Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 54)
Ми обійшли весь майданчик навколо табору. Між купками і косами піску попадались балабухи висохлого вже верблюдячого кізяку.
— Де ж барани? Де ж бочонки з водою? — опитав я, побачивши, що їх немає.
Барани лежали під великим кущем тамариску праворуч від верблюдів. На цьому місці намело свіжий пісок, з-під якого місцями виступали кульки баранячого посліду. Бочонки з водою стояли один коло одного між підніжжям піщаного горба, що поріс тамариском, і краєм намету, який вони придавлювали своєю вагою, а зверху були прикриті кольоровими в'ючними торбинами, в яких ми привезли в Нію мануфактурний крам і звідси мали вивезти знахідки з розкопок. Торбини були вкриті звичайними мішками, на цьому місці ми побачили кілька мішків, напівзасипаних піском, але ні торбин, ні бочонків не було, а пісок лежав безладними купами, які вітер уже сильно згладив.
Ми стояли з Лобсином та Очиром, що підійшов до нас, і з здивуванням дивилися на порожнє місце.
— Верблюди, коні і барани могли втекти, — сказав я, нарешті, — але у бочонків ніг немає, у торбин також.
Виходить, якісь люди під час бурі були тут і погнали тварин, а заразом і повезли на них бочонки і торбини.
— А Ібрагім спав біля входу і нічого не чув! — вигукнув Лобсин, — і разом з моїм хлопцем погнався за злодіями.
— І як вони їх тепер знайдуть, — міркував я, — вітер всі сліди замів, і в яку сторону злодії пішли — невідомо.
— Нікуди інакше, як у Нію, — сказав Лобсин. — В усі інші сторони піщана пустиня і дороги немає.
— То що ж нам робити? Іти в ту ж саму сторону, кинувши намет і всі речі тут? А якщо Ібрагім знайшов сліди в іншу сторону і побіг туди, а ми підемо в Нію? — вагався я.
Становище здавалося безвихідним. Начебто лишалося сидіти на місці і ждати повернення відсутніх Ібрагіма і Лобсинового сина. І як довелося шкодувати, що на цей раз у нас не було Лобсинового собачки, який так добре стеріг і, звичайно, розбудив би нас своїм гавкотом, коли з'явилися злодії. Але старий собачка здох улітку, а нового ще не навчили.
— Що ж, підемо в намет, поп'ємо хоч холодного чаю, — запропонував я. — Буря начебто кінчається, і незабаром можна буде розкласти вогонь і поставити страву. Скільки діб ми проспали, нічого не їли, не пили!
Ми повернулися в намет і сіли. Я простягнув руку за чайником, але Лобсин притримав його і сказав:
— Знаєш, Хомо, я гадаю, в наш чай підмішали сонного питва; я спав, як ніколи, наче мертвий!
— Я теж спав міцно, але приписав це піщаній бурі, — сказав я. — Очир нічого не сказав, але він взагалі відзначався тим, що вночі спав, як убитий, і під час чергувань його завжди не могли добудитися.
Я попробував чай, потягнувши його з шийки. Його залишалось уже небагато: ми, певно, не раз пили його, прокидаючись під час бурі. На смак чай виразно здався гидко солодким, а цукру ми, залишивши половину чайника на ніч, не клали. Лобсин теж попробував і сказав:
— Певно, підмішано сонне. Згадай той раз, коли я гнався за злодіями на ріку Урунгу і вгощав їх сонним ламським напоєм, щоб забрати наших коней.
— Хто ж міг підлити його, Хомо? Не інакше, як Ібрагім, який і погнав наших тварин. А мій син помітив і кинувся за ним.
У цей час Очир побачив білий папірець, засунутий під край втулки задньої жердини намету, витяг його і подав мені. Я надів окуляри і, побачивши на папірці монгольські літери, передав його Лобсину, бо розмовну монгольську мову знав я бездоганно, але письмо ледве розбирав. Лобсин же в монастирі навчився монгольської грамоти і потім читав книжки у себе в юрті протягом довгих зимових вечорів. Він розгорнув папірець, прочитав його один раз про себе, перечитав його ще раз і потім повторив мені:
— Ось, Хомо, що написав тут мій син: «Тату, ми з Ібрагімом поїхали у Лхасу на богомілля, взяли ваших верблюдів і коней. Ти і Хома в Нії купіть коней і їдьте спокійно додому. Прощай І».
Я був уражений, а Лобсин сидів з папірцем у руці І хитав головою, як хитають хлопчики, коли голосно заучують молитви в монастирях у лам.
— Цей Ібрагім мені відразу не сподобався, — сказав, нарешті, Лобсин, — у нього очі злодійкуваті. Він підмовив мого сина. І в чайник підсипав сонного зілля, щоб ми не прокинулись.
Лобсин розповів, що його син в останній рік дуже розбестився: мати йому надто багато чого дозволяла, давала повну волю. Навесні він без дозволу поїхав верхи и Дурбульджин до знайомих хлопців китайської школи, в якій він раніше навчався, і пропадав тижнів зо три; вони там курили опіум, пили горілку. Коли він повернувся додому, прогулявши всі гроші, які взяв потай у матері, Лобсин його здорово побив, а хлопець йому сказав крізь сльози, що зовсім втече з дому.
