Владимир Тендряков – Замах на міражі (страница 14)

Всі чотири канонічні Євангелія чи не в кожній главі оповідають про ті чудеса, якими Христос підкріплював свої слова, — зцілював безнадійно хворих, воскрешав мертвих, п’ятьма хлібинами нагодував досита п’ять тисяч голодних людей, по воді ходив, мов по суші… Здавалось би, чи варто зважати на ці наївні небилиці?

Проте саме над ними я й замислився…

Сучасники Христа сприймали світ зовсім не так, як ми. Для нас світ не може виникнути сам по собі, з нічого, обов’язково має бути його джерело. А їх аніскілечки не бентежило те, що бог на перший день творення звелів: «Хай станеться світло!» — і тільки на четвертий створив світила «на тверді небесній». Для нас увесь світ у тісному взаємозв’язку, одне не може існувати без другого, будь-яке явище — певний процес, для них же все існуюче — результат чиєїсь волі. І якщо спраглий мандрівник не міг вибити у скелі посохом джерельного струменя, то не тому, що вважав це взагалі неможливим. Можливо, тільки це не кожному під силу. Чудо тоді бачилося реальністю, чудотворець — умільцем, отже, зажити слави чудотворця було не так уже й важко.

Особливо у зціленні. Хворих у ті часи, напевно, була сила-силенна. Напружене і нестале життя Палестини з її потрійною владою — Риму, тетрархів, первосвященика, — з численними ворогуючими сектами, з несамовитими пророками, які залякували людей божими карами, кінцем світу, сприяло масовому психозу. Припадочні, паралітики, укриті паршами (їх можна мати і за прокажених), траплялися на кожному кроці. Всі вони безтямно прагнули чудотворного одужання. Сучасні психотерапевти можуть лише мріяти про таку клієнтуру.

І той, хто володів даром словесного навіювання, міг легко стати чудотворцем — зцілителем. Було б, напевне, дивно, якби Ісус Христос уникав цієї ролі, не скористався такою могутньою зброєю для утвердження своїх ідей. Він, ясна річ, не годував п’ятьма хлібинами тисячі голодних, по воді, як по суші, не ходив, не воскрешав мертвих, але повернути паралізованій руці здатність рухатись, він, напевне, міг, так само, як і врятувати від нападів тих, у кого «вселилися демони», як і очистити тіло від нервової екземи… А цього цілком достатньо, щоб повірити в його надприродну силу, не помітити його непоказної зовнішності.

Загадкова для дослідників обставина — ставлення Ісуса до своєї матері і родини. У Євангелії від Марка Ісус повчає в одному домі… «І поприходили Мати Його та брати Його і, осторонь ставши послали по Нього і Його викликали. А народ кругом Нього сидів. І сказали Йому: «Ото мати Твоя, і брати Твої, і сестри Твої он про тебе питаються осторонь». А він їм відповів і сказав: «Хто Моя мати й брати?» І поглянув на тих, що круг Нього сиділи, і промовив: «Ось мати Моя та браття Мої! Бо хто Божу волю чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати».

Чуйний і доброзичливий до всіх, аж до випадкових стрічних, Христос виявляє тут холодну стриманість, коли не насторожуючу суворість, його відповідь звучить майже як зречення рідних.

Що криється за цим, яка сімейна драма? Біографічних відомостей про приватне життя Христа нема. Загадкою є навіть його батько-тесля Йосиф. Євангеліє від Марка зовсім не згадує про нього, лише у Матвія і Луки побіжно з’являється ім’я цієї людини.

Звичайно ж, мої знання про цю особистість, яка жила дві тисячі років тому і так сильно вразила уяву людства, далеко не повні. Але ж і праланцетник, що існував у непроглядному мороці минулого, за мільярд років до нас і лишив на пам’ять про себе лише мізерні відбитки в осадових породах, також, напевно, у чомусь не відповідає відтвореній палеонтологами подобі. Однак характерні прикмети все-таки збереглися, їх виявилося достатньо, щоб використати в моделюванні процесу.

До моїх міркувань щодо особистості Христа кожен із членів флібустьєрської групи поставився по-своєму.

Миша Дідусь радо вигукнув:

— Це ви здорово сказали, Георгію Петровичу: «Чудо тобі бачилося реальністю»! А я скажу більше— чудо і тепер реальність! Так! Тільки воно не влазить у наш задубілий детерміністичний спбсіб мислення… Ірино Михайлівно, як ви концепцію чуда подасте тверезій машині?

— Не турбуйся, дитятко. Психотерапія вже давно користується обчислювальними машинами, — остудила Ірина.

— Психотерапія… Ех! Емпірики зашкарублі! Толя Зибков цього разу не сказав свого звичного «ні», пововтузився у кріслі, задумливо мовив:

— «Хто Моя мати і брати Мої?..» Георгію Петровичу, а мені здається, що цю загадку все-таки можна вирішити.

— Як?

— Цельс, коли пам’ятаєте, між іншим згадує…

— Ти хочеш сказати про Панферу?..

— Про нього, Георгію Петровичу.

