Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 41)
Пирхаючи і паленіючи від сорому, виліз я на берег. Вода й намул забивали ніс і застили очі. А коли я їх протер, то перше, що вгледів, була Сестричка. Суха й неушкоджена, вона витанцьовувала на містку, захлинаючись від реготу, і глузливим голосом наспівувала:
Від цих її слів я аж зубами скреготнув: це я клишоніжко? Це я дурнуватик?! Та що ж це вона собі таке дозволяє! Ну, постривай, зараз ми розберемося, хто з нас дурнуватик, а хто клишоніжко!
Ображена кров древніх вовків забурунила в мені з новою силою, і я, не обтрушуючись, стрілою рвонув до мосту.
Проте Сестричка не чекала, поки я її схоплю. Вона показала мені язика, зіскочила з містка й подалася межи кущі з такою швидкістю, ніби щойно виспалась і стала на ноги. І якби не її рудий хвіст, я давно загубив би її з очей.
— Ніколи не наздоженеш! — долинало вже віддалік. — Мене ще жоден клишоніжко не наздогнав!
— А я — дожену! — вихопилося з мене.
Так, хай би що там сталося, а я мушу її наздогнати і вчепитися за нахабне руде хвостисько. Хай навіть саме небо впаде на мене, а я все ж доб’юся свого!
Я навіть не завважив, коли ми перелетіли через луки і забігли в густий перелісок. Вітер, що бив мені в писок, війнув торішньою прілістю, свіжими пагінчиками і ще чимось — тривожним і незнаним. Проте принюхуватися було ніколи — я гнався за цим гидким, за цим боягузливим рудим хвостиськом!
— Гей, ти, брехлива Сестричко! — гукав я на бігу. — Що, боїшся зійтися в чесному бою?
Сестричка озирнулася, і по її хитрих очицях я зрозумів, що вона битися й не збиралася. Вона задумала щось інше.
— Спочатку дожени! — під’юджувала вона мене. — Дожени, а потім подивимось, чия візьме…
Зненацька в мої ніздрі з розмаху вдарив якийсь інший запах — різкий, пронизливий, від якого моя шерсть сама собою піднялася дибки. Він ішов з глибини шипшинових кущів, що росли край галяви. Тієї ж миті я почув швидкий шепіт, що долинав звідтіля:
— Тату, я його впізнав! Це той, що крутився з людськими дітьми біля Вовкулацького кута! Від нього йде точнісінько такий запах!
— Віррно, Гирку, — страшно прогарчав у відповідь грубий і густий, наче в діжу мовлений, голос. — Тільки, здається, він теж унюхав нас із тобою. То ти ось що: жени кущами до мосту і перекрий дорогу до села, а потім ми з тобою завернемо цього пуцьвірінкам туди, де зачаїлася наша мама. Нехай і вона трохи розважиться…
Мої лапи зупинилися самі собою. А потім крутонулися на місці й понесли мене назад.
— Ти куди? — гукнула Сестричка. — Що, передумав битися?
Проте мені було вже не до неї. Жахний запах підганяв мене. Краєм зору я помітив, як за кущами — майже нарівні зі мною — замиготіло щось сіре. І було воно набагато більше від мене.
— Зупинися! — долетів до мене голос Сестрички. — Ти що, злякався? А хто ж тільки-но хвалився розірвати мене! Зупинися, кажу, боягузе!
Ні, Сестричко, називай мене як хочеш, а я зупинятися не збираюся! Бо те сіре, що біжить врівень зі мною за кущами, було куди страшніше за твої образи. Від нього відгонило зверхністю, презирством і лютою зненавистю. Від нього несло смертю.
Я біг, скільки ставало сил. Вітер забивав мені подих, шипшинові колючки впивалися у вуха, хапали за шкіру, а серце, здавалося, от-от розірве мої груди.
— Молодець, Гурку! — підбадьорливо прогурчав позаду грубий голос. Схоже, Гурків батько вибрався з кущів і біжить за нами. — А тепер завертай його туди, де наша мама!
— Так-так! — надривалася від узлісся Сестричка. — Спочатку пограйтеся з ним, потягайте цього пуцьвірінка за вуха!
На луки ми вихопилися одночасно з Турком. І лише тепер я побачив, який він здоровецький. Зростом він мало поступався дядькові Бровкові, а іклиська мав чи не більші. Гурко стелився над землею довгим скоком, а з його широких грудей вихоплювалося дуже й розмірене дихання.
— Що, собачий вилупку, впіймався?! — з хижою зловтіхою загарчав він. — Але не бійся, ми тебе згамаємо не зразу. Спочатку поганяємо, як зайчика-побігайчика, по всьому лісі…
І це скидалося на правду. Гурко був такий переконаний у своїй перевазі, що навіть сповільнив біг, аби я вихопився вперед.
Зненацька щось безмежно довге й сліпуче вдарило нам у очі. І майже водночас почувся тихий гуркіт машини, що вигулькнула з-за повороту польової дороги.
Гурко стрімко спинився, а тоді, наче перелякане щеня, припав до землі. Схоже, він понад усе боявся нічного світла.
А водій, певно, щось завважив, бо машина почала розвертатися в наш бік.
— Назад, синку! — прогарчало позаду. — Завертай назад, бо в тієї людини може бути ружжо!
Гурко миттю розчинився за найближчим кущем. А Гурків татко гарчав уже до мене:
— Пощастило тобі, малий негіднику, і цього разу. Але нічого, ми ще зустрінемось. Тож чекай у гості!
