Владимир Тендряков – Замах на міражі (страница 12)

Примхи неприборканого оракула поділяють на два види — збивання і зациклення. І того, й іншого за час битви з ЄС-1065 Ірині перепало з лихвою.

На початку налагодження машина одного разу відстукала безапеляційний висновок: рабство принципово неможливе. І поставила крапку, відмовляючись вникати у подальшу частину програми. Виявилося, що винен я, надто категорично вказавши — за допомогою мотики людина спроможна прогодувати лише себе і дітей. Машина прийняла це як вихідну аксіому і зробила висновок — якщо може забезпечити харчем тільки себе і дітей, то вигодувати вола, велику й ненажерливу тварину, аж ніяк неможливо. А без вола не буде інтенсивної оранки, не знайдеться і тих надлишків, що дають можливість утримувати рабів, рабство виключено… Довелося переконати електронного оракула, внести поправки у прибутковість мотичного землеробства. Звичайний збій через наш недогляд — були не зовсім точні у засновках.

Іншого разу високомудрий оракул, зіткнувшись з кризою дворового господарства, коли штат наглядачів став пожирати прибутки, дійшов рішення простого, як колумбове яйце. Нема ж прямої заборони позбуватися зайвих рабів, і електронний провидець у погоні за прибутком безтрепетно знищив їх, обрізавши заодно і хазяйські землі, позбавивши володаря необхідності тримати обтяжливих наглядачів. Та на цьому оракул не зупинився, продовжував працювати — дворове господарство у нього знову розросталося, в цьому господарстві з’явилося забагато рабів, довелося ставити над ними багатоповерховий штат наглядачів, які зжирали прибуток, що знову привело до екзекуції. Оракул намірявся крутити так до нескінченності, сталося зациклення.

Сама Ірина виправляла лише незначні похибки, а там, де треба було внести щось у програму, поспішала до нас, до нашого штабу «терористичної групки» з арковим вікном і видом на гомінку вулицю на п’ятому поверсі інститутського корпусу. А в ньому її стрічав уже не я один. Нашого полку прибуло, у мене з’явилися ще два помічники.

Повз мене пройшло чимало молодих людей, яких я маю повне право назвати своїми учнями. Декотрі з них також уже доктори і самі мають учнів. Ось уже три роки я протегую Миші Копилову. Він відданий мені до кінця, я ставлюся до нього з таким батьківським почуттям, як колись ставився до мене командир дивізіону Голенков. Проте мушу признатися, що цей родинний союз дає вельми скромні результати для науки — такого відчайдушного учня у мене не було.

Не можна сказати, що Миша не обдарований. Він вражаюче легко засвоює знання, здатний відрізнити головне від другорядного, інтуїтивно знайти красивий хід конем у певній ситуації, але… зразу ж забути про неї, перекинутися на інше. Дивовижне життєлюбство не дає йому зосередитись на чомусь одному, він з тих, хто, всупереч застереженню Козьми Пруткова, намагається осягнути неосяжне.

Миша невисокий, неширокий навіть у плечах, та міцної статури, груди, як кажуть, колесом, голова без шиї, але гордовито посаджена, носить рудо-рябу бороду, за що його звично кликали Дідом — Миша Дідусь, — ніс ґудзиком, очі світлі, меткі, веселі, завжди відпрасований, чепурний, пружинистий. Він майстер спорту з шахів, має перший розряд з карате — ребром долоні розбиває цеглини — завдяки цьому і став помітною постаттю в інституті, де заледве не кожен другий чимось уславлений і знаменитий. Миша вируюче діяльний — веде секцію каратистів, організовує зустрічі з артистами і літераторами, бере участь у святкових капусниках і взагалі — «Фігаро тут, Фігаро там». Він лише інколи занурюється в науку захоплено, з головою, та, на жаль, часто-густо, ці захоплення не ділові, а романтичні.

Розповідають, Олександр Твардовський якось зронив фразу: «У кожній науці існує своя снігова людина». Наше XX століття ласе до сенсацій, схильне до міфотворчості. Фізика, мабуть, грішить цим більше, ніж інші науки. У ній часом навіть неможливо розрізнити, де маячня, а де серйозна наукова гіпотеза, те й інше видається однаково неймовірним. Миша Дідусь по черзі захоплювався ідеями: Всесвіту, що стискається до елементарної частинки, фрідмона; якимись фантастичними дірками у просторі; вакуумом, в якому виникають частинки, тобто появою з нічого чогось. Світ для Миші передусім цікавий чудесами і фантасмагоріями. Я смертельно образив би його, якби не залучив до змови по замаху на Христа. Ірина Сушко після першої ж зустрічі охрестила Мишу Манилушкою, але ж я знав — він здатний не лише на маниловські прожекти.

Нам, дилетантам в історії, потрібна була допомога професійного історика, але такого, який би неупереджено сприйняв нашу витівку. Миша одразу ж зметикував:

— Необов’язково мати справу з маститим доктором наук?

— З маститим необов’язково, а з тямущим — так.

— Аспірант, який подає великі надії, підійде?

