Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 3)

— Коня бачимо. А де наш брат, господар того коня? — якомога спокійніше запитав брат Кужель.

Старший із козаків піднявся на ноги, вказав рукою напрямок.

— Туди пішов, поки ми майданували, як діточок з біди виручати будемо. Я проведу.

— Самі, — коротко сказав рятівник янголят.

І пішли чужинці за край села, ведучи в поводу коня краси неймовірної, масті чубарої. Надто рідкісної! Білого в плямах чорних і з чорно-білою гривою. І силою, і вродою, і грацією чисто барс, а не кінь.

Про того коня говорили мурафські козаки тим козакам із Кальника та сусідніх сіл, що на допомогу прискакали. А більше про господаря коня дивного. Говорили й головами хитали. Бо не бачили такого за роки довгої і кривавої служби козацької!

Щойно вляглися після лугових забав юр’ївської ночі, щойно перший сон побачили, як потягнуло в хатах димом їдким. Насамперед діточок за поріг виставили. А там їх уже чекали вовки степові, харцизяки. В’язали швидше, ніж баби снопи хлібні. Коли козаки зметикували і за зброю взялися, то так і застигли в безпорадності.

Не поспішали розбійники. Такі не поспішають. Бувалі!

Зібралися на майдані, а за стіну кам’яну для них були дітки козацькі. Почни бій, і вони вмить малечу переріжуть. Та й бій нерівний видавався. То не прості були харцизяки. А були то татари буджацькі, що юрти свої мали між молдавськими та кримськими землями. Воїни знатні. Кожен із них козака вартий був, а частіше й двох. Тільки такі могли пройти степи, де що не байрак, то козак. Пройти і залишитися непоміченими. Тільки такі могли проникнути в серце земель козацьких, знаючи кожен кущ, кожен ярок, кожне деревце. Йшли не по багатство і полон людський. Ішли старі вовки навчати своїх вовченят справі розбійній. Ішли з кошиками, спеціально в’язаними для діточок малих. Товар той коштовний, а головне — захистити може від усякої погоні. Який батько зважиться переслідувати, точно знаючи, що нелюди пустять у хід ножі? Задля попередження вб’ють одне немовля, і тектиме його кров із кошика. Немає такого батька, щоб ішов по сліду кривавому, по сліду ангельської крові. Бували випадки, що всю здобич різали — і тоді кидалися розбійники в різні боки. І не всіх вдавалося наздогнати. Діти степів розчинялися в безкрайній утробі своєї дикої матері.

Поки козаки журилися на краю майдану, а нелюди спокійно утрясали свою здобич, виглянуло краєчком сонечко. У тому першому промені з’явився з-за рогу хати древній старець. І не помітили б його ні козаки, ні буджаки, якби не кінь рідкісної краси і цінності превеликої. Не зсадила татарва старця з коня стрілою, боячись такого коня подряпати. Здивувалася, що вершник отак сам просто в їхню гущу коня спрямовує. Так і пустили всередину своєї зграї.

Бачили козаки: зліз повільно старець із коня й щось тихо сказав бісам степовим. А ті на сміх підняли. Стали жартома по шапці його плазом шабель стукати. Тоді підняв старець над головою якогось корча чи довбню. Невелика та палиця. Зручно на неї хіба спиратися старому. Та ще собакам погрозити. Але не вовкам, які в нахабстві та зухвалості зуміли так глибоко в землі козацькі проникнути.

Сказав щось тим розбійникам старий їхньою-таки мовою та шапку свою смішну й зірвав. Трусонув головою — і звільнив чуприну до колін. Пирхнув у вуса довжелезні та й злетів так, що ногами двох вершників із сідла вибив. А потім пірнув під черево коня. І ще одного, і ще. Коні ті стали валитися з розпоротими животами. Заціпеніли буджаки, та ненадовго. Зрозуміли, з кого насміхалися. Кинулися одні коней зі здобиччю відводити, інші в коло проти старця вставати.

Не встигли козаки ні вистрілити, ні за шаблі взятися. Стояв старий з голови до ніг у крові. В руках у нього вже були дві шаблі вражі, а біля ніг — розбійники порубані. Всі мертві, ніхто не стогнав.

Старий кинув ті закривавлені шаблі, підняв свого корча й пішов за село. А козаки так і стояли з ротами відкритими, тільки очима провели старого. Потім схаменулися і стали думу тримати, як у гонитві не схибити. Тут і брати старця приспіли. Суворі такі. Й Боженька сподобив одного з них малечу від полону врятувати. В ноги їм кланялися — а як іще дякувати, й на думку не спадає. Бо люди ті непрості, з темних часів. Може, і хреста не носять. А може, вони з дідів запорозьких, що століттями по плавнях сидять та спати не лягають, якщо чорта в карти не обіграють.

Поки старші козаки диміли носогрійками[11] і радились, інші в колі чекали. Вони перші й побачили, що підійшов до них визволитель малечі.

Дали в коло пройти, шапки поспішно з голів зриваючи.

— Про те, що я тут, забудьте, — замість привітання сказав той. — Брат наш старший сказав, що піде від нас. На небеса чи в пекло — не сказав. Тож, козаки, є серед вас майстри домовину лаштувати? Нехай її складуть з дощок дубових. Але якщо з цвяхами залізними, то нехай знають: зубами витягнуть і замість них пальці свої встромлять.

