Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 42)
Грицик закліпав очима. Мені здалося, що він почувався винним за ті Петькові негаразди.
— Я, звісно, не звір, — тягнув своєї Макогін. — І навіть не кілер, який прикладає до тіла розпечену праску. Я навіть не вимагатиму від тебе грошей за заподіяну шкоду. А от позичити їх у тебе — то зовсім інша річ. До речі, скільки ти маєш?
Грицик поліз рукою до кишені і витяг з неї два папірці.
— Це на булочки з чаєм, — сказав він.
Не знаю, як чай, а от таких смачних булочок, що їх купував Грицик, я ніде не куштував. Я в цьому давно переконався, бо він завжди залишав для мене шматочок.
Проте Петько чомусь скривився.
— Скупуваті в тебе предки, — зауважив він. — Але які є, такі є… — Макогін підвів очі до неба і зосереджено заворушив товстими губами. — Значить, так: ті жарти під Вовкулацьким кутом обійдуться тобі приблизно в п’ятдесят булочок…
Грицик і оком змигнути не встиг, як гроші опинилися в Петьковій руці. Петько заховав їх до нагрудної кишені й гигикнув:
— За тобою ще сорок дев’ять булочок із чаєм. Бувай і не кашляй, бо ти мені ще потрібний!
Він наздогнав Козульку, що нетерпляче витанцьовував по той бік мосту, і вони з голосним сміхом розчинилися в гурті таких самих довготелесих старшокласників.
Я позирнув на Грицика.
Пальці його стискалися в кулаки, а обличчя було обурене і водночас розгублене. Я заспокійливо вискнув до нього, але він навіть уваги на мене не звернув. Мало того — він навіть забув попрощатися зі мною, коли заходив до школи.
Після занять ми поверталися додому не самі. Разом з нами крокували Данько Орлюк і Васько Сливка. Виявляється, вони теж постраждали від Макогона.
— Даремно ми налякали Макогонового дядька біля того Вовкулацького кута, — каявся Данько. — Тепер не бачити нам шкільних бутербродів, як своїх вух.
— Еге ж, — згодився Грицик. — Я йому винен ще на сорок дев’ять булочок із чаєм. А це два місяці.
— Він заліз до мене в кишеню і вигріб все до останньої копійки, — шморгнув носом Васько. — Казав, що бере у борг. От тільки не знає, коли віддасть. А ще, сказав, що кожного ранку чекатиме на мене біля повороту до школи. І коли грошей не буде, він мені не заздрить.
Далі хлопці йшли мовчки аж до мосту.
— Мабуть, треба з цим Макогоном щось робити, — зрештою обізвався Грицик, коли ми ступили на дошки.
— А що ти з ним зробиш? — засумнівався Данько. — Пику наб’єш? Але ж до неї ще треба дострибнути.
— Еге ж, — сумно згодився Васько. — Він нас усіх однією лівою…
— І все ж треба щось придумати, — наполягав на своєму Грицик. — Бо просто так він не відчепиться.
Я був тієї ж думки. Навіть знав, що робити, аби Макогін відчепився. Можна було напустити на нього дядька Бровка. Проте дядько свій двір покидає дуже неохоче, а сам Макогін до нашого кутка не зазирає.
Але вихід хлопці таки знайшли. Вони передзвонювалися цілий день, і під вечір, коли зателефонував Данько Орлюк, Грицикове обличчя нарешті проясніло.
— Це ти класно придумав, — похвалив він Данька, коли той замовк. — То ми так і зробимо.
Наступного ранку вони поспішали до школи не поодинці, а зустрілися нагорі, там, де дороги збігалися в одну. Привітавшись, почали чекати, коли повз них пройде хтось із учителів.
Першим з’явився математик Сергій Васильович, якого всі в школі знали під прізвиськом Вектор. Хлопці шанобливо привіталися з ним і подалися слідом, перешіптуючись між собою.
— Якщо Макогона не буде, тоді до Вектора підходити не варто, — почув я від Данька. — А коли буде…
Звісно ж, Макогін зі своїм другом нетерпляче витанцьовували перед мостом. Побачивши їх, Грицик забіг поперед Вектора і запитав:
— Сергію Васильовичу, можна вас про щось запитати?
— Про що? — нахилився над ним довготелесий Вектор.
— Знаєте… Нам, — він кивнув на Сливку з Даньком, — цікаво, коли ми будемо вивчати тригонометрію? Моя мама казала, що це дуже цікавий предмет.
Сергій Васильович подивовано звів брову.
— Твоя мама? — перепитав він. — Наскільки я пам’ятаю, цей предмет не був серед її улюблених. Хоча він і справді цікавий…
Коли ми підійшли до мосту, Макогін значливо кахикнув і поманив нас пальцем. Проте ми настільки були захоплені тим, як Вектор вихваляв свою тригонометрію, що не звернули на його знаки жодної уваги.
Зі школи хлопці поверталися раді, як ніколи. Васько сито погладжував себе по животі і примовляв:
— Ох, і наївся ж я тих булочок!
— Я через них уже й дихати не можу, — вихвалявся Данько. — Ніколи не думав, що вони можуть бути такі смачні!
