Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 39)
На вісімнадцятий день надвечір ми прибули до ставки князя, а наступного дня розклали перед ним все добуте і тюки з мануфактурою. Цілий день загаяли на оцінку та переговори. З наших семи верблюжих в'юків, які ми привезли, один цілком пішов на плату за дозвіл розкопувати, а п'ять князь взяв із знижкою в 40 процентів, заплативши китайським сріблом. Останній в'юк ми виміняли його підданим на добру верблюдячу та овечу вовну, якої одержали два добрих в'юки. На все це пішло ще три дні, так що загалом ми пробули при ставці і в Хара-Хото три тижні.
Під час розмов з князем Лобсин розповів йому про своє плем'я монголів-торгоутів, батьківщиною яких також є долина Едзін-Голу і які пішли звідти разом з військами Чингіс-хана в його поході ХНІ століття на захід, а потім поселилися впереміжку з киргизами на степах Джунгарії. Лобсин спитав князя, коли саме його предки повернулися на свою батьківщину — на Едзін-Гол. Князь відповів, що це сталося 450 років тому і що він чув від свого батька скаргу, яка переходить з роду в рід, на те, що ті, хто влаштував це повернення на батьківщину, помилилися, бо вона своєю природою виявилась гіршою, ніж долина Кобу між Сауром та Семистаєм, де торгоутські князі осіли після походів з Чингіс-ханом. Лобсин розповідав князеві про гори Сауру, Семистаю, Барлику, Джаїру, про чудові літування на їх прохолодних висотах, Зручних зимів'ях в долинах і пристав до думки, що на Едзіні значно гірше: добрих літовок нема, весь рік проводять на берегах ріки, де багато комах, піщані бурі і природа значно бідніша.
Назад до Чугучака їхали понад місяць. Ми йшли здебільшого тією ж дорогою і без особливих пригод, тим-то описувати шлях немає рації. Скажу лише, що ми одного ринку після нічного переходу звернули до фортеці Чорного лами, щоб завезти йому обіцяні книги. На стук у вороги нам після переговорів відчинив старий монгол і сказав, що Чорний лама захопив у китайського каравану велику суму срібла, яку везли в Урумчі, і вирішив, що йому вистачить грошей для викупу брата і сестер. Тому в супроводі чотирьох своїх соратників він поїхав до Пекіна, а старого залишив стерегти фортецю на випадок, якщо грошей ие вистачить, щоб викупити всіх трьох дітей, і доведеться повернутися і продовжувати свій промисел. Верблюдицю, баранів і кіз залишив, щоб підтримати його існування.
Ми пробули дань у нього, залишили йому борошна і пшона, які взяли на Едзін-Голі для Чорного лами, і ввечері вирушили далі. Другу зупинку зробили поблизу Баркули на тому ж самому заїжджому дворі; тут я витратив решту паперових грошей на купівлю борошна, пшона, мо-мо для людей та гороху для коней. Остання дільніця нашого зворотного шляху була іншою. Ми пройшли в Гучен і звідти прямо через піски Гурбан-Тунгут до солончаків у пониззі ріки Хобук, поминувши більш довгий маршрут до Алтаю і по ріці Урунгу. Цей шлях був можливий тому, що настала зима, випадав сніг і ми могли обходитися без колодязів і джерел, користуючись снігом для себе і тварин; у пісках між Гученом і Хобуком є кілька великих безводних переходів, і через них ця дільниця шляху в теплу пору року неприступна.
Ми благополучно перейшли через піски до озера Айрик-Нур у пониззі ріки Дям повз місто Нечистих духів і долиною Мукуртай проїхали в Чугучак.
Все добуте в Хара-Хото я передав консулу, який відправив його в Академію наук і одержав за нього гроші; вони покрили мені всі збитки по мануфактурі з невеликим лишком. Це я вважав достатнім, бо займався розкопками не заради збагачення, а з самого лише інтересу. Від консула я дізнався також про причини загибелі міста Хара-Хото, які викладені в літературі.
Народний переказ про місто розповідає, що останній володар міста, богатир Хара-цзянь-цзюнь, вважаючи своє військо непереможним, збирався відібрати престол у китайського імператора. Тому китайський уряд вислав великий військовий загін. Цілий ряд боїв між ним і військами богатиря поблизу кордонів Алашанського князя в горах Шарцза закінчився невдало для військ богатиря. Китайські війська примусили їх відступити і, нарешті, сховатися в місті Хара-Хото, яке вони обложили. Не наважуючись іти на приступ, китайське військо задумало позбавити місто води. Ріка Едзін-Гол тоді текла навколо міста. Китайці загатили русло ріки мішками з піском і відвели ріку на захід. Кажуть, що цю загату й досі видно; вона має вигляд валу, в якому торгоути ще недавно знаходили рештки мішків.
Обложені після втрати води почали копати колодязь у північно-західному кутку міста, однак, хоч пройшли вже близько 80 чжанів (по 5 аршинів), на воду не натрапили. Богатир вирішив дати ворогам останній бій, але на випадок невдачі заздалегідь використав викопаний колодязь, поскидавши в нього все своє багатство — не менше 80 гарб, по 20-ЗО пудів у кожній, самого тільки срібла, не кажучи вже про інші коштовності. Потім умертвив двох своїх дружин, сина і дочку, щоб з них не поглумилися китайські офіцери, наказав пробити бреш у північному мурі поблизу місця схованих скарбів і через бреш на чолі свого війська напав на ворога. У сутичці його вбили, військо розгромили, ворог пограбував місто, але закопаних скарбів не знайшов. Кажуть, що вони й досі1 лежать у колодязі, хоч їх і розшукували китайці з сусідніх міст і з навколишніх місць монголи. Невдачу пояснюють тим, що богатир сам замовив місце. В це вірять ще й тому, що останнього разу шукачі скарбу відкрили-замість нього двох великих змій з червоною і зеленою лускою.
