Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 8)

— От бачиш, — дядько Бровко схвально звів ліву брову. — Ми з тобою навіть вилизали б те місце, де вони лежали! А вона не така. Взяла за краще два дні мучитися з голоду, аніж чіпати без дозволу те, що їй не належить.

— А ще Грицик каже хлопцям, що вона змушує його вчити уроки, — продовжував я розхвалювати нашу бабу. — Він каже, що баба Маруська малим кошеням жила при школі і добре запам’ятала, скільки триває шкільний урок. Тож тільки-но він сідає за стіл робити уроки, баба стрибає йому на плечі, обвиває шию живим коміром і починає тихо муркотіти, щоб йому краще працювалося. А коли Грицик встане з-за столу раніше, ніж зазвичай закінчується урок, вона починає муркотіти голосніше, а інколи навіть пригощає його запотиличником.

— Неймовірно, — сказав дядько і запрацював за вухом задньою лапою. — Ну в яких же інших часах бачено, щоб лютий котягра не шматував людську дитину, а змушував її вчити уроки. Ні, на цій Землі щось і справді нині змінилося!

І таки дядькова правда. Я вже й сам завважив, що в цьому моєму житті ніхто нікого не боїться. Голуби, які зазвичай навіть із хащів боялися виглянути, сьогодні перелітають дорогу перед самісіньким твоїм носом! Корови, які в інших життях без тями втікали від людей, тепер радісно мукають, коли ті заходять до них у хлів. Котягри — навіть котягри! — і ті аж захлинаються від муркотіння, коли хтось із людей погладить їх.

Чого б це? Може, й справді повітря тут якесь не таке?

Я вдихнув його. Так, може бути. В інших життях, пам’ятаю, повітря було просякнуте настороженою пусткою, небезпекою чи кров’ю від щойно розтерзаних жертв. А тепер зненавистю чи небезпекою тут і близько не пахне. Тепер у повітрі вчуваються спокій і ллються такі смачні пахощі, що навіть облизуватися не встигаєш. І ніде ніякої зненависті чи обгризених хребтів…

Мій день

Я так замислився про це все, що не одразу помітив, як гойднулася фіранка в одному з вікон і в ньому з’явилося обличчя найкращої в світі людини на ім’я Грицик. Він усміхнувся мені, махнув рукою і щез. А ще за мить виник уже на ґанку. Його плечі відтягував важкий ранець.

— Привіт, Кудлатику! — вигукнув він і збіг по східцях. — Як спалося?

— Чудово! — вискнув я і кинувся до нього з усіх лап. Ні, нікого я так не радий бачити, як мого друга, мого Грицика! Я ж так за ним знудьгувався! Адже ми стільки часу не бачились! Цілу ніч не бачились.

І доки Грицик нахилявся до мене, щоб погладити, я встиг тричі лизнути його в обличчя. А тоді схопив мою улюблену цурку, що валялася посеред дворища, і поклав її до Грицикових ніг.

— Візьми її, Грицику! — гукнув я йому. — І кидай! Кидай, а я тобі знов її приноситиму!

Для нашого роду ця вправа була надзвичайно корисною. Адже ми повинні мати не лише міцні щелепи, а й такі прудкі ноги, щоб ніхто нас не наздогнав і ніхто від нас не втік. Та оскільки Грицик не поспішав нагинатись, я загукав ще дужче:

— Кидай же, будь ласка! Бо ти ж не просто собі Грицик, ти ж колись був Грициком-характерником і кидав списа найдалі від усіх! Ну ж бо, давай!

Грицик поглянув на цурку і похитав головою.

— Ніколи мені, Кудлатику, — з жалем промовив він. — Я й так запізнююсь до школи.

— То це ж добре! — я одразу забув про цурку. — Тоді побігли! Адже й тобі потрібні швидкі ноги…

Цього разу Грицик одразу збагнув, чого я хочу.

— Ану, давай наввипередки! — гукнув він і перший зірвався з місця.

Я рвонув слідом так, що мені аж у вухах засвистіло. Бо який же козацький вовк потерпить, щоб його обігнали? Навіть коли це твій найближчий друг.

Обіч миготіли хати, повітки, ворота, перелази. Услід нам летіло збуджене валування прив’язаних дядьків і тіток.

Я біг і згадував, що ці місця мені знайомі принаймні літ п’ятсот тому. Тут мало що змінилося. Ця вуличка, по якій ми зараз бігли, й тоді була така сама затишна і тиха. І верболозові ліси по боках були такі самі, і такі самі хмари пробігали над нами. Ось на цьому місці стояла хата Володка Кривопичка, а на цьому перехресті було обійстя Тимоша Перепічки, чия мати пекла найсмачніші у всій Воронівці коржі з маком. А ось на цьому місці були руїни хати, в якій народився мій Грицик.

Я скосив очі на Грицика: чи пам’ятає він про це? Проте Грицик навіть не поглянув у той бік. Атож, дуже жаль, що в людей така коротка пам’ять.

Наразі з-під одних воріт до мене долетів тоненький мишачий писк:

— Мамо, а куди це вони побігли?

— Мабуть, до своєї школи, синку.

— А вони нірку в ту школу не рознесуть? Вони ж такі здоровенні!

Я хотів спинитися бодай на мить, аби пояснити малому неукові, що люди до школи заходять не через нірки, і взагалі люди й собаки ходять до різних шкіл. Проте Грицик, який уже був далеченько від мене, гукнув:

— Кудлатику, чого ти там зупинився? Ану, доганяй!