Помовчали козаки, радіючи ранковому свіжому вітерцю. Студить він лоби козацькі, що потом рясно вкрилися. Нарешті осмілів сотенний Мурафи, добрий козак Павло Прибитко:

— Хреста теж із дубка велиш вистругати?

— Хреста? — задумався про щось молодший гість. — Так. Хреста дубового. Простого.

І попростував. А потім зупинився й додав:

— Зберіть нам на тризну наїдків якихось. І ще... Нікому на те дивитися не можна.

І пішов, голови не піднімаючи.

Усім у селі суворо наказали. Але коли це було, щоб хто за дрібнотою угледів.

Заховалися четверо хлопчаків, козаків майбутніх, у виїмці за кущами. І страшно, ясна річ, але так цікаво побачити те, на що навіть старі козаки глянути не сміють. Та й говорити про чужинців не можуть. Бо то такі люди, що ніби й люди, але не такі.

І бачили одчайдухи дуб. Не раз піднімалися вони на його могутні гілки. Тепер і не знають, чи зберуться ще.

Висять на тих гілках шаблі та сагайдаки козаків чужих і престрашнючих. Там-таки на вервечині знак мідний — сонце з променями, що в народі кужелем зветься. Ще мішечок шкіряний, що в багатьох степовиків догою зветься — хатою для талісманів. Був іще хрест на шнурі простому.

Їсти хотілося нестерпно. Тим паче прикро дивитись, як «гості» уплітають каплунів жирних та окости соковиті. Он скільки добра привіз на возі сотенний, дядько Павло. Зверху на те добро поклав ще якусь річ — дивну таку. Вибачився за те дядько Павло.

— Я цю ляльку із земель німецьких для дочки моєї молодшенької привіз. У будь-якій біді вона їй допомагає. Думає доця, що і в горі вашому великому та лялька допоможе. Мала ще дитинка.

Чужі козаки подивилися на личко фарфорове та й усміхнулися.

— Мала дитинка, а серце превелике. Як і в народу нашого. Повернеться лялька з дарами. А тим часом нехай побуде, — сказав наймолодший і посадив ляльку на гілку, що ближче до старого, у якого відвага неймовірна! Така, що тільки в часи билинні й була.

Сидить той старий, на дуб спершись, — незрозуміло, живий чи мертвий. Хотіли його брати в шати красиві, що сотенний привіз, переодягнути, а він руку проти виставив.

Із їжі нічого не прийняв, але з руки молодшого брата чарку горілки випив. А при заході сонця почали з домовиною поратися та шаблями яму копати.

Страшно і дивно було — сидить людина й дивиться, як їй могилу облаштовують. Живого чи мертвого, все ж обмили, переодягли та в домовину клали. А в густих сутінках вже й не зрозуміти, і не розгледіти до ладу... Може, й правду бабки древні казали, що буває й таке: кладуть небіжчика обличчям униз, а потім ще й кілки в спину забивають.

Ось буде про що розповісти, та дивитися на те моторошно. Від того й очі більше заплющені, ніж відкриті. А страх такий, що серце в п’ятках — яку барабан стукає. А тут ще за спиною: «Гм-м»!

Обернулася дітвора і потом холодним вмилась. Отой молодший щойно з могили землю руками викидав, а тепер за їхніми спинами стоїть!

Коли кішка на горобчиків, що в пилюці купаються, стрибає, то пташки не так скоро розлітаються, як сюркнули від цього «гм-м» старші хлопці. Тільки найменший з досадою на те обернувся і повільно підвівся. Стоїть і дивиться на страшного чужака, що з ями, як чорт, вистрибнув і враз за спиною з’явився.

Усміхнувся на те чужинець, а потім брови зрушив і до лиця хлоп’яти наблизив.

— Хто такий?

— Іван, — насупивши брови, засопів малюк.

— Ну, здоров будь, брате Іване.

І розсміявся козак. Глядь — а вже й брати його сиві поруч стоять і сміхом заходяться. Один і каже:

— Та ти подивися! Ба! Його сам сатана в губи поцілував!

— Так! Брат з ознакою знатною, — погодився молодший із чужинців.

— Який я тобі, дядьку, брат? Ти чужий та ще й старий, — аж засопів малюк.

— Брат! Брат! Із поверненням, брате Іване!

І Сагайда притиснув до грудей хлопчика. Притиснув міцно-міцно...

Розділ перший

«Завдання моє полягає в тому, щоб описати війну, яку вів Сигізмунд ІІІ[12], король польський, із турецьким султаном Османом. Такої масштабної війни не бачили наші сучасники. Війна ця вирізнялась як чисельністю армій, що брали в ній участь, так і грандіозними до неї приготуваннями, й уславилася непохитною мужністю тих, хто вийшов на битву, швидкістю переміщень військ і успішним результатом. Вона заслуговує на те, щоб стати відомою навіть у віддалених країнах і щоб пам’ять про неї збереглася для віддаленого потомства. Хоч війна й тривала короткий час і армія наша не в повному складі боролася з силами, зібраними в трьох частинах світу, та все-таки відстояла інтереси всього християнства, а Хотин[13], славний у давнину, знов уславився...»