Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 41)
Селище Дигай, як виявилось, досить велике — з півсотні будинків на восьми кяризах, тобто штольнях, що виводять ґрунтову воду з наносів, про які я вже розповідав. Жителі вирощують прекрасні дині, якими славиться це селище, і я, звичайно, ласував ними, обговорюючи з аксакалом дальший шлях. Як виявилось, жителі займаються не тільки баштанництвом, вони ще чудові мисливці і промишляють у пустинному хребті Чолтаг, скелясті вершини якого заступають вид на південь. У цих горах, цілком безлюдних і бідних на воду, водяться дзерени і сайти, гірські барани (архари), козли (куку-ямани), а за ними, в пустинях між Чолтагом і Куруктагом, навіть дикі верблюди. Цю пустиню вважають найбільш труднодоступною, і жоден європейський мандрівник, як згодом розповів мені консул, в її межах ще не бував. Аксакал сказав мені, що на південній окраїні западини, недалеко від підніжжя Чолтагу і на південний захід від селища Дигай, знаходяться руїни міста Асса, дуже давнього, до якого, мабуть, колись добігала річка з Чолтагу. Западину на південь від Лукчуну іноді називають Асса по імені цього міста. Цю вказівку я записав собі на всякий випадок, вважаючи, що доведеться ще відвідати це місце.
Аксакал допоміг мені знайти провідника з місцевих мисливців. Ще увечері прийшов до мене літній таранча, ї ми сторгувалися. Він обіцяв довести мене до озера Шонанор, до якого вважалось 200 верст, за чотири-п'ять днів, якщо не затримає сильна буря. Він попередив, що поїде на верблюді і що мій кінь може не витримати великих безводних переходів, незважаючи на запас води, який матимемо в бочонках, і додав, що треба взяти з собою для коня в'юк сухого клеверу, бо по дорозі підніжний корм тільки верблюдячий, та й то бідний. Ця пересторога трохи засмутила мене; однак не міг же я відмовитись від спроби пройти по дорозі, яка колись була казенним трактом, на якій були станції і якою возили навіть срібло в Урумчі, Кульджу і Кашгар.
Тому що було ще досить жарко, провідник запропонував виїхати наступного дня надвечір, іти до півночі, зробити невеликий привал години на три і потім продовжувати просування до пізнього ранку, щоб завершити перший великий перехід вздовж пісків Кумтаг.
Наступного дня після обіду прибув провідник із своїм верблюдом; аксакал забезпечив мене в'юком доброго сіна і люцерни. Ми напоїли своїх тварин, наповнили мої бочонки і вкрили їх сіном. Я сів на другого верблюда, який ніс легкий в'юк з легкого намету, постелі і харчів, щоб не стомлювати зразу свого коня.
Пішли з селища майже прямо на схід вздовж невеликого струмка, який виходив з підніжжя пустині Чол-тагу і біг кілька верст до селища. Спереду вже видно було жовті бархани пісків Кумтаг. Праворуч зводилося в невеликим похилом підніжжя Чолтагу. Ліворуч громадились бархани пісків, які ставали дедалі вищими і скоро закрили близький горизонт. Їх стрімкі підвітряні схили:» сипучого піску були обернені на захід і місцями піднімалися в два і три яруси один над одним. Рослинність незабаром зовсім зникла — почалася абсолютна пустиня, але дороге була рівна. День випав хоч і жаркий, але тихий і ясний, сонце поволі схилялося до заходу, і наш караван просувався розміреним кроком на схід.
Ми вирушили з селища близько п'ятої години дня ї відмахали шість з лишком годин з однією короткою зупинкою. Сонце зайшло, на південному сході визирнула добра половина місяця і освітила наш шлях, який, проте, важко було загубити, бо дві чи три стежки, пробиті верблюдами, певне, вже в ті далекі дні, коли дорогою ходили каравани, ще добре вирізнялися. Коли місяць почав заходити, ми зупинилися, зняли в'юки, поклали верблюдів на відпочинок, закип'ятили собі чаю, закусили; мій кінь одержав добрий оберемок люцерни, а верблюди дрімали, пережовуючи свою жуйку.
Поки ми чаювали, провідник розповів мені, що населення Дигая, а може й всього Лукчуну, переконане, що піски Кумтаг засипали якесь давнє місто за неповагу до божих заповідей. Місто було велике і язичницьке ї жителі розпутні, не визнавали ніяких родинних взаємин, брати женилися на сестрах, батьки на своїх дочках, У місті був лише один праведник, і йому вночі явився ангел і об'явив, що наступної ночі місто буде поховане під хмарою піску, яку принесе вітер як кару за розпутне життя мешканців міста. Ангел звелів праведникові взяти велику палицю, увіткнути в пісок і бігати навколо неї весь час, поки буде сипатися з неба пісок. Але палицю також засипатиме, тому треба час від часу її витягати, знову встромляти і бігати навколо, тоді пісок не засипле. Коли настала ніч, праведник виконав наказ ангела і бігав навколо палиці, поки з неба сипався пісок, раз у раз висмикуючи свою палицю. Коли розвиднилось, то там, де стояло місто, виявились величезні гори піску, а праведник залишився сам один із своєю палицею і, як кажуть, пішов у місто Аксу, де досі ще стоїть його могила, якій таранчі віддають шану. Місцевість, де було місто, і тепер ще називають Кетек-Шарі, тобто покаране місто.