У цьому оповіданні неправдоподібне те, що обложені міщани не могли добути в колодязі води. Якщо раніше навколо міста протікала ріка, то більш імовірно, що в шарах наносного грунту, на якому стояло місто, була вода і навіть на невеликій глибині. Можливо, що ці колодязі скоро вичерпались. Так само неправдоподібно, що води не виявилось на глибині 400 аршинів, тобто 280 метрів. У великій долині з озерами й пониззям Едзін-Голу, у товщах наносів цієї ріки, певно, є ґрунтова вода на невеликій глибині, а глибше — артезіанська.
Треба сказати, що добуті нами старожитності XIII століття в Хара-Хото виявились дуже інтересними і вияснили багато деталей життя і побуту китайського міста на окраїні пустині, в якому побував італійський посланник Марко Поло. Але можна було спитати, заради чого люди заснували це місто в пониззі ріки Едзін-Гол, так далека на північ від культурної і населеної смуги Китаю, яка простягається вздовж усього північного підніжжя гірських пасом Куньлуню і Наньшаню, по якому проходив иідомий «шовковий шлях» і здавна відбувалося сухопутно сполучення між Північною Європою і Китаєм в середні віки, коли морські шляхи ще були погано вивчені і небезпечні. Можна сподіватися, що вивчення старожитносте, добутих нами в Хара-Хото, з'ясує умови існування цього міста і причини його заснування в місцевості, м икій немас ніяких красот І зручностей, а лише береги ріки з брудною водою, багатою на мул, з кущами шелюги, тамариску, тополь серед пустині, далеко від гір. Однак будь-яких корисних копалин ми поблизу цього міста не виявили.
Знайдені в місті паперові гроші, серед яких були асигнації років правління династії Юань, показали, що в роки 1280–1284 нашої ери місто ще існувало. Ця монгольська династія царювала в Китаї з 1280 по 1368 рік.
СКАРБИ ХРАМУ ТИСЯЧІ БУДД ПОБЛИЗУ м. ДУНЬХУАН
Багаті результати нашої поїздки до мертвого міста, лцо в пониззі ріки Едзін-Гол, остаточно укріпили моє прагнення відшукувати руїни давніх міст і добувати скарби, які збереглися в них, рятуючи ці скарби від загибелі та розкрадання. Тому Лобсин, буваючи під час своїх поїздок в кочовищах киргизів і калмиків, постійно збирав у них відомості про руїни селищ і міст, я з'ясовував те ж саме в Чугучаці у китайських місцевих та приїжджих купців, а консул переглядав старі китайські географічні праці і літературу про Китай та Індію, яку одержував з посольства в Пекіні.
Наприкінці зими в мою лавку зайшов китайський купець, що прибув з м. Дуньхуан, що на крайньому заході провінції Ганьсу. Він мав їхати далі через Сибір до Москви і навіть за кордон шукати якихось особливих товарів, про які він вважав за краще зайвого не говорити, а тільки поцікавився, чи не займаюсь я їх збутом. Між іншим, в розмові він нагадав, що недалеко від м. Дуньхуан, більш відомого під назвою Сачжеу, у печерах передгір'їв хребта Алтинтаг стоїть велика буддійська кумирня, в якій нібито є тисяча статуй божеств. Лами цієї кумирні бідують, бо монгольського населення поблизу зовсім немає і храми приваблюють дуже мало відвідувачів і жертвувателів. Тому лами охоче продають богомольцям статуетки богів, які самі виліплюють з глини, а також старі буддійські книги, що збереглися з минулих часів, коли кумирня процвітала. Частина печер уже завалилась і неприступна. Він сказав, що купив там декілька буддійських творів і везе їх до Парижа, де є знавець санскритської літератури, який може оцінити значення цих книг.
Інтерес, який викликала у вчених невелика кількість старих книг, привезених нами з руїн Хара-Хото і відправлених в бібліотеку Академії наук, примусив мене взяти до уваги це повідомлення купця і поговорити потім про нього з консулом. Консул підтвердив, що існує храм з тисячею будд поблизу Сачжеу, відомий в китайській літературі, і порадив мені при нагоді відвідати його і зібрати більш докладні відомості. Незабаром після цього і Лобсин розмовляв з дуже старим монголом, що бував у молоді роки навіть у Лхасі, і теж чув від нього про храм з тисячею будд, який дуже уславився в старовину, а тепер його відвідують лише зрідка, бо знаходиться він дуже далеко в стороні від головних шляхів монгольських богомольців, що добираються на поклоніння як в монастирі Гумбум, Лабран на північній окраїні Тібету, так і в Лхасу. Колись, років сто і двісті тому, особливо в ті часи, коли в Джунгарії правив незалежний від Китаю хан, монголи цієї області, а також західної заалтайської частини Монголії йшли до Лхаси через Хамі і Сачжеу, і кумирня з тисячею будд на шляху цих богомольців була першою і найбільшою, розташованою, так би мовити, перед дверима Тібету. Біля неї каравани богомольців зупинялися для відпочинку і молилися богам про щасливий шлях через суворі нагір'я Тібету, де каравани нерідко зазнавали нападу тангутів і тібетців.