Я зірвався так, що мої вуха мало не відірвалися. Ми вихором вилетіли на широку площу і перебігли головну вулицю. Тоді кривулястою стежкою, що вилася обіч глибоченного Чортового яру, покотилися вниз. Ще хвиля — і попереду засинів великий ставок. Мені тільки вчора відкрилося, що він називався Байлемовим. А сам Байлем жив он там, де зараз під вербами стоять три хати. Тільки замість верболозового тину його обійстя було огороджене від світу високим частоколом. А от верби геть не змінилися. І гребля через ставок була майже така сама. Хіба що без поруччя, і називалася теж трохи інакше — гатка. А от вода під нею була така ж пружна й весела. Я, Грицику, ще пам’ятаю, як ти любив стрибати з цієї гатки у ставок! У нас тоді навіть гра така з’явилася: як тільки ти стрибаєш у воду, я мерщій кидаюся на протилежний бік гатки і дивлюся, коли ти вигулькнеш із-під неї. Та одного разу ти мене перелякав так, що й не сказати. Пірнув — і не виплив. Я бігав, мов навіжений, від одного кінця гатки до протилежного, а тоді сів і завив з переляку за тебе. А ти, виявляється, мене підманув. Пірнути пірнув, але поплив не під гаткою, а звернув перед нею ліворуч, тихцем вибрався на берег і сховався за кущем… Я тоді на радощах, що ти живий, стрибнув на тебе з такою силою, що трохи й справді не втопив… Пам’ятаєш про це, Грицику?

Схоже, Грицик нічого не пам’ятав. Хоча… Він перегнувся через поруччя і певний час спостерігав за пінявою водою. Тоді сказав:

— От би зараз кинутися в неї і випірнути з того боку! І щоб ти мене там виглядав. Як гадаєш, Кудлатику, ця гра тобі сподобалася б?

— Ще й як! — у захваті вискнув я. Ні, Грицику, не знаю, як у інших людей, а в тебе пам’ять про минуле ще не зовсім стерлася!

Зненацька мені відкрилося, що під гаткою, на бистрині, мешкали колись величезні щуки. І Грицик любив ловити їх острогою. Цікаво, чи є ще вони?

Я зазирнув униз. Ні, цього разу їх не було. Чи то перебралися на інше місце, чи всіх переловили.

Ми перебігли через греблю і подалися нагору. Там, за невисоким дощатим парканом, вросла в землю широка, приземкувата будівля з червоним дахом і великими вікнами, в яких вигравало сонце. Це була людська школа. Її в моєму попередньому житті й близько не було — на цьому місці випасалися знамениті воронівські коні, а неподалік подекуди стриміли струхлявілі палі давнього Городища.

Біля школи було повно хлопчиків та дівчаток. Декотрі вже полишили свої ранці в класі і зараз гасали в дворі, інші ще бігли з ранцями за спиною. Грицик влетів у двір, озирнувся і помахав мені рукою:

— До зустрічі, Кудлатику!

Я вдав, ніби нічого не почув, і продовжував бігти слідом. Бо мало що могло статися з ним без мого нагляду! Ну й що з того, що захистити його я ще не можу? Зате маю гарний зір і нюх, отож завжди встигну попередити про небезпеку.

Але пробратися до класу мені не вдалося. На ґанку Грицик знову озирнувся, побачив мене і насварив пальцем:

— Кудлатику, далі тобі не можна. Невже забув, що було тиждень тому?

Я зупинився. Еге ж, хіба таке забудеш? Тоді я нишком прокрався до Грицикового класу і влігся у нього під партою. Я поводився тихенько, наче миша. Навіть хвостом намагався не стукати. Але хтось із учнів поліз під стіл по ручку і побачив мене.

— О, всі сюди! — у захваті загорланив він. — Погляньте, хто тут ховається!

І весь клас пірнув під столи, щоб довідатися, хто там ховається. Навіть математичці Ліні Василівні (це я пізніше довідався, що її так звуть) зробилося цікаво. Вона цілу хвилину дивилася на мене такими очима, наче до цього ні разу не бачила живого собаки. А тоді підвелася і звеліла Грицикові:

— Ану геть із класу зі своїм псом!

Ще й викликала Грицикових батьків, аби поскаржитись на нас.

Звісно, я не хотів, щоб Грицика знову сварили через мене. Тому лише тихенько заскавулів і повернувся до воріт. Схоже, відтепер дорога до Грицикового класу мені вже не світить.

— Чого ти такий невеселий? — запитав мене дядько, коли я повернувся. — Щось трапилось?

— Та ні, — відказав я і не втримався, зітхнув. — Просто мене не пустили до Грицикового класу. А там з Грициком мало що може трапитись!

Дядько побряжчав ланцюжком.

— І правильно зробили, що не пустили, — зауважив він. — Бо де ж це бачено, аби собача дитина вчилася у людській школі? Тому краще давай трохи подрімаємо, бо я цілу ніч не спав. Розумієш, кілька разів щось підкрадалося від лісу, проте я так і не второпав, що то було. Ну, бувай!

— Бувайте, дядьку, — відказав я і теж заплющив очі. Мушу вам зізнатися, що наш собачий рід умудряється спати будь-якої хвилини. Бо ж ніхто не скаже, коли доведеться виспатися наступного разу.