Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 4)
Саме таким і має бути початок величної оповіді. Адже в ній викладена історична подія першочергової ваги. Не лише для поляків, а й для всіх християнських народів Європи, долі яких вирішувалися на полях хотинських[14]. Військова потуга Туреччини, неймовірна за Селіма Грізного і Сулеймана Пишного, ще не зустрічала супротивника, який був би в змозі гідно помірятися силами. А тим паче завдати поразки доти непереможним османам і змусити їх підписати мирну угоду на вигідних християнам умовах!
У процесі підготовки й підписання цього вкрай важливого документа взяв активну участь і він — комісар[15] війська Речі Посполитої Якуб Собеський. І хто, як не він, учасник битви і батальний дипломат (якому були відкриті таємні мотиви дій), може достовірно й неупереджено викласти перебіг визначної історичної події — битви під фортецею Хотин.
Безумовно, заздрісники пліткуватимуть за чашею вина, буцімто записки Якуба Собеського занадто пишномовні й риторичні. Він наслідує римських істориків, а за взірець обрав Саллюстія[16]. Його праця обтяжена надмірними подробицями, і в ній занадто багато уваги приділено козацькому ватажкові Конашевичу і його загонам.
Однак освіченим людям — таким, як сам Якуб Собеський, — сподобається виклад. А щодо гетьмана Петра Конашевича, прозваного козаками Сагайдачним[17] за неймовірну майстерність стрільби з лука, то тут королю, сейму й шляхетству слід добряче задуматися і вжити відповідних заходів, доки ще не занадто пізно.
Ось, приміром...
Якуб Собеський пошукав серед аркушів. Ага, он воно, його рукою писане:
«...Хвилювання, що виникли серед війська, на кілька днів відстрочили переправу через Дністер. Жовніри[18] натовпами оточували намети старшин і турбували гетьманів наполегливими вимогами. Тут чувся гнів, там скарга, тут прохання, там погроза. Давалася взнаки розбещеність і відсутність дисципліни; розпорядження гетьманів залишалися невиконані; всі нарівні — новобранці й ветерани, тубільці й іноземці, звичайні найманці й шляхтичі, кінні та піші — навперебій волали, що не мають ні грошей, ні їжі, що піддаються великим небезпекам без будь-якої винагороди, що ворог загрожує, а підкріплення запізнюється...»
І це перед битвою, яка повинна вирішити долю Вітчизни! А з яким серцем довелося йти на підписання мирного договору після того, як битва закінчилася!
Ось ці гіркі слова:
«...Вожді, звісно, дивилися з великим сумом на те, як погіршується настрій війська, і вживали всіх зусиль для того, щоб перешкодити дезертирству. Навмисно зволікали з лагодженням моста, воліючи навіть у такий невигідний для війська спосіб покласти край ганебній втечі. Чимало шляхтичів, що належали до поважних родин, ховалися на возах між провіантом; їх витягали з цих прихистків і напоказ вели табором як таких, що ганьблять своє військо. Імена осіб, що зганьбили себе боягузтвом, записали в публічні акти для повчання нащадкам, майно їхнє конфісковувалося...»
Якби не ця ганьба, договір мав би більш вигідні для Речі Посполитої параграфи. Адже здобули перемогу — проте все ще тряслися душеньки багатьох шляхтичів за своє життя. Хотілося їм бігти у свої маєтки, пити й вихвалятися, і зовсім не хотілося довести справу до кінця в ім’я Вітчизни — стояти міцно, грізно нависати над уже зломленим супротивником.
Дякувати Господу, що Конашевич не став збирати свій козацький табір і дочекався того часу, коли турки не повернули назад. Почали б збиратися козаки в свої містечка та в дніпровські очерети — й усе! Вмить розбіглися б захисники Речі Посполитої — а там ні грошей, ні слів не вистачило б для того, щоб зібрати бодай невеличке військо. І це при тому, що польське шляхетство на ратному полі стояло за свої привілеї, землі, багатства. А за що боролися ті, кого шляхта прикро іменувала «своїми холопами» й «бидлом»?
Атож, за що, а головне — за кого боролися ті сорок тисяч козаків з Украйни, які завдяки своїй хоробрості та неймовірній дисципліні й згуртованості витримали багатоденні гарматні обстріли й атаки розлючених яничар?
Ось що найцікавіше — і найсумніше!
Ще з десяток років тому йшли чайки[19] Конашевича до турецьких берегів і до Криму з парою тисяч козаків. У поході на московські землі гетьман вів десятитисячне військо. Під Хотином у Конашевича-Сагайдачного вже була сорокатисячна армія. Не гірша, а багато в чому краща від прославлених на весь світ яничар. Яким потрібно бути вождем і людиною, щоб на твій заклик зібралися тисячі тих, хто сам собі на умі й на будь-яку знаду відповідає: «Я козак вільний». Та й чи людина той гетьман, який зумів вивести з дніпровських плавнів таку силу-силенну навченого війська? А скільки на тих островах і в очеретяних заростях іще воїнів? Так з такою армією не те що від Речі Посполитої відійти легко можна, а й саму її під себе підім’яти.