— Підійде.

— Буде. Приведу.

І привів — досить молодий, м’який, пухкий, пришелепкувато круглолиций, з першого погляду довіри не викликає.

— Зибков Анатолій. — Без зайвої скромності перший подав мені руку, рум’яні щоки розтяглися в доброзичливій усмішці, такий собі юний Стіва Облонський.

Я завів розмову здалеку: нас цікавить вплив людини на власний розвиток; перша палиця, якою користувався примат, удосконалила його природу; від палиці до шкребка, від шкребка до рубила, до кам’яної сокири і далі аж до сучасних машин — неперервний ланцюг впливу людини на життя, на свою долю, пов’язаний з акціями, які здійснюються окремими особистостями.

Наш гість, юне обдарування, зручно вмостившись на хисткому стільці, слухав і по-кошачому Ласкаво мружився на мене.

— Ви хотіли б дізнатися, чи цей вплив може бути керованим? — скрадливо спитав він, і я одразу ж збагнув: ов-ва, не такий вже і простак, у його залитому легким жирком тілі, їй-право, таїться каверзний характер.

— Хотів би… — відказав я. — Та не смію розраховувати! Найбільше — сподіваюся помітити конкретні приклади впливу. Ви вже знаєте, що ми збираємось здійснити операцію з конкретною історичною постаттю і подивитися, чим ми їй завдячуємо.

— Еге ж, від окремих осіб залежать долі роду людського… Так-так…

— Окремі особи дають поштовх загальному розвитку, — поправив я.

— Але коли б Уатт не винайшов парову машину, це зробив би хтось інший. Неминуче.

— Правильно, — погодився я. — Інша особа! От і розберемося, чи легко вони взаємозамінні.

— Ага, зрозумів. Тому й замірилися на Христа, бо його найважче замінити.

— Або дуже легко. Варто перевірити.

І юне обдарування Толя Зибков глипнув на мене зеленим, аж ніяк не дрімливим оком.

— Варто, — згідливо кивнув. — Якщо ви не заперечуватимете, я залюбки пограю у піддавки з історією у вашій компанії.

Так сформувалася моя маленька команда — «флібустьєри й авантюристи по крові гарячій і густій», які вирішили пробитися у І століття нашої ери, вчинити там убивство, якого не повинно бути.

У штабній кімнаті з арковим вікном щодня наради. Ірина, вимучена поєдинком з безтолковою машиною, дуже змарніла, на без того вузькому лиці стирчить лише солідний ніс і брови лякають у грізному розльоті. Вона зараз робить найважче — пробиває для нас вихід із сьогодення в минуле. Я мучуся тим, що безсилий їй допомогти, а Толя Зибков, вигідно вгніздившись у кріслі збоку від мене, підбадьорює:

— Нічого, Ірино Михайлівно, справитесь. Ви інтелектуально жилава жінка.

Ірина веде носом в його бік:

— Ти, байбаченя, потаємний хам.

Толя обеззброююче всміхається, не заперечує.

Ми не можемо чекати, доки Ірина загнуздає свого оракула, прокладаємо трасу далі. Коли оракул почне розуміти Ірину, тоді вони неодмінно промчать галопом, відразу нас наздоженуть. Зараз ми прощупуємо той час, коли на поверхню вихлюпнулося християнство. Рабство в агонії, але воно ще житиме кілька віків. Оплот рабства Рим, поки що великий і могутній, всі тремтять перед ним.

Мені навіть інколи ввижаються картинки. Бачу курну дорогу в обпаленому бурому степу. Вздовж неї стовпи з перекладинами, на яких розіп’яті раби. (Такі подорожні прикраси із зотліваючими смердючими трупами іноді простягалися на багато сотень стадій, на десятки кілометрів безперервно від поселення до поселення.) І неквапно кружляли над ними зграї вгодованих птахів.

Дорогою мимо похмурого параду смерті поспішно — крок легіонера відміряний — рухаються римські когорти. Виблискує сонце на шоломах, гойдаються на древках значки, наїжачились жалючими вістрями пілуми, вірна Риму страхітлива зброя, — списи з жахливими наконечниками на два лікті завдовжки вигостреної сталі. Ідуть когорти, спадає за ними лінива курява. Куди ідуть?.. Хіба не однаково — куди? Але там, де їм звелено появитись, проллється кров, лишаться купи трупів. Інакше навіщо ж їм крокувати під палючим сонцем, у пилюзі, нести свої пілуми?

Страхом і зненавистю охоплений цілий світ. Ніхто на землі не почуває себе в безпеці. Ніхто — ні обожнений за життя. володар всесвіту римський імператор, ні найжалюгідніший з нікчемних рабів. Кожен хронічно боїться за себе, кожен не перестає ненавидіти іншого. У страхітливому світі тільки відчайдушною відвагою можна притлумити жах і ненависть — тільки безмежною любов’ю.

— Рим — світовий центр жорстокості і насильства, а християнство виникло не тут, а в провінційній Іудеї. Чому? — тверезий Толя Зибков стріляє у мене черговим запитанням.