Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 29)

— Це вона сказала, що тебе, серденько, там немає, — щасливо засміявся Грицик і притиснув Фузину голівку до грудей. — А тепер поглянемо, що буде далі.

Я дивився на нього і тільки очима кліпав: ну, невже це той самий Грицик, перед яким тремтів увесь татарський степ? Він витанцьовував перед Фузою, мов перед якимось дивом, ловив кожен її погляд і мало пилинки з неї не здмухував!

І Фуза теж була йому до пари: вона на свій аул навіть не озиралася. Вона не зводила з Грицика свого променистого погляду. Мабуть, жодна дівчина в світі так не дивилася на свого коханого, як Фуза на мого Грицика!

А в аулі вже зчинився неабиякий переполох. Хлопці спочатку гуртом гунули в шатро, а тоді вилетіли з нього, як зграя наполоханих горобців. За мить вони вже скочили на коні і заходилися гасати навколо аулу, пильно придивляючись до землі.

— Це вони шукають нас із тобою, серденько, — шепотів Грицик Фузі. — Ага, знайшли наш слід і залопотіли по ньому! О, а тепер затупцювали навколо того місця, яке для них витоптав Звірик! Не інакше, вирішили, що ми з тобою, моя квіточко, всілися там на нього й подалися… куди ж це вони погнали коні? Ага, у бік Воронівки. Мабуть, вирішили, що ми з тобою могли зачаїтися тільки на тому боці. Ич, як шпарять за Звіриковим слідом! А на справжній наш слід навіть уваги не звернули.

— Ти в мене найкращий у світі! — переконано мовила Фуза.

Тим часом аул почав приходити до тями. Довкола шатер із вереском забігали дітлахи, чоловіки збуджено перегукувалися, жінки нашвидкуруч розводили багаття, бо не годилося спійманих молодят годувати холодними стравами. Невдовзі до нас долетіли такі смачні пахощі вареного м’яса, що рот мій наповнився слиною. Я ковтав її і заздро дивився на аульських псів, що мухами закружляли навколо вогнищ.

— Що, Куценький, і тобі їсти закортіло? — підморгнув мені Грицик. — Але не переживай, моя ясочка теж дещо приготувала…

Він видобув із-за спини невеличкого клунка, від якого йшли запахи ще смачніші, ніж ті, що долітали з аулу. Певно, Фуза приготувала його ще до власного викрадення, а Грицик разом з нею прихопив і його. А я за цими клопотами навіть уваги на те не звернув. Яка ганьба для мого вовчого нюху! Якби розказати про це Барвінкові — він перестав би знатися зі мною.

Сонце повільно випливало з-за пагорба. Ми перебралися в тінь від кущів і взялися за сніданок. Фуза майже нічого не їла. Вона ледь встигала підкладати шматки то Грицикові, то мені.

— Їж, Куценький, — тихо примовляла вона до мене. — І спасибі, що бережеш мого любого.

Я ледь не вдавився. Еге ж, такого вбережеш! Грицик майже не поступається мені у бігові та спритності. Ховається теж не згірше. А щодо сили — то тут ми й удвох із Барвінком його не подужаємо! Єдине, в чому ми його обганяємо, — це в поглинанні їжі.

Так було й цього разу. Я, майже не розжовуючи, ковтав усе, що підкладала мені Фуза, а от Грицик смакував кожен шматочок і запевняв своє сонечко, що ніколи такої смакоти ще не куштував. І все ж не забував стежити за тим, що відбувалося в аулі.

А там до обіду нічого такого й не відбувалося. Хіба що жінки ще проворніше заходилися довкола казанів. А хлопчаки разом із собаками подалися у північний бік селища, звідкіля ось-ось мала повернутися погоня зі спійманим Грициком та врятованою Фузою.

Мабуть, у цьому був переконаний і Фузин батько, дядько Рашит. Нам було видно, як він вийшов зі свого шатра в найкращому своєму одязі, в якому прийнято зустрічати лише найдорожчих гостей. До нього одразу підбігло кілька жінок, що помішували в казанах. Фузин батько щось мовив до них, тоді показав рукою на простору місцину посеред аулу. Жіноцтво кинулося до своїх шатер і за хвилю вибралося звідтіля з важкими довгими сувоями. За якийсь час вигін був устелений килимами.

Десь по обіді хлопчаки здійняли несамовитий галас: із північного боку з’явилася темна цятка. Вона повільно наближалася і збільшувалася в розмірах.

— Не інакше, сонечко, слід від Звірика вивів твого брата на наших воронівців, — здогадався Грицик і з нетерплячки потер долоні. — Цікаво, якої вони заспівали, коли побачили, що нас із тобою там немає?

Проте на це можна було й не відповідати. Зі своєї схованки ми бачили, як віз, на якому мала стояти скриня, повільно котив степом. Навколо нього жваво витанцьовували на конях воронівські козаки. За ними присоромлено трюхикала Фузина сторожа.

Назустріч прибульцям вибіг увесь аул. Спочатку татари втішено галасували, бо були впевнені, що їхні хлопці таки злапали невловимого Грицика. Та що ближче підходила валка, то тихішими ставали вітальні вигуки. Зрештою над Степом повисла мовчанка. А тоді здійнявся презирливий свист.

— Не хотів би я зараз бути на їхньому місці, — засміявся Грицик. — Бачте, як на них тицяють пальцями? О, а це що? Мабуть, старшина загадала їм не повертатися без нас з тобою, люба!

