Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 33)

Бель складається з продуктів руйнування хребта, винесених з нього тимчасовими потоками, і становить рівний степ з плоскими руслами цих потоків.

На перевалі зімкнулись белі Мечин-Улу і передового пасма Карликтагу, а за перевалом вони почали розходитись, і дорога пішла вниз по неродючому степу до широкої западини озера Туркуль, де ми поставили намет. Озеро солоне, без стоку, по берегах навіть осідає сіль, яку збирають монголи 1 таранчі Баркуля і Хамі. Вздовж берегів — зарості чию, а там, де з-під берегових косогорі» витікають прісні джерела, утворюються лужки, густі хащі шелюги. Ми зупинились коло джерел північного берега. На південному березі за озером було видно юрти 1 худобу, що там паслась, а на східному — фанзи селища таранчів.

іПо невеличких горах хребта Мечин-Ула і передовому пасму Карликтагу ми йшли ще два дні через селище Тугурюк в селище Бай, де ті і ті гори ще понижчали і розпались на групу хребтів. Бай — останнє на схід селище Баркульської округи на маленькій річечці, що тече з кінця Карликтагу. Далі до самого Едзін-Голу Гобі зовсім безлюдна, бідна на воду і рослинність. По ній де-не-де розкидані низькі пасма і групи горбів, а на продовженні Карликтагу, тобто Тянь-Шаню, тягнуться скелясті кряжі гір із заходу на схід, але не суцільним пасмом, а розірваним, з більшими чи меншими проміжками, В них або поблизу них трапляються невеликі оазиси.

Від селища Бай ми вже мали намір перейти до нічних переходів і тому пробули в ньому цілу добу.

Лобсин у цьому селі розпитав людей про нашу дальшу довгу дорогу через Гобі, про назви гір, колодязів, характер дороги. Але на перший перехід ми найняли в селищі провідника, щоб у темряві не збитися, бо від нашої дороги відгалужувались ще дороги до Алтаю, на північ, і в Сачжеу, на південь. Провідник разом з Лобсином їхав на чолі каравану і часом затягував довгу журливу пісню; в ній він виспівував усе, що оточувало нас, звичайно, з пам'яті, бо в темряві нічогісінько не можна було розрізнити, крім кількох паралельних стежок, протоптаних караванами в степовому грунті, що їх ледве видно було при світлі зірок на темнішому фоні. Вночі провідник орієнтується по зірках, пам'ятаючи їх розміщення на небі в різні пори року.

Ніч була тиха і досить холодна. Хлопчаки, припавши до м'якого в'юка, спали спокійно, заколихувані рівномірною ходою верблюдів.

Я теж звик дрімати, сидячи у сідлі в хвості каравану, прокидаючись при кожній зупинці, коли ботало останнього верблюда замовкало. Так проходили години в рівномірному русі. Та ось на сході небо посвітліло, і на його фоні почали чітко вирізнятися фігури верблюдів. Вранішній холод розігнав дрімоту, я зіскочив з сідла і пішов. Незабаром праворуч вдалині вималювалось низьке скелясте пасмо гір; рівний степ з дрібними кущиками тягнувся до їх підніжжя, а ліворуч він розстилався до горизонту. Зірки почали вже меркнути. Потроху ставало світліше, схід порожевів; на пасмі праворуч уже вирізнились темні ущелини, сідловини, обриви скель. Зійшло сонце прямо спереду каравану серед смугастих тонких хмар, золотистих і рожевих із зубчастими краями. Стежки нашої дороги тяглися до горизонту прямо до сонця і впиралися в його червоний диск, немов у світлі ворота. Схід і захід сонця в пустині завжди чарували мене своєю красою і поєднанням різних форм і кольорів хмар.

Ставало тепліше в міру того, як сонце піднімалося вище. Провідник знову заспівав і, вслухуючись у слова пісні, я зрозумів, що він просто фантазує. Обабіч дороги, крім майже рівної пустині і скелястого пасма на півдні, не було нічого того, що він описував у своїй пісні. Так ми пройшли ще годин з три. Ліворуч показалась група горбів, біля підніжжя яких зелена смужка виявила нам, що там є і вода, і паша. Провідник повернув туди, а ми підійшли до лужка, на краю якого біля схилу горбів витікало з тріщини в камені велике джерело, заповнюючи западину аршинів з два в діаметрі і в дві четверті завглибшки; джерело звивалось серед трави і далі ще кілька кроків. Велике старе дерево підносилось в сусідстві, і навколо нього грунт був обпалений, усіяний калом верблюдів і, очевидно, був місцем стоянок караванів. Ми розташувались тут же відпочивати на весь день, розкинули намет, розклали багаття, зварили чай, добре поснідали. Потім пустили тварин на пасовище під наглядом хлопчаків, які виспались за ніч, а самі лягли спати. Хлопчаки зварили обід і розбудили нас. Провідник після обіду поїхав назад; їдучи риссю, він міг пізно ввечері повернутися додому.

Після обіду хлопчаки теж здрімнули, а ми сиділи біля намету, гріючись на сонці теплого вересневого дня.

