Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 60)
Буря тривала за північ і лише на світанку почала вщухати, а до сходу сонця вітер зовсім. ущух, і ми спішно згорнули табір, нав'ючили верблюдів і поїхали вниз ущелиною Токти. Відстань до її гирла, по якому ми напередодні повзли понад годину, пройшли тепер за двадцять хвилин, отже, пост знаходився на відстані менше двох верст від гирла річки Токти. Тут ми могли бачити наслідки роботи Ібе: сніг, що лежав напередодні в багатьох місцях під захистом кущів та в западинах, а також на схилах горбів Джавлаули на східній окраїні воріт, зовсім зник, а річка Токти, яка була вкрита кригою, скресла, і вода дзюркотіла поміж закраїнами, в яких ще збереглися рештки криги. Сонце зійшло над східними горами, і стало тепліше.
Ми звернули на південь вздовж західної окраїни воріт і цілий день ішли вздовж неї. Після полудня знявся північний вітер і температура знизилась. Місцевість не викликала великого інтересу: праворуч простягались невеликі заокруглені висоти Джунгарського Алатау, вкриті лише дрібною степовою пожовклою рослинністю; ліворуч спочатку ще продовжувались скелясті горби Джавлаули, а потім пішли плоскі м'які ували східної окраїни воріт, такі ж похмурі, жовті, а за ними виступали більш високі скелясті гори проміжку між Кертау Барлику та окраїною Майлі. Широке дно Долини воріт простягалося вздовж нашої дороги. Надвечір дорога розділилась: права продовжувала йти вздовж підніжжя Алатау, ліва пішла навскоси через долину. Лобсин звернув на ліву ї сказав мені:
— Козаки митного поста наказали йти лівою дорогою. Вони сказали: «Там знайдете увечері воду і корм для тварин; це джерело Кок-Адир, там є дерева, кущі, чий, тростина».
Справді, коли закінчилась западина воріт, ми побачили невеликий оазис: групу тополь та кущів тамариску, зарості тростини навколо джерела, що витікало біля підніжжя горбів, снопи чию. Корму для тварин було досить, і ми зупинились на ночівлю. За весь день не зустріли жодної людини, ворота були пустинні.
Коли смерклося, я з рушницею обійшов околиці, розраховуючи на яку-небудь здобич, бо запас м'яса, який ми взяли в Чугучаку, кінчився, а на посту у козаків самих його не було. Горби поблизу нашої стоянки являли собою виходи різних кам'яних порід, з'їдених нішами та западинами, наче їх гризли якісь великі тварини. Ніші на схилах мали таку величину, що в них міг би лягти великий собака, але вони не зливалися одна з одною, як у горбах, які ми бачили в Джаїрі біля річки Ангирти.
Під час обходу цих горбів мені вдалося підстрелити двох зайців. Північний вітер тривав і вночі, тим-то ми вкрилися тепліше. Для тварин Лобсин та Очир встигли нарізати тростини і чию, поки я обходив горби з рушницею, і ми не відпускали їх на ніч.
Вранці пішли далі вздовж східного підніжжя Долини воріт, що являло собою плоскі горби, на гребені яких подекуди виступали пласти грубих пісковиків з галькою, тоді як інші горби густо поросли тамариском. У проміжках між ними поверхня грунту часто являла собою довгі плоскі пасмочка, що цілком складалися з щебеню завбільшки з лісовий горіх. Ці пасмочка мали положистий південний схил і більш крутий північний і, очевидно, були наметені силою Ібе, що заносив з собою і пісок, і щебінь, який йому було вже не під силу піднімати в повітря, перекочував і, відвіявши від усякого дріб'язку, нагромаджував такими пасмами, які своєю формою нагадували брижі, що утворюються на поверхні сипучого. піску під час вітру, але мали до двох четвертей висоти і до трьох-чотирьох кроків у поперечнику. Можна було собі уявити, з якою силою дув тут Ібе, створюючи ці пасмочка відвіяного щебеню на дні долини.
Години через дві ми вийшли з цих горбів у западину озера Ебі-Нур; це озеро видно було попереду, але ближче неважко було помітити стару берегову лінію озера, на невеликій висоті над сучасним рівнем, у вигляді укосу з дрібного щебеню, розчленованого вітрами на поперечні до долини пасмочка. Ця лінія ясно свідчила про усихання озера. Самий берег озера вразив нас своїми формами; він складався з крижаних брил, завтовшки з цілу четверть, безладно накиданих одна на одну в лежачому, похилому та стоячому положеннях. Між ними ше де-не-де видно було сніг, але на брилах його здебільшого не було. Очевидно, це були в мініатюрі тороси полярної криги, нагромаджені під час Ібе, який спочатку поламав лід замерзлого вже озера, а потім накидав його брили вздовж берегів.