І справді, татарчуки-переслідувачі знову рушили з аулу і колами загалопували довкруж, щораз віддаляючись від нього.

— Шукають наші сліди, — здогадався Грицик. — Зараз і сюди навідаються. Ну що ж, зустрінемо їх, як у нас заведено…

Він увіткнув кілька гілочок навколо нашої схованки, тоді змахнув долонями і щось прошепотів.

— Це я, серденько, зачаклував нас із тобою, — пояснив він Фузі. — Тепер ми для них — порожнє місце.

І справді, один із Ренатових друзів, що проїхав неподалік, лише мигцем позирнув у наш бік і разом з іншими щез за пагорбом.

— Подалися в степ, — пояснив нам Грицик. — До вечора шукатимуть. Ні, треба таке діло припинити…

Він підвівся над схованкою і на весь степ заволав:

— Гей, хлопці, я осьдечки!

Шукачі наче вродилися з того боку пагорба. Якусь мить вони сторопіло кліпали очима на усміхненого Грицика, а тоді налетіли на нього, наче коршаки. Край пагорба утворилася галаслива купа. Татарчуки штурхали Грицика в боки, лоскотали, смикали за волосся, пригощали щиглями і репетували на весь степ:

— Биймо, хлопці, цього хитруна!

— Ось тобі, ось!

— За те, що голову нам стільки морочив!

Грицик не відбивався. Він лише реготав і теж волав на цілий степ:

— Як я вас, га? Тепер знатимете, як мати справу зі мною!

Потому всі гамірливим гуртом подалися до аулу.

Гірке весілля

Це було найгамірніше і найпишніше з усіх весіль, які будь-коли бачив степ. Між шатрами натягли міцні шнури і вивісили на них все, що містилося у весільній скрині. І того добра було стільки, що аульські молодиці блукали між ним, наче в лісі.

— Такого, мабуть, і ханська донька не має! — захоплено повідомляла одна.

— Куди їй! Ця краса з-за моря привезена, — підтакувала друга.

— А шальвари, шальвари які! Либонь, цілого табуна варті! — вигукувала третя.

Чоловіки на таку розкіш лише побіжно косували очима. Сукні й жіночі шальвари їх не цікавили. Зате вони вражено завмирали перед сідлом, що його Грицик приготував для майбутнього тестя. Дивилися й час від часу перемовлялися про те, що це сідло не інакше, як з-під самого турецького візира чи навіть султана.

— І привалило ж людині таке щастя! — заздрісно зітхав худорлявий татарин з вусами до самісінького підборіддя.

— Ти що, й справді збираєшся на ньому сидіти? — допитувався в Рашита здоровань із кривим гачкуватим носом.

— Та вже й не знаю, — щасливо всміхався Рашит.

Втім, розпитування тривали недовго. З вигону, від розстелених килимів, легкий вітерець зненацька приніс такі звабливі пахощі, що ноги самі понесли чоловіків у той бік.

Частування тривали два дні. Зрання й до самісінького смерку над закіптюженими казанами здіймалася густа пара. Гості важко відпирхувалися, потім із зусиллям зводилися на ноги і чимчикували за царину, аби подивитися на молодечі змагання аульських і воронівських парубків. Інколи до них приєднувався Грицик і показував, на що здатен справжній характерник. Він то бігав наввипередки з кошлатими татарськими коненятами, то завдавав їх собі на плечі, то ловив стріли, пущені в нього аульськими лучниками. А ще він любив виходити супроти десятка найдужчих чоловіків, і ті жодного разу не могли вкласти його на землю.

Потому зголоднілі учасники молодецьких ігор знову всідалися на килими. Сміх і веселі кпини злітали до неба. Навіть Швайка, і той ніби повеселішав. Ще б пак — серед аульських було багато тих, хто пам’ятав Пилипа звідтоді, коли його, ледь живого, знайшов у степу пастух Рашит. Тож спогадам про ті часи не було кінця.

А про Грицика з Фузою вже й говорити не доводилось. Здається, пари, щасливішої за них, у світі ще не було.

Нам з Барвінком теж дещо перепало з того щастя. Щоправда, ми з ним здебільшого відлежувалися на пагорбі, бо аульські пси аж казилися, коли ми навідувалися до селища. Проте це було й на краще, бо годувати нас приходила сама Фуза. Вона всідалася поряд з нами, підкладала смаковиті шматки і примовляла мені:

— Їж, Куценький. Їж та набирайся сил, бо нам з тобою пролягає далекий шлях до вашої Воронівки. Яка хоч вона? Мені Грицик багато розповідав про неї…

Фуза на мить замислювалася, а тоді на її личку знову з’являвся щасливий усміх.

— Їжте, хлоп’ята, їжте…

Вона все примовляла, а її тепла рука гладила мій загривок, чухала за вухом. Я переставав їсти й піднімав голову, аби вона почухала мене ще й під горлянкою. Ми, козацькі вовки, не відали нічого подібного. Хоча я й знав, що Грицик теж любить мене, але любов ця відчувалася в погляді, мимовільному дотику або в жартівливій боротьбі, коли ми вдавали, що ось-ось розтерзаємо одне одного на шматки. А Фуза… Дотики її рук були такі ніжні й пестливі, що мені аж подих забивало. Я відчував, що ладен був полюбити її так, як полюбив Грицика… Та хіба тільки я? На що вже суворий боєць Барвінок — і той намагався підставити голову під її руку.