Тепер ще раз хвала Господу, що закликав до себе цього... Як це записано в хроніці Хотинської битви? Ага, ось!
«...Цей Петро Конашевич, чоловік рідкісної мудрості та зрілого судження у справах, спритний у словах і вчинках, хоча за походженням, способом життя і звичками то була проста людина, проте в очах пізнішого потомства він гідний стати поряд із найвідомішими людьми свого часу в Польщі... Одне слово, це була людина смілива, розумна, шукач небезпек, який нехтував життям, перший у нападі, а у відступі — останній; рука його ніколи не давала промаху; він був пильний у таборі, не любив зніженості й не такою мірою віддавався пияцтву, як то було в звичаї у козаків...»
За такого гетьмана могла виникнути міцна держава на заздрість і занепокоєння сусідам.
Сказано добре — і все то правда, що писано рукою Якуба Собеського в хроніці Хотинської битви. Що ж тоді так дратує і навіть злить посланця короля і комісара сейму?
Собеський встав із-за скромного столу, пройшовся по невеликій і простій кімнаті. Та й яке оздоблення може тут бути? Щойно відбудовується твердиня на київській Замковій горі. Не минуло й чотирьох років, як почалося відродження цих укріплень, знищених ударом блискавки ще в 1605 році. Про блискавки кажуть свідки, яких опитав Якуб Собеський. Але не виключено, що замок був знищений зі злого наміру.
Як багато ще тих, хто противиться розумному й важливому. А що може бути розумнішим і важливішим за злиття двох християнських церков? Унія[20] — розумний вихід для зняття невдоволення місцевого населення в умовах остаточного ополячення земель Украйни. Переважна більшість православного духовенства погодилася з цим. Але були й інші, хто чіплявся за старовину і пручався корисним змінам. Усіма силами вони противились нововведенням. Аж до вбивств.
Після смерті уніатського митрополита Михайла Рогози його майно в Києві було розграбовано. У 1606 році у Вільні на нового уніатського митрополита Іпатія Потія було скоєно замах, а в 1618 році козаки втопили в Дніпрі уніатського архімандрита Антонія Грековича, який завдяки унії з простого ченця так скоро вибився в отці церкви. Подейкували, що в православ’ї він неабияк нагрішив, а тому й подався в уніати... Але на вбивць так ніхто й не вказав.
Розслідування цих лиходійств, як і багато іншого в цих краях, доручено Якубу Собеському. Все-таки він зумів довести королю і сейму, що загроза бунту на землях Украйни реальна і так само смертельно небезпечна для Речі Посполитої, як і вторгнення османського воїнства, посилення військової могутності королівства Швеція, як і негативні явища всередині самої Вітчизни.
Тепер у пана Собеського є і гроші, і люди, і можливості, але немає ще однієї такої ж голови, яку нього. І це сумно. Про все доводиться думати самому.
І чому Якуб Собеський вирішив, що може робити одночасно кілька справ, як це міг великий Цезар? А було б дуже гарно, та й вигідно, підправляти текст Хотинської хроніки, думати про розслідування, розв’язувати вузли місцевих хитросплетінь і ще багато іншого. А ще реагувати на слова королівського лікаря й розуміти, навіщо його «права рука» Антонім Дзевульський так детально викладає безліч усякої всячини, що сталася в Києві за минулу добу.
Ото вже ці страхи пана комісара: мовляв, проґавимо щось важливе, що потім виправити буде дуже складно. Адже переконувався, і не раз, що Антонім — відданий, розумний і відповідальний служака, та ще й керує численною таємною службою в східних воєводствах. І все-таки замість того, щоб розвантажити свою голову, пан Собеський перетворює її на величезне відро, куди безперервно зливається все і звідусіль, в тому числі й побутові дрібниці в мурашнику із назвою Київ. Звісно, простіше дозволити панові Дзевульському самому вирішувати, що важливо для доповіді, а що ні. Адже він цілком упорається з цим. Але...
Надто вже пан комісар побоюється упустити щось важливе.
Як і належить, доповідав пан Дзевульський, стоячи посеред кімнати, поклавши руку на хрестовину шаблі. Так, на думку ясновельможного пана комісара, його таємні служки, або тайники, говорили коротше й по суті. Але навіть коротко і по суті доповідь зайняла більше години. Все ж не такий і маленький мурашник цей Київ. Одначе, зайнятий роздумами про свої нотатки, пан комісар, здається, таки пропустив кілька повідомлень свого помічника. Можливо, саме це так розлютило і водночас засмутило пана комісара.