Північний вітер схвилював озеро, яке цілком скресло, його південний берег видно було вдалині, також з білою каймою торосів. Ми обійшли озеро східним берегом, що зайняло годину з чимось; йшли по твердому пляжу, укріпленому морозом, між торосами криги праворуч і старою береговою лінією ліворуч. Ще далі наліво зводились уже плоскі горби окраїни хребта Майлі, які простягались на схід. Південний берег озера також являв собою тороси, але сюди набігали хвилі, які збивав північний вітер, і торошеиня криги продовжувалось на наших очах; крижини наштовхувались, лізли одна на одну, перекидались, громадились, весь час чути було шурхіт; хвилі набігали, зсовували і ворушили крижини.
Піднявшись на берег, ми йшли по піщаних горбах, наметених північними вітрами і порослих різними кущами, перетяли великий тракт Бейлу, що йшов з Урумчі через Манас і Шихо вздовж підніжжя Східного Тянь-Шаню далі до перевалу через цей хребет. Але Лобсин провів нас прямо до гирла ущелини ріки Бургусутай, яку видно було спереду в стіні Тянь-Шаню, бо з розпитувань він знав, що там має бути коротка верхова дорога через хребет. Справді, надвечір ми вийшли в цю ущелину і незабаром знайшли хороше місце для ночівлі на березі річки, де було досить корму для тварин. Але теплий Ібе сюди, очевидно, не доходив, річка була під кригою, а на траві та кущах лежав невеликий шар снігу.
Другого дня ми йшли вгору ущелиною Бургусутаю; вздовж річки росли кущі та дерева — тополі, тал, джигда карагач, стрімкі схили лежали під снігом, над яким підносились рідкі кущі. За кілька верст дорога звернула в бічну долину, якою ми піднялися в широку долину між двома пасмами Тянь-Шаню, що облямовували її з півночі та півдня, з обох сторін простягались пасма з рідким лісом, а дорога йшла по сухій долині, піднімаючись чимраз вище. Але перед полуднем дорога звернула на південь, перевалила через сідловину південного з обох пасом; тут уже лежав неглибокий сніг, лісок з берези, осики, сосни вкривав схили гір. Ми довго спускалися лісом на південь; ставало тепліше, сніг зникав і, нарешті, перед нами відкрилась широка долина ріки Ілі. Дорога звернула направо, де вдалині вже видно було велике місто Кульджу.
Надвечір ми прибули туди. Чугучацький консул дав мені посилочку і листа до консула в Кульджі, і ми зупинились у консульстві, розташованому на північній околиці міста на великій ділянці з старими деревами. Нам відвели невеликий будиночок для приїжджих з трьома кімнатами та необхідними меблями, де ми й розташувалися на волі. Однак для тварин треба було купувати сіно бо ділянка являла собою кілька будинків серед саду та квітників, де пасти верблюдів і коней було б незручно.
Другого дня, помившись і переодягнувшись, я пішов до консула, а Лобсин — у місто, щоб обійти всі постоялі двори і дізнатися, чи нема де-небудь прочан, що збираються до Лхаси. До обіду він повернувся і розповів, що на одному дворі знайшов попутників — шість монголів-торгоутів, що збираються днями вирушити до Тібету; він відвів туди своїх верблюдів і коня, тим-то у консульстві залишились лише два моїх верблюди, кінь та ішак Очира.
Я прожив у Кульджі тиждень. Свої російські товари швидко продав, частково в консульстві, частково в місті і закупив різні китайські, яких у Чугучаку не було або які були там дорожчі, ніж у Кульджі, тим-то я міг продати їх з невеликою вигодою, яка окупала провіз, Лобсин щодня приходив до мене, і ми гомоніли про його подорож. Прочани мали йти через Юлдус до Турфана і через хребет Куруктаг до Дуньхуана і далі через Цайдам до Тібету; вони розраховували на початку весни бути у Лхасі, а восени вирушити додому, тому Лобсин сподівався через рік повернутися до Чугучака.
Я провів Лобсина до східних воріт Кульджі, а другого дня сам вирушив додому тим самим шляхом через Тянь-Шань і Долиною воріт. Тепер Очир їхав на чолі каравану і вів головного верблюда, а я йшов позаду. Але консул скористався з мого від'їзду і відправив зі мною козака, який мав замінити одного з козаків консульства Чугучака, що помер під час нашої подорожі. Йому це було вигідно: він їхав зі мною на своєму коні і заощаджував свої кормові, а у мене був помічник на всякий випадок.
Повернулися ми цілком щасливо. Коли ми перевалювали через Тянь-Шань, то могли бачити з висоти, що в Долині воріт дме сильний Ібе, — вся долина була в жовто-сірій імлі. Проте, поки ми спустились і виїхали до берега Ебі-Нуру, Ібе кінчився, і ми проїхали до Алаколю в тиху погоду, тому й до пікету Токти не було потреби заїжджати. На берегах Алаколю я побачив не рівну, а розбиту і торошену кригу, розкидану останнім Ібе, а вздовж берегів озера тороси простягалися суцільним валом по східному і північному берегах. Коли ми ночували другий день на Алаколі, починалась нова порція Ібе, але тут ми були вже в гирлі Долини воріт і встигли звернути до ріки Емель, перш ніж він розігрався на повну силу, тому й дісталися до Чугучака цілком благополучно.