— Атож, — підтримав його Грицик і кинув мені шматочок. Я на льоту спіймав його і ще раз переконався, що Данько каже правду.
Так проминув цілий тиждень. Ми з Даньком та Сливкою зустрічалися нагорі, тоді чекали якогось учителя і хвостиком прошкували за ним аж до мосту, де на нас чекав Макогін з Козулькою. Там ми признавалися вчителеві, що його предмет нам подобається надзвичайно. Таким чином ми полюбили фізику, хімію, фізкультуру і навіть співи. І не було для нас нічого приємнішого, ніж бачити розгублене й сердите Макогонове обличчя. Дійшло до того, що Васько навіть язика йому показав. А після школи Грицик сідав до комп’ютер і писав про те, як молодші школярі обвели навколо пальця старших. Потім читав нам із бабою Маруською те, що в нього вийшло, й аж заходився зі сміху. Він вважав, що всі наші неприємності вже позаду. Я теж так гадав.
Проте як же ми помилялися!
Сестричка і Макогін
Учора вперше за кілька тижнів із кухні надвір вийшла пані Малюшка. Вийшла не сама — попід її лапами плуталося безліч різнокольорових м’ячиків.
— Вітаю тебе з поповненням! — сказала їй баба Маруська, зіскакуючи з лавиці під горіхом. Грициків татко вчора пофарбував її, тож баба стрибнула на неї, аби дізнатись, висохла там фарба чи ні.
— Дякую, — вдячно квокнула пані Малюшка. — Бачиш, які вони в мене гарненькі! Шість півників і вісім курочок. Отож мій Грицик матиме незабаром по дев’ять яєчок щодня.
— А я чула, що людині потрібно всього по одному яйцю, — відказала баба. — Та й то не щодня.
— Отакої! — сполошено кудкудакнула тітка. — Куди ж ми діватимемо решту?
А я тим часом придивлявся до курчат — намагався зрозуміти, хто з них курочка, а хто півник. Наразі завважив, що одне з них відкотилося від гурту.
— Стій, стій, назад! — сказав я йому. — Бо, чого доброго, ще загубишся.
І легенько підштовхнув його до інших курчат. Тієї ж миті пані Малюшка підлетіла до мене і дзьобнула у ніс так, що мені аж в очах забряжчало. І поки я мотав головою, вона розчепірила крила і стала такою великою, що від неї, мабуть, і сам дядько Бровко відсахнувся б.
— Ти що собі задумав? — зайшлася вона криком. — Хочеш поїсти моїх діток?
— Та Боже збав! — заперечив я. — Я ж лишень…
Проте пані вже мене не слухала. Вона напружила воло і закудкудакала на весь куток:
— Ви чули, що він затіяв? Ой, тримайте мене, бо я ж його за це зараз…
— Ку-ку-рі-ку-у! Бийте його! — зарепетував із городу Гребінчик. Проте подавати приклад не квапився.
Я вирішив за краще заховатися в буді. І вже звідтіля почав спостерігати, як баба Маруська взялася втихомирювати розлючену квочку.
— Заспокойся, небого, — лагідно муркотіла вона. — Кудлатик тільки хотів познайомитися з твоїми дітками, та й годі. Він вихована дитина… — Тоді повернулася в мій бік і повела далі: — А ти, дурненький, не ображайся на неї, бо вона зараз дуже нервова. Вона ж мати, а ми, матері, стаємо дуже нервовими, коли до наших діток хтось наближається.
— Не нервові вони, а дурні, — стиха, щоб не почула баба, прогарчав дядько Бровко. — Наче не знають, що кожен, хто ходить на хазяйському подвір’ї, є для нас недоторканним.
Я кивнув головою — мовляв, дякую, тобі, дядьку, що нагадав. Потім обережно облизав ніс кінчиком язика. Він вже не болів, хіба що трохи щемів. І все одно було якось ніяково. Я ж просто хотів допомогти пані Малюшці, а вона…
Настрій мій поліпшився лише тоді, коли Грицик приніс на обід повну мисочку смачнющого борщу з хрящиком і тушкованою картоплею.
— Ого скільки! — заздрісно кудкудакнув Гребінчик, зазирнувши в миску. Він випірнув з городу одразу після того, як баба втихомирила Малюшку. — Це ж за які такі заслуги?
— Не твоє діло, — відрізав я. Мене завжди обурює, коли якийсь нахаба зазирає мені до рота.
— Може, залишиш і нам трохи? — заканючив Гребінчик.
— Гаразд, — погодився я. — От тільки юшку вихлепчу, бо ви ж її не їсте…
Вистачило всім — мені, Гребінчикові і його курям, яких він запросив на гостину після того, як наївся сам. А от пані Малюшка так і не підійшла, — схоже, усе ще гнівалася на мене.
Я зачекав, доки кури виклюють все, що було в мисці, й розійдуться, тоді розлігся голічерева під будою. Після такого обіду, самі розумієте, немає нічого кращого, як розлягтися голічерева в холодку й міркувати про всякі приємні речі. Тож я лежав собі та й думав, коли це зненацька розчув, що хтось тихо кличе мене з вулиці.