Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 59)

Наступного дня ми пішли мимо гір Кату, що підносились зубчастим виступом серед горбів; на одному з горбів виділялась чорна смуга, і, під'їхавши до неї, я розглядів, що це пласт земляного вугілля, поритого ямами та невеликими виробками, з яких, мабуть, добували вугілля. Трохи далі ми поминули русло досить великої річки Те-ректи; вгору по ній видно було китайський пікет, а трохи ближче її правий берег обривався сірою стіною, прорізаною вертикальними видолинками. За руслом підносились якісь голі чорні горби, цілком засипані великим і дрібним щебенем, а праворуч від нашої дороги в западині, облямованій великими кущами саксаулу, видно було чималеньке озерце.

— Ці горби називаються Джавлаули, — сказав Лобсин. — Їх вимело вітром Ібе дочиста, на них нема ні кущика, ні травинки, — голе бите каміння. А озерце називають Джаланаш; це означає — зміїне. Вода в ньому прісна, і в ній, кажуть, багато змій. Чи правда це — не знаю. Вода прісна тому, що в озеро впадає річка Теректи, а з озера є стік у південний кінець озера Алаколь, отже, озеро протічне. А в Алаколі, ти знаєш, вода солона.

Озеро Джаланаш було, звичайно, вкрите льодом, але снігу ніде не було видно. Я звернув на це увагу Лобсина.

— Певно, не так давно у воротах дув Ібе і зігнав увесь сніг. І, ти помітив, Хомо, — він уже почав дути.

— Справді, зранку вже дув вітер, хоч не сильний, але прямо в лице. А ми, по суті, тільки-но в'їжджали у найвужче місце воріт, де, певно, лютував Ібе.

Коли ми підійшли ближче до південного краю озера Джаланаш, я побачив виразні сліди російських коліс і, звичайно, спитав, хто це їздить на колесах по цій пустинній долині, де ми вже третій день не бачили жодної людини.

— Ця дорога, — пояснив Лобсин, — іде з сіл Урджар і Муканчі. Запам'ятай, це останні російські села перед митницею Бахти. Цією дорогою селяни їздять в гори Алатау, на західній стороні воріт, де росте гарний ялиновий ліс. Вони його вирубують і вивозять до себе. Мабуть, всі села збудовані з цього лісу.

— Як же їм дозволяють вирубувати ліс на китайській землі? — вигукнув я.

Лобсин розсміявся.

— На західній стороні воріт земля російська, і ця дорога іде весь час по російській землі вздовж берега озера Алаколь. А ми за пікетом Теректи теж уже переїхали через кордон. Біля озера вона робить великий закрут.

Я вийняв карту і побачив, що Лобсин має рацію. Ми зовсім непомітно поминули кордон між Росією і Китаєм. А поки я її розглядав, Ібе давав себе взнаки. Він налітав окремими сильними поривами і підхоплював на твердій дорозі пилюку, яка слалась струмочками по коліях, пробитих важкими селянськими возами, навантаженими ялиновими колодами. Пориви вітру посилювались, і довелося більше насунути на вуха свої зимові шапки.

Коли озеро Джаланаш скінчилось, від нього по дну долини потяглася на південь смуга тростини, дрібних кущів.

Та ось серед висот Алатау праворуч від дороги відкрилось гирло поперечної долини, що простягалась на захід. Лобсин, який їхав з Очиром на чолі каравану, звернув угору по цій долині, туди ж звернули і колії дороги, по якій селяни вивозили свій ліс. Я зрозумів, що Лобсин хоче сховатися в цій долині, і під'їхав до нього.

— Це долина річки Токти, — відповів він на моє запитання. — Тут недалеко мусить бути російський митний пост, де ми знайдемо захисток від Ібе. Інакше ми всі замерзнемо.

Тепер ми йшли вже не проти вітру, а напереріз йому, і при сильних поривах він прямо збивав з ніг; верблюди хиталися і відкачувались у сторону. Добре, що ми, очікуючи Ібе, дуже міцно ув'язали всі в'юки, щільно прикривши наметом дрібні дорожні речі, інакше все розметало б і занесло б далеко. Горби обох схилів долини підвищувались і вже трохи захищали від вітру. По дну долини текла добра річка, і видно було, жк на ній зникає сніг і починає проглядати лід.

Понад годину ми повзли з зупинками вгору по долині до маленького селища митного поста. Воно стояло серед більш високих гір, які надійно захищали від вітру, і, вже наближаючись до нього, ми відчули, що пориви слабші, тоді як угорі в повітрі чути було безугавний шум, свист, виття. Там Ібе розігрався на всю свою силу.

Пост стояв біля північного підніжжя стрімкого, майже прямовисного схилу, який, був йому захистом; на схилі де-не-де росли ялиночки, що вчепилися корінням, наче кігтями, в схил, в розколини між камінням. Невеликий двір був обгороджений невисоким муром, складеним з кам'яних плит. В глибині стояв дерев'яний будинок з трьома вікнами, з розфарбованими наличниками українського типу. Очевидно, його будували теслярі з Урджара або Муканчі з лісу, зрубаного тут же, в Алатау. У цих селах здавна жили переселенці з України. На другій стороні стояла дерев'яна будівля — конюшні. Ворота були замкнені, але через мур видно було, що по двору ходить вартовий.