Той же ворожий християнству Цельс розповів поширену в його часи чутку, нібито мати Ісуса Марія була легкої поведінки, зраджувала чоловікові з римським солдатом, греком Панферою, за що її вигнали з дому, народила позашлюбну дитину у чужій конюшні. Така ж історія викладена і в талмудистському трактаті «Авода Зара».

— Запізніла й брудна обмова, — заперечив я. — Хто з учених прийме це всерйоз?

— Ну, а коли на хвильку прийняти?..

— Не вийде, Толю.

— Чому, Георгію Петровичу?

— Ти це маєш знати незгірш від мене — заважає люта єврейська ортодоксальність того часу. Найзлиденніший єврей тоді вважав себе вищим од іноплемінного вельможі. А вже жінку-єврейку, викриту у перелюбстві з необрізаним, живою не лишили б. І її син, якби уцілів, ніс би на собі прокляття до кінця днів своїх. З такою славою пророком не станеш — плювали б у його бік, кидались би врозтіч, мов від прокаженого.

З-під крутого лоба на мене дивилися ясні, з весняною прозеленню очі.

— Все правильно, Георгію Петровичу, — обережненько згодився Толя. — Все так, коли б Марію було викрито…

Миша Дідусь не витримав:

— Тоді не викрили, тепер збираєшся?! Та Толя вперто правив своє:

— Але в таких делікатних справах рідко випливають прямі докази, набагато частіше непевні підозріннячка, а з ними і обмовочки… Тільки не заднім числом, як у Цельса, сто з лишком літ по смерті Ісуса, а ще до його народження, коли у мами Марії живіт став округлюватись… мовляв, з солдатом бачили; поголоска підленька. Могло так статися?

— Що за втіха бабратися у смердючих пелюшках тисячолітньої давності! — пробурчав у бороду Миша.

— І справді, навіщо нам побутові дрібниці? — підтримала Ірина.

— Злі поголоски не такі вже й дрібниці, Ірино Михайлівно. Коли б вони були, ой як сильно отруїли б життя матері Христа. Син для неї — суцільне прокляття! Чи варто дивуватися, що вона любила його менше за інших дітей. А сам Ісус хіба не страждав через брудні підозри?.. Гірким, виходить, було його дитинство. Чи не тому він рано йде з дому, чи не тому байдужий до матері і братів?..

На спокійно округлому лиці Толі крізь простацьке смирення проступає торжество. Ірина Сушко розсердилась:

— З домислів шубу шиєш, хлопчику! Гляди, щоб вдяганкою голого короля не обернулося!

Толя скрадливо всміхнувся:

— А ви, Ірино Михайлівно, у математичних доказах ніколи не вдаєтеся до припущень?.. А ми ж чим гірші за вас, математиків? І як тільки припустимо існування раннього наклепу, нам відкриється те, що Ісусові ще в дитинстві довелося відстоювати людську гідність. Ще в дитинстві! Знаменно, Ірино Михайлівно! Знаменно!

Всі спантеличено замовкли. Три пари очей уп’ялися в мене.

Дійсно, варто нам прийняти цю зовсім не виняткову, а навпаки, досить буденну житейську колізію, як вона, замість того щоб компрометувати Ісуса, починає висвітлювати формування його незвичайного характеру. Саме в ранній юності Ісус мав набути і ті моральні позиції, і ту силу переконання, які потім здивують світ. Нікчемні натури озлоблюються від ворожого оточення, великі долають його. Відчуваючи постійну потребу в людській шані, в людській доброті, вони стають їхніми провісниками. Істина, що набила оскому: нещастя калічить слабких і гартує сильних. Ісус, перш ніж стати Христом, мав пройти нелегку школу життя.

Тижнів зо два ми займалися анатомуванням Ісуса Христа, розбивали його на окремі ознаки. Ірина Сушко кодувала їх, вибудовувала у певному порядку. Не така, виявляється, вже й фантастична річ — зобразити людину, навіть складну, глибоку, суперечливу, у вигляді якоїсь формули. А втім, ні, не саму людину, а лише своє уявлення про неї, її образ, що склався у наших головах.

Одного разу Ірина, як завжди, енергійно увірвалася до мене, кинула на стіл тиснений портфель.

— Відкрийте й погляньте!

В портфелі лежала товста купка перфокарт, недбало загорнута в папір.

— Відчуваєте, що ви зараз тримаєте в руках?

— Ісуса Христа?..

— Са-ме так!

Ісус Христос у вигляді купки тонких карточок, змережених дірочками.

— Оце-е та-ак…

Здавалося б, мені годилося перенести свій флібустьєрський штаб додому — за чаєм сперечатися на різні голоси хоч до опівночі, дружина буде тільки рада. Останнім часом вона працювала за угодою з одним відомчим видавництвом, звіряла технічні розрахунки — робота втомлива і нудна, та після того, як сина забрали в армію, Катя ніяк не могла заповнити порожнечу, що виникла в її житті. Наші зустрічі розігнали б застійну тишу, до того ж я завжди мріяв, щоб дружина пройнялася тими захопленнями, яким я віддавався цілком. Раніше це було неможливо, з багажем інститутської фізики, набутим тридцять років тому, вона навіть підступити ся не могла до проблем, якими я жив. Найближча мені людина і водночас далека. Зараз не так важко і зрозуміти, і прийняти, і стати співучасницею, але…