Машина ще раз пройшлася по луках світлом фар, але нічого не висвітивши, знову звернула на польову дорогу. А я на неслухняних лапах ледве дістався до своєї буди і впав перед нею.
— Щось трапилося? — дядько Бровко показав голову над перелазом. — Ов, та в тебе, хлопче, такий вигляд, ніби за тобою лісові парубки гналися!
— А таки гналися, — понад силу прохарамаркав я. — Батько та його син Гурко. А їхня мати чекала, поки вони завернуть мене на неї. Добре, що машина відігнала їх своїм світлом.
— Ага, — сказав дядько після тривалого мовчання. — Пізнаю їхні хитрощі. Як знаю і те, що вони від свого не відступляться. Так що, Кудлатику, не гасай ночами де попало, бо наступного разу можеш і не врятуватися.
Петько Макогін
Тієї ночі сон довго не приходив до мене. Мені навіть на мисочку з вечерею дивитися не хотілося. Я ніяк не міг отямитися після всього, що зі мною трапилося. Так, мені страшенно пощастило, що на дорозі з’явилася машина. Інакше я не лежав би зараз у цій затишній буді, і взагалі, ніхто б не знав, куди я подівся і де мене шукати.
Потім перед моїми очима виникла Сестричка, і я аж скрипнув зубами від злості: ця хитрунка знов обвела мене, як малого цуцика. І коли я нарешті порозумнішаю?
А потім я пригадав, як зовсім недавно скаржився дядькові, буцімто мені соромно за Грицика теперішнього перед тим, який жив на п’ятсот років раніше, — і аж вискнув від презирства до самого себе. Я тоді майже запідозрив його у боягузтві — а от що сказав би він сам, якби довідався про те, як я повівся сьогоднішньої ночі? Мабуть, перестав би зі мною знатися. Сказав би: йди собі, Кудлатику, куди хочеш, бо мені такі друзі не потрібні… І що я тоді робитиму, до кого притулюся?
Ні, як усе-таки гарно, що люди не розуміють нашої мови і Грицик так ні про що й не довідається!
Проте Грицик таки щось запідозрив. Він вийшов із ранцем за плечима і вигукнув бадьорим голосом:
— Привіт, Кудлатику! Пора до школи… — А тоді поглянув на мою незайману мисочку і стривожився: — Та ти ж нічого не їв! Що це з тобою? Чи не захворів? Ану, давай свого носа…
Рука в нього була така тепла, що аж гаряча. І від неї так пахло моїм рідним, моїм любим Грициком, що мені аж сльоза покотилася з очей!
— Ти плачеш, Кудлатику? — не на жарт сполошився Грицик. — Та що це з тобою?
Я заспокійливо лизнув його руку: мовляв, не переймайся, Грицику, зі мною все гаразд. Просто не вартий я твоєї любові.
Цього разу ми до школи не поспішали. Я притискувався до Грицикових ніг і тільки те й робив, що озирався навкруги та нюхав повітря. Мені весь час ввижалося, що Гурко чи його батько от-от визирнуть з бур’янів або чекатимуть за вигином найближчої стежки.
— Здається, Кудлатику, ти таки захворів, — вирішив Грицик і зупинився. — Може, повернешся додому?
Я лише стріпнув головою і ще тісніше притиснувся до його ноги. Ні, Грицику, не проганяй мене! Якщо мені страшно, коли я поруч з тобою, то що ж воно буде, коли я повернуся на порожнє подвір’я? Я ж тоді просто помру зі страху, бо на мене з-за кожного куща щиритимуться Гурко зі своїм батьком! Звісно, є дядько Бровко. Проте він сидить у сусідньому дворі, та ще й на ланцюзі, тож навряд чи зможе прийти на допомогу, коли щось станеться.
На щастя, як тільки ми вийшли зі своєї вулички на дорогу, страхи мої почали щезати. До Грицика приєднувалися інші хлопці та дівчата, що теж квапилися до школи. Вони весело віталися одне з одним, ділилися останніми воронівськими новинами чи просто підстрибували й реготали так, що мої страхи щезли остаточно.
Біля мосту Грицика хтось покликав. Ми з ним озирнулися й побачили Петька Макогона та його друга по всіляких капостях Стаса Козульку. Вони по-змовницькому перемовилися, тоді Макогін, цьвохкаючи по литках вербовою лозиною, наблизився до нас.
— Щось, малий, я не бачу твоєї мадам, — вишкірився він до Грицика. — Що, пройшла любов, зів’яли помідори?
Грицик почервонів.
— Не твоє діло, — відрізав він.
— Ого! — здивувався Макогін. — Ми вже почали грубіянити старшим? Ну, це вже нікуди не годиться…
Він замовк, пропускаючи повз себе гурт семикласників, і закрокував поруч із Грициком.
— Втім, я про інше, — заговорив він уже довірливішим голосом. — Справа в тому, що я опинився на мілині. А ти знаєш, що означає опинитися на мілині?
— Ну… — затявся Грицик. — А до чого тут я?
— А до того, що я втратив єдине джерело доходів саме через тебе. Забув про конвалії біля Вовкулацького кута? Дядько платив мені за них хоч якусь копійчину, розумієш? А тепер я отримую від нього дулю з маком. А з такою валютою нічого пхатися в кіно чи бодай до шкільного буфету. Прямо хоч з голоду здихай! — зітхнув він, хоча його повне обличчя засвідчувало протилежне.