За словами провідника, впоперек пісків Кумтаг ходити дуже важко; піски підносяться цілими горами на сто і більше розмахів, а під час сильних вітрів здіймаються хмарами. Рослинності на них майже ніякої немає. Тому що ми йшли не через піски, а по їх окраїні, стежкою, протоптаною вздовж хребта Чолтаг, я міг бачити при місячному світлі тільки високі горби піску, що залишалися в стороні, а на стежці лише місцями траплялися невеликі замети піску, що тяглися довгими пасмами. Не напинаючи намету, ми проспали години зо три або чотири, закривши обличчя хусткою, бо при слабких поривах вітру в повітрі носився пісок.
Прокинулись, як тільки показалися перші ознаки світанку, швидко зібралися і поїхали далі. Стежка потроху звертала на північний схід. Праворуч, як і раніш, простягались глинисті майданчики Чолтагу, а ліворуч здіймалися високі піщані горби Кумтагу. Так ми пройшли години зо дві з половиною, стало світло, потім з'явилося й сонце, але в якомусь жовтому серпанку без проміння, і я помітив, що місцевість починає змінюватися: піщані гори дрібнішають і мало-помалу поступаються місцем перед червонуватими глинистими майданчиками, горбами та довгими виступами. А разом з тим знявся вітер, і провідник порадив зупинитися на відпочинок, заявивши, що в Долині бісів удень майже постійно дме вітер, пісок засліплює очі і дуже важко йти проти вітру, тоді як уночі вітер часто слабшає.
Вітер дужчав, і для того, щоб трохи захиститися від нього, ми зайшли в улоговину, досить химерної форми, познімали в'юки, уклали верблюдів і дали їм та коневі по оберемку люцерни, поставили намет і лягли спати. Проспали мабуть до десятої години ранку, потім зігріли чаю, поснідали, коневі дали піввідра води і оберемок люцерни. Вітер дув поривами, то слабшаючи і майже затихаючи, то посилюючись, тим-то доводилося затуляти обличчя від піску, який він змітав з червоних горбів і невеличких пасом.
Коли сонце, що тьмяно світило крізь пилюку, почало заходити, ми, підкріпившись холодним м'ясом, чуреками і кількома ковтками чаю, зав'ючили верблюдів і поїхали далі на північний схід. Місцевість ставала дедалі більш нерівною: улоговини, то вузькі, схожі на глибокі вибоїни, то широкі чергувалися з зубцями, гребенями, рогами, часто дивовижних форм, складеними з червоного і буро-чорного твердого піску, в якому траплялися й дрібні камінці. Вітер, що надвечір послабшав, потроху зносив в цих скелястих виступів пісок. Чим далі йшла дорога, тим більш різноманітними ставали форми.
— Оце почалася Долина бісів, — сказав провідник. — Це нечисті сили бавляться тут, і коли вітер посилюється, вони виють, вищать, свистять, стогнуть, намагаючись налякати подорожніх, збити їх з шляху, засипати їм очі піском, звалити з ніг, вибити з сил і погубити.
Фантастичні форми скель, по яких, звиваючись, перетинаючи улоговини, йшла дорога, дійсно справляли враження чогось надприродного, а окремі кістки, черепи верблюдів та інших тварин і відполіровані піщинками до блиску цілі скелети їх, що зрідка траплялися, посилювали сумний вигляд місцевості, яка не мала хоч якої-небудь рослинності.
Коли зовсім стемніло і лише блідий місяць освітлював наш шлях, моторошне враження від пустині ще більше посилилось. Раз у раз виринали скелі якихось дивних форм та їх комбінації: то з погрожуючим пальцем, то затиснутий кулак, то потворна фігура з кривим носом, зяючою пащею, то зіщулена в грудку, згорблена крючком фігура. На наше щастя, вітер був слабий і завивання його серед нерівностей грунту не гнітило. Але можна було уявити собі, що робилося в цій Долині бісів під час сильного вітру, не кажучи вже про ураган, який примусив би людей і тварин протягом багатьох годин лежати і не ворушитися.
Коли місяць, спустившись, сховався за пильним повітрям, провідник зупинився, бо, мовляв, серед темряви в такій розчленованій місцевості дуже легко можна загубити дорогу і краще діждатися світанку. Ми вибрали найглибший видолинок серед виступів і гребенів, уклали верблюдів, залізли поміж тюки нашого багажу і, вкрившись халатами, поснули.