила". А далі — більше. Один слово скаже, інший два додасть. І вже так розмалюють, не гірше, ніж у книзі. "Пішла це Нюрка ввечері корову доїти, а Іван вдома зостався. Чекає-чекає — нема Нюрки. Дай, думає, погляну, чи ж не заснула. Заходить він у хлів, а Нюрка..."

— Цить, ти! — заволав несподівано Чонкін і відсунув од себе кухоль, розхлюпавши по столу молоко.

Картина, змальована Нюркою, так вразила його, наче він сам це побачив, і всупереч доказам, якими вона хотіла його переконати, він знову спалахнув і, перекинувши лавку, кинувся до гвинтівки, що стояла біля дверей. Але Нюра випередила його. Вона стала в дверях, мов пам'ятник, і відсунути її Чонкіну було не під силу. Недавня історія повторилася. Чонкін штовхав Нюру плечем і казав:

— Пусти!