Ми зупинилися коло воріт, вартовий зараз же вийшов до «нас і розпитав, хто ми, звідки і куди пробираємося. Я передав йому наші паспорти і просив доповісти начальникові поста нашу просьбу дозволити нам переждати Ібе коло поста.

Вартовий поніс паспорти і незабаром повернувся разом з начальником, який віддав нам папери і дозволив розташуватися табором за муром, де за кілька кроків був рівний майданчик на березі річки, на якому міг поміститися наш намет. Ми нап'яли його під захистом будинку поста, так що Ібе лише слабо шарпав його. Верблюдів поклали з одної сторони намету біля самого муру, коней — з другої. Вода була під рукою. Що ж до корму для тварин, то справа була погана. З ночівлі біля улоговини, що простягалася від Алаколю до Джаланашу, ми вивезли великий сніп нарізаної тростини для коней, але коли знявся Ібе, її довелося кинути, бо вітер почав її так шарпати, що затримував верблюда, на якому сніп був прив'язаний, і ясно було, що до ночівлі ми сніп не довеземо. Поблизу поста по долині де-не-де росли кущики і жмутки полину та іколючки, так що верблюди могли дечого поїсти, але для коней не було майже нічого. Коли ми влаштувалися і повісили казанок із супом, я пішов на пост до начальника. В одній половині будинку у великій кімнаті знаходилось 10 козаків, що спали на нарах у два яруси попід стінами, а в другій кімнаті, меншій, жив начальник, молодий офіцер, і тут же була його канцелярія. У конюшні, звичайно, були коні, на яких козаки роз'їжджали, оглядаючи прикордонну місцевість; отже, мав бути і корм для них, і я спитав начальника, чи не може він продати нам трохи сіна на ніч. Він погодився і звелів прийти, коли смеркне.

На протязі дня козаки по черзі заходили до нас, ми частували їх чаєм — не монгольським з сіллю та молоком, бо його у нас не було, а з баурсаками, звичайно, вже далеко не свіжими, та леденцями, які ми мали в запасі для Кульджі. Під час розмов я дізнався, що пост відсунутий від самого кордону, який проходить вздовж по Долині воріт, в глиб гір через Ібе, який дме в зимове півріччя досить часто, а в самій долині досягає такої сили, що дерев'яний будинок не міг би витримати — ніякий дах не встояв би, а, поки дме Ібе, неможливо вийти навіть за двері. По всій долині, сказали козаки, немає жодного житла, жодна юрта киргизів не встояла б тут. Юрти трапляються, і то лише влітку, коли Ібе слабкий і дме зрідка, за декілька верст в обидві сторони від воріт.

Козаки скаржились, що жити на посту дуже скучно. У ті дні, коли тихо, вони, завжди вдвох, виїжджають у долину на кілька годин, щоб оглянути кордон в ту чи іншу сторону. Контрабандистів зустрічають дуже рідко, часом якогось китайця, який на собі несе шовковий товар продавати в Лепсинськ, але продирається майже завжди вночі, тим-то впіймати його можна лише випадково; ще рідше трапляється киргиз або калмик верхи. Людей по цій дорозі майже не зустрінеш, хіба що іноді селян, які їдуть у гори по ліс або везуть його звідти. А ще скучніше сидіти на посту цілими днями, коли дме Ібе. Це буває кожної зими по кілька разів на протязі кількох днів підряд, іноді цілого тижня, а в інші пори року, особливо влітку, зрідка.

Козаки сказали, що цієї осені Ібе дув уже кілька разів, але не сильно, і розігрався цього дня вперше. На моє запитання, чи великий у них запас сіна для коней, вони відповіли, що невеликий, але в тихі дні коней виганяють у долину на берег озера Джаланаш, де вони можуть поживитися тростиною, особливо навесні та влітку.

Смерком я пішов з Очиром до начальника поста за обіцяним сіном. Він відпустив його, але по ціні вдвічі вищій, ніж у Чугучаку на базарі, і я певен, що він, в усякому разі, половину поклав собі до кишені. На моє запитання, скільки часу дме Ібе і чи зможу я ще одержати сіно, якщо вітер триватиме, він відповів, що навряд чи відпустить сіна ще раз, але сподівається, по деяких прикметах, що вночі Ібе вщухне.

Гул і свист вітру в повітрі над постом тривали весь день. Удень ми спробували погнати верблюдів попастись вище по ущелині річки і іпо черзі стерегли їх, щоб вони не пішли далеко. Вони підживились трохи, але на ніч ми все-таки видали їм по порції макухи, якою запаслись на всякий випадок у Чугучаку, а коням дали по пригорщі вівса, який ми теж мали про запас. На ніч вони одержали сіно, яке поїли не дуже охоче: воно було досить старе і пересохле. Коїзак, мабуть, з наказу офіцера, нагріб саме тільки злежале на сіннику. Та ми були задоволені і з цього, бо без нього коні залишилися б голодні.