Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 27)

Я відійшов убік і всівся, гадаючи, упізнаєш ти мене чи ні. Але ти не впізнав, бо людям не дано пам’ятати тих, з ким вони зустрічалися в своїх попередніх життях. Ти лише з острахом глянув на мене і відвернувся. А в нас, вовків, заведено не нав’язуватися у друзі тим, хто цього не хоче.

Але я весь час мріяв бути лише твоїм, Грицику. Мріяв навіть тоді, коли дідо Кудьма попрохав мене стати вірним другом Коцюбі, одному з найвідважніших наших козаків. І я став ним, хоча й не забував про тебе. А коли Коцюба загинув, я теж збирався разом з ним перейти в інший світ. Бо ми, вовки, вірні своїм друзям навіть після їхньої смерті. Проте й зараз не відаю, як Санькові вдалося утримати мене від цього. Я йому теж служив вірою і правдою, як і він мені, аж поки почув від нього:

— Куценький, іди до Грицика і стань йому за друга…

З тої миті я ні на крок не відступав від тебе, Грицику. І більше не відступлю. Навіть коли ти відвернешся від мене.

Я глибоко зітхнув від щастя і поглянув на свого друга. Він дивився кудись далеко за Сулу, і очі йому мрійно зблискували. Напевно, йому бачилася його Фуза.

— Як гадаєш, Куценький, що вона зараз робить? — несподівано запитав він. — Мабуть, теж дивиться на місяць, правда?

Я вдарив хвостом на знак згоди. Грицик вдячно пройшовся долонею по моїй голові, і над нами знову нависла тиша. Лише тонко дзвеніли комарі та час від часу перед очима миготіли нічні птахи.

— Гарно… — мрійно повторив Грицик. Тоді перевів погляд на дворище, на свіжопобілену хату й запитав: — Як гадаєш, сподобається їй тут?

Я заспокійливо штовхнув писком у його лікоть: не турбуйся, все буде гаразд!

Грицик вдячно всміхнувся мені і знову надовго замовк.

Я теж мовчав. Бо про що говорити, коли на серці й без того так гарно!

Задоволений був і Барвінок. Вони зі Швайкою перебралися жити до Байлема. Тітка Настя тільки те й робила, що годувала їх, після чого Швайка з воронівським старостою вилежувалися на траві під вербами і про щось гомоніли.

А ще через день від діда Кібчика прибули Грицикові сакви.

Ключі до скрині

Мала рацію старостиха: від саков уже добряче відгонило пліснявою. Тому жінки, які не обмазували хату, кинулися витягати з них усе, що там було. А там, поміж приданим для Фузи, їм трапився засохлий шмат м’яса, бруднюща підошва від чобота, заіржавілий уламок татарського ятагана, залишки щільникового меду, вичовгана до блиску вуглина завбільшки з кулак… І над кожною з цих знахідок здіймався обурливий галас.

— Ну де ж була твоя голова, Грицю? — аж надривалася подруга старостихи тітка Килина, розмахуючи підошвою. — Хіба важко було замотати її у щось, щоб не бруднила все?

— І навіщо йому ця вуглина? — дивувалася одна з дівчат.

— А щоб брови чорнити, — відказувала друга, і обидві аж заходилися зі сміху.

— Тьху! — плювалася Одудова сусідка баба Фросина, витрушуючи зі споду кілька овечих бурубляшків. — Ну, яким місцем він думав, коли запихав оце добро в свою торбу?

А Грицик пік раків і лише руками розводив. У нього вже не було сил, аби виправдовуватись.

Невдовзі над ставком розляглося лунке виляскування праників — то жіноцтво заходилося прати Грициків викуп. Тим часом хлопчаки притарабанили до берега з десяток дерев’яних ночов. Незабаром від них потягло запаморочливими пахощами м’яти, чебрецю і ще якихось трав, що їх сушать тільки на Івана Купала. В ночвах Грицикові скарби відмокали майже добу, після чого в зграбних жіночих руках забігали довгі дерев’яні рублі. І врешті на натягнутих поміж дерев мотузках різнобарвними метеликами затріпотіло під вітром усе, що Грицик готував для Фузи. І не було жодної воронівської душі, яка б не прибігла дивитися на це. Приходили навіть із сусідніх сіл. Навіть пастушки — і ті вродилися біля ставу. А що вже жіноцтво — то й казати не варто.

— Яка краса! — захоплено зітхали одні.

— Таке й надягати якось боязко, — промовляли другі.

— Для такої краси й скриня має бути належна, — додавали треті. — 3 півниками та мальвами. Щоб від неї очей не можна було відвести.

Грицик лише руки прикладав до грудей.

— Дорогі жіночки, — умовляв він жіноцтво. — Ну яка скриня? Самі ж знаєте, що все моє вміщується в сакви.

— То ти що, знову все це запхаєш у торбу? — дружно жахалися молодиці.

Грицик винувато знизував плечем.

— Що ж поробиш. Але я постараюся, щоб не дуже пом’ялося.

— Дівчата, та що ж це воно таке? — заломила руки чорнява жінка, чия хата стояла під Городищем. — Ми ж так старалися, а він нашу працю знову бурубляшками пересипле?

— Та я… — обережно почав Грицик, проте молодиця його не слухала.