— Це все, Хомо, наші скарби винні, ми жили добре, ні в чому нестатків не відчували, хлопець довго залишався без мого нагляду, мати його розбестила: адже він єдиний син у нас, робив дома, що хотів.
Записка пояснила все. Провідник підмовив хлопця, мабуть, розписав йому, яка чудесна Лхаса. Хлопець, який звик до подорожей і образився на батька, захотів бути самостійним і піти по слідах батька, здружившись з провідником, який обмізкував всю справу, скористався піщаною бурею, підлив у чай сонного зілля. Я згадав, що й напередодні увечері хлопці довго сиділи коло Ібрагіма, і він їм щось розповідав цікаве, його розповіді про знахідки в руїнах останнього селища могли бути просто вигадкою, щоб повести наш караван в глиб пісків Такла-Макан, де легше було украсти верблюдів, залишивши нас у безвихідному становищі. Комбінація з сином Лобсина спала на думку вже пізніше, коли вони увечері їздили удвох за водою; можливо, сам хлопець скаржився на батька; погнати тварин удвох було значно зручніше, ніж одному. Тепер нам залишалося одно — пішки йти в Нію, захопивши з собою найбільш необхідне: одяг, запас харчів, і залишивши все інше в пустині; в Нії взяти товари, що залишилися, розпродати їх, купити трьох коней і їхати без речей додому, облишивши всяку думку про розкопки.
Однак зараз нам потрібно було приготувати собі обід, а оскільки води не було, — спочатку піти з чайником і казанком до джерела, де ми перед бурею брали воду. Лобсин з Очиром пішли туди, а я тимчасом набрав хмизу та аргалу, розклав вогонь. Щоб його розпалити, я поліз у кишеню свого літнього халата, де були сірники, а у внутрішній кишені лежала записна книжка, в яку я поклав розписку аксакала про одержання на схоронення чотирьох в'юків з нашим крамом. Діставши сірники, я чомусь поліз і в ту кишеню, щоб перевірити, чи є папірець, його не було. Шукав скрізь — у теплому халаті, який був на мені, в постелі під подушкою, — не знайшов нічого. Доводилося гадати, що Ібрагім або хлопець під час нашого сну обшукав халат і взяв розписку, щоб у Нії одержати і продати наш крам і забезпечити себе коштами на далеку путь до Лхаси або куди вони хотіли зникнути від нас.
Ця пропажа ще більше ускладнювала становище. Щоправда, у мене в кишені були гроші за продані по дорозі з Урумчі до Нії товари. Їх було досить, щоб купити трьох коней з сідлами та ще дещо і харчуватися в дорозі додому. Але тоді ми з Лобсином цього разу повернулися б в Чугучак не лише без будь-якої виручки по торгівлі, але й втративши ще весь свій караван, намет і дорожні речі. Про цю пропажу я вирішив Лобсинові не казати до приходу в Нію. Коли Лобсин та Очир повернулися з водою, ми зварили вечерю і чай і в присмерках сиділи біля вогника. Буря цілком ущухла, виплив майже повний місяць із-за барханів, і ми ще довго сиділи, обмінюючись зауваженнями про те, що сталось. Місяць освітлював наш опустілий табір; на душі було недобре, Лобсин був дуже засмучений і часто зітхав.
Удосвіта ми піднялися, закип'ятили чай, відібрали з одягу та інших речей все, що в силах були понести на собі, а намет та інше понесли до руїн і склали всередині найвищих стін однієї з фанз, щоб у Нії доручити аксакалові приїхати і забрати ці речі, якщо він захоче. Потім по дорозі на південь підійшли до струмка, взяли з собою води в чайнику для сніданку і поплентались.
Після бурі встановилася тиха і ясна погода. Була половина жовтня, і сонце гріло ще сильно. Пішки ми рухались повільно і лише пізно увечері добралися до першого в пониззі Нії маленького селища. На наше щастя, тут була пара верблюдів, яких можна було найняти, щоб поїхати за нашими речами, залишеними на місці злощасної ночівлі. Хазяїн верблюдів разом з Лобсином поїхав назад, і наступного дня вони повернулися з своїми речами, наметом і навіть бочонками для води, які виявились на місці ночівлі, але були засипані піском. Вітерець за два дні здув пісок і-оголив бік одного бочонка.
У селищі я найняв того ж самого таранчу з трьома верблюдами, щоб він довіз нас і наші речі до Нії. Загалом минуло дванадцять днів з того часу, як ми виїхали гіиідси в нещасливу експедицію. Хазяїн Мухамед-шарі зустрів нас здивований.
— Звідки ви прибули? — спитав він. — З тиждень тому гут був Ібрагім і ваш хлопець. Вони сказали, що ви і рос з пісків пройшли навпростець через пустиню в Керію і звеліли взяти у мене залишені в'юки з товарами ї везти їх прямо в Керію, де вони мають зустрітися з вами. Ваш хлопець віддав мені мою розписку про одержання тюків, і я видав їх йому.