— Провідник розказав, — повідомив Лобсин, — що на цій дорозі небезпечно. В одному місці в горах живе зграя розбійників, яка грабує китайських купців. Її начальник, як тобі здається, Хомо, лама, збіглий, звичайно; Чорним ламою його називають. Монголів він не кривдить, а в китайців відбирає частину товарів, які Йому сподобаються, І чисто всі гроші. Людей не вбиває, якщо вони не чинять опору. Китайці тепер бояться їздити цією дорогою, роблять великий гак в обхід його лігвища, та він їх іноді наздоганяє й там. Їздять ці розбійники на добрих скакунах — одногорбих верблюдах, від яких і добрий кінь не втече.

— Розбійник лама — це цікаво, — сказав я. — Та коли пін монголів не чіпає, нам боятись нічого. Адже ми обидва всеодно, що монголи, і на китайських купців зовсім не схожі.

— Хто знає, Хомо? Побачить добрий караван, багато краму, гарних верблюдів, — мабуть, захоче поживитись.

— Ну, бог, кажуть, не видасть, свиня не з'їсть. Їхати нам треба, об'їзду ми не знаємо. Може-таки порозуміємось з ламою, відкупимось грошима, які одержали в Баркулі.

Присмерком ми пішли далі. Лобсин вів караван впевнено; дорога йшла прямо на схід, як стріла; праворуч весь час тяглися з переривами скелясті низькі пасма.

На ночівлю спинились раніше, години о восьмій ранку біля колодязя, викопаного в сухому руслі: паша була погана, тільки для верблюдів, а коням довелося дати більше гороху, підмішавши до нього дрібної сухої трави з стеблин чию, які хлопчаки ледве назбирали навколо стоянки.

Мав бути перший великий безводний перехід на 50 верст, який важко було зробити, не зупиняючись на відпочинок. Через це ми знялися о четвертій годині, наповнивши бочонки водою і напоївши тварин досхочу, йшли до одинадцятої години, потім зупинились в пустині, вклали верблюдів, не розв'ючуючи їх, зварили чай на привезеному аргалі, дали верблюдам і коням гороху, а коням ще й по відру води, і трохи поспали, не ставлячи намету, простягнувшись на землі. Ніч була тиха і холодна. Я довго лежав з відкритими очима, милуючись зоряним небом. Не було чути ніяких звуків, крім тихого хрускоту гороху, який жували тварини, і зрідка форкання. В цій пустині, очевидно, не було ні вовків, ні нічних птахів.

О другій годині ночі поїхали далі. Кілька стежок дороги добре вирізнялись навіть вночі світлими смужками на чорному фоні Гобі, яку ми побачили в її похмурій величі, коли розвиднилось. Це була рівнина, густо всіяна дрібним чорним щебенем; вона слалась спереду і позаду нас до горизонту. На півдні вона була обмежована вдалині плоскими чорними ж горбами, а на півночі йшла немов до самого Алтаю, який ледве виднівся на горизонті, вирізняючись на темному ще фоні неба смужкою снігу на гребені. Ніде не видно було найменшого кущика. Це була така сама чорна пустиня, як і та, яку ми перетнули на шляху з Алтаю в Баркуль, але ще обширніша, бо там ми бачили весь час позад себе висоти Алтаю, а спереду — сніговий гребінь Тянь-Шаню.

Зійшло сонце, але пустиня спереду не освітилась синіми вогниками, бо ми йшли проти сонця, і вона здавалась ще похмурішою. Тільки оглянувшись назад, можна було побачити, як виблискувало сонячне проміння, відбите гладенькими дзеркальцями чорного щебеню. Нарешті, годині о сьомій ранку спереду показались пагорки, з'явились невеликі сухі русла і по їх бортах окремі кущики. До восьмої години дорога втяглася в плоскі горби і вийшла в невелику долину з лужком та кущами навколо маленького джерела. Важкий перехід був закінчений.

На цій стоянці ми кілька разів бачили приліт больдуруків на водопій. Ця пташка, що називається також пустинником, живе в пустинях Азії великими зграями в десятки і сотні штук. Вона завбільшки з голуба, оперення буро-жовте з чорними цятками, черевце біле. Особливо чудові ноги, які закінчуються трьома короткими пальцями з дрібною лускою і короткими кігтями, схожими на ратички. Зграя летить дуже швидко, подібно до урагану, різко приземлюється, і птахи бігають, збираючи насіння пустинних рослин, яким живляться. За день кілька зграй пролетіло, швидко пили воду з струмка і розбігались по горбах і лужках. На жовтому з чорним щебенем фоні пустині їх важко помітити, якщо вони притуляться до землі. І все-таки мені вдалося застрелити кілька штук, поки зграя приземлювалася. Це дало нам смачний обід.

На дальшому переході дорога з горбами звернула на південний схід І перетнула продовження Тянь-Шаню по широкому проміжку між двома пасмами.

Коло півночі ми зустрілись з ватагою Чорного лами. Помп раптом виринула з темряви; їх було п'ять чоловік на сухорлявих верблюдах. Вони оточили Лобсина і, незважаючи на його слова, що караван монгольський, повернули весь караван вгору по долині, взявши в Лобсина повідок першого верблюда. Двоє під'їхали до мене і конвоювали справа і зліва. Я завів з ними розмову, розказав, хто ми, куди їдемо, який крам веземо. Один відповів: «Темно, не видно ні вас, ні краму. Поїдемо в наш стан, там лама, наш начальник, подивиться вас».