— Ми ж думали, що посилаємо в степ свого найкращого хлопця, — мало не плакала вона. — Хай би там знали, що він не сирота, що за ним і в нас є кому доглянути!

— Воно таки так, — дружно закивали головами жінки. — Правду кажеш, Марусько!

— А він що? — ще більше заводилася молодиця. — Звалиться батькам тієї бідної дівчини на голову зі своїми торбами, наче задрипанець якийсь. Ну куди ж це годиться?

І тут жінок знову наче прорвало. Ґвалт зчинився такий, що воронівські пси позадкували до своїх буд. Навіть ми з Барвінком вирішили за краще слухати той ґвалт із кущів. Кожна кричала, не слухаючи сусідки, але виходило так, що вони кричали про одне й те саме: таке Грицикове сватання — ганьба для всієї Воронівки. А тому вони не допустять, щоб Грицик поїхав женихатися як людина без роду-племені.

А що ж сам Грицик? Я ще ніколи не бачив, щоб він був такий розгублений. Кілька разів він відкривав рота, аби щось сказати, але тут же й змовкав, бо його однаково ніхто не слухав. Тож йому лишалося хіба що винувато всміхатися на всі боки і розводити руками.

Зрештою, коли жінки викричалися, наперед вибився воронівський чабан дід Гмиря і несміливо почав:

— У мене, той… гарна скриня є. Від моєї Милуші залишилася. То вона мені тепер ніби й ні до чого…

Ми з Барвінком перезирнулися. Це був дуже цікавий дідок. Хоча б тому, що він був єдиний татарин на все село. У Воронівці посміювалися, що то не він оженився на бабі Милуші, а вона сама привезла його з татарського Степу ще тоді, коли татари мирно сусідили з нашими, а вона була молода. Та два роки тому баба вмерла, а дід з горя закрився у своєму обійсті і не виходив на люди. Правда, дехто подейкував, ніби він не виходить тому, що воронівці можуть зігнати на ньому злість за татарські напади, а татари — як на зрадникові їхнього роду.

— Діду, то чого ж ви досі мовчали? — вдарила об поли старостиха Настя.

— Так той… ніхто ж не питав. Та й замок кудись подівся.

— Нічого, навісимо інший. Ану, хлопці, беріть з собою діда та гайда по його скриню!

Двічі хлопцям наказувати не довелося. За якийсь час головною вулицею затупотів тлустий коник. Він тягнув воза, на якому підстрибувала велика скриня, розмальована небаченими птахами і квітами.

— Оце скриня! — дружно видихнуло вражене жіноцтво.

— Такої скрині, либонь, і в ханському теремі не бачили, — зробила висновок молодиця на ім’я Химка. Вона доводилася старостисі сестрою. А заодно була й жінкою Володка Кривопичка. — Нумо, дівчата, складаймо все до неї!

Молодиці обережно, наче то були якісь коштовності, вклали Грицикові дарунки в скриню. Потому Химка повісила на неї замок, але віддавати Грицикові ключ не квапилась.

— Ще, чого доброго, почнеш длубатися в ній своїми лаписьками і все перевернеш догори дриґом, — пояснила вона.

— То що ж мені, ламати її? — карався Грицик.

— Я тобі зламаю! — пригрозила Химка й віддала ключа своєму чоловікові. — Попросиш мого Володка, і він тобі відкриє, коли буде треба.

Якусь мить Грицик ошелешено дивився на неї.

— Та як же твій Володко вродиться в тому степу?

— А от і вродиться! Він з тобою поїде. Бо де ж це бачено, щоб жених їхав до молодої сам-самісінький? Ні, нехай все буде так, як у нас заведено зроду-віку.

Закінчилося тим, що супроводжувати мого Грицика, крім Швайки та Кривопичка, зголосилися ще з десяток найметкіших козаків. Здебільшого це були хлопці, які хотіли ще раз зустрітися з Ренатом та його приятелями.

Зазвичай дорога до Фузиного аулу займала три дні. Це якщо галопом і навпростець. Проте зараз ми змушені були рухатися зі швидкістю воза, де вивищувалася весільна скриня. Та й дід Гмиря вмовив молодих козаків не гнати коней мов на пожежу.

— Вони у вас, той… мусять бути свіжі, — доводив він. — Адже татарські хлопці неодмінно захочуть ганяти навперегін з вами. А як ви будете змагатися на змилених конях?

Атож, з нами їхав і дід Гмиря. В останню мить жіноцтво вирішило, що Грицика має супроводжувати ще й той, хто найкраще з воронівців розуміється на татарських весільних звичаях. І вибір, ясна річ, випав на діда Гмирю.

Дід сидів на возі й звично правив кіньми. Поруч із ним погойдувалися в сідлах Швайка з Грициком. І від того, що такі люди ловили кожне його слово, дід Гмиря мовби аж повищав на зріст і поширшав у плечах.

— Звісно, в нашій Воронівці, той… вміють женихатися, — вів дід. — Вози у нас, той… аж вгинаються від дарунків. А от у степу…

— Ну, ми теж їдемо туди не з порожніми руками, — всміхнувся Швайка.

— Так то воно так. Але в степовому жениханні головне, щоб увесь аул став на вуха.

— Це ж чому?

— А тому. Щоб, той… цікавіше й веселіше було. Там молоду спочатку викрадають. І весь аул, аж до малого пуцьвірінька включно, кидається на її пошуки.