Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 21)

— Не помітили? — запитав пан Ковальський, та відразу зрозумів, що даремно запитав.

— А хто коли бачить? Тільки й чути його, коли... Та то таке...

— Говори, не тягни, — не витримав пан Бродський.

— Якщо коротко, то так було: сіли всі за стіл та й почали розговлятися. Віконця погані в того Цимбалюка, замість скла — оболонка з виправленої на сирівець шкіри. То я до дверей. Відхилив — і все чую, все бачу. А коли світло в хату увійшло, я й помітив на лавці щось довге, в ганчірку замотане. Ось і вирішив: це те, що нам потрібно...

— І що? — одночасно вигукнули брати Звані.

— Лише кілька кроків. Думав: кинуся, схоплю — і не відпущу. Що мені двоє селян, один із яких геть сивий. Ну, ще дурень... Уміння військового мені на десятьох вистачить. Ото я й рвонув до здобичі.

— І що? — передчуваючи крах своїх надій, брати Звані аж нависли над низькорослим Сичем.

— Забракло мені того вміння. Ледве з хати вирвався, потім городом, ліском і між пагорбами... Та даремно — ніхто за мною не гнався. Лише кілька разів з рушниць пальнули. А до ганчірки я так і не дотягнувся. І як вони мене почули? Не збагну!

— А ти казав, що сич — птах мудрий, — криво усміхаючись, глянув пан Бродський на пана Ковальського.

— Я вже готовий був із тим Сичем христосуватися, — з прикрістю зітхнув пан Ковальський. — А він, дурень, нічого не сказав і спати вмостився. Добре, що розбудили раніше. То що, пане Бродський, — на коня!

— Кидаймо тут пожитки — і на коня! Від нас не відіб’ються ці селяни! — радісно вигукнув пан Бродський.

— Ох-хо-хо, — зазітхав на ті слова Сич.

— Ти чого там сичиш, Сичу? — гаркнув пан Ковальський. Зацідив би у вухо цьому недоумку, але щось підказувало досвідченому воїнові, що той недаремно про свою вправність казав.

— А те, панове козаки, що треба почекати ще з годинку.

— Та він не дружить з головою, — розсміявся пан Бродський.

На той сміх Сич розвів руками, а потім звів їх на голові.

— Дружу я зі своєю голівкою. Тільки ось яка справа. Переконався я, що ніхто на мене собак не спустив, і повернувся до тієї Грушівки. А там уже був пан комісар із Києва, а з ним три десятки вершників із козацької панцирної хоругви[96]. З ними важко впоратися. Видно по всьому, що були поруч, почули звуки пострілів і завернули в те село. Скоро й біля Цимбалюкової хати з’явилися. Тільки того дурня в хаті й на подвір’ї вже не було. І я не побачив, куди він з конем подався. Певно, одразу після пострілів сів на коня і помчав, куди йому Боженька вказав.

— Боженька вказав? — здивувався на ті слова пан Бродський.

— А ти гадаєш, він здуру мені око підбив? — крижаним голосом відповів Сич. — Гадаю, його кулак Господь у моє обличчя спрямував. Нікому досі це не вдавалося.

— Накажете спалити хату? — з широкою посмішкою під знатними вусами улесливо запитав поручик[97].

«Як його... Сторчак. Так, Сторчак. Який завзятий і тупий поручик. Такий і матір рідну у власній хаті спалить», — з неприязню подумав про цього воїна Якуб Собеський.

Але мусив зізнатися самому собі, що якби не цей козак, то, можливо, дуже нескоро Якуб ухопився б за ниточку в цьому клятому переслідуванні. І чого йому не сиділося в Києві? Наче без нього нічого не освятиться? А бач, не витримав і полетів світ за очі. І що? Того дурня ні він, ні Антонім так і не піймали.

Про таке й доповісти соромно — три дні пішло на пошуки дурня і двох лжереєстрових. А результату ніякого. І ось щасливе вухо поручика, звикле чути степ на безліч миль навколо, вловило віддалені постріли.

Слава Ісусу, що напоумив пана Собеського тримати шлях на Данилоград[98], а від нього звернути праворуч, відправивши перевірити дорогу на Чигирин лише п’ятьох своїх таємників. Адже ту дорогу вже мав оглянути пан Дзевульський.

Самому ясновельможному панові комісару і його команді випало проїхати лісове урочище[99] — із зарядженими карабінами від недобрих людей, звірів та всякої нечисті. Загін ішов риссю, за чорною стіною лісу народжувався світанок. А тут тьму розтинали смолоскипи. Якщо десь тут і ховається дурень, то лише при дорозі. Тож злякати його здавалося справою нескладною. Не спить же він, на радість диким звірям, і через дурість свою, схожу на звірячу, побіжить, забачивши смолоскипи.

Що й казати — кілька разів від дивних звуків завмирало серце Якуба Собеського в цій гущавині. Одначе, хвала Ісусу, древня лісова дорога була широкою, прямою і рівною. Та й загін був із найкращих воїнів.

З великими труднощами витребував ясновельможний пан комісар у канівського полковника тридцять панцирників із числа реєстрових козаків. Та й тих пан полковник мало не своїм перначем вигнав — ніхто не бажав на Великдень та ще й опівночі вирушати хтозна-куди. Встиг покійний гетьман напустити отруту православ’я в козацьку кров. Здавалося, ще з десяток років — і уніатство восторжествує над цими Господом забутими землями. Та ось вирішили реєстрові стояти за русинську віру — і доводиться терпіти це. Адже мало хто з коронної шляхти ризикне служити на цій дикій землі в умовах постійної небезпеки. А змусити їх вийти в Дикий степ — це просто неймовірно. Ось і служать на кордонах тубільці, такі як ці русинські козаки або найняті за величезні гроші німці, швейцарці та угорці. Доводиться визнавати, що реєстрові — найкращі на кордоні Речі Посполитої війська.

І все-таки вдалося погнати їх на службу, хоча й скриплять козаки зубами, так горілки святкової хочуть. Добре, що в Якуба і його десятка таємників Великдень позаду.

За щедру плату і численні обіцянки погодилися тридцять панцирників узяти гріх на душу і вирушити слідом за божевільним шляхтичем в ніч. Старим досвідченим воїнам не вперше вночі вибиратися з теплих хат і мчати назустріч невідомому. Їм що ліс, що Дике поле — все знайоме. З ними Якуб повинен відчувати себе в безпеці. Та як усе-таки моторошно в нічному лісі, як завмирає серце — і очам ввижається таке, що розум і не втямить.

І ось уже на виході з лісового коридору поручик панцирників Сторчак уловив характерні звуки пострілів. Доповів про них і підказав панові комісару, що незле було б дізнатися, що то за постріли у великодній ранок. Такого раніше не бувало навіть в розбійничій Січі. Так щасливо і вийшов Якуб Собеський на Грушівку, де швидко з’ясував, біля якої хати стріляли.

— То що? Палити? — не вгамовувався поручик.

Певно, таки варто було б спалити. Бодай за те, що у цих двох холопів є непогані турецькі тюфенки[100] з характерними гранованими прикладами, які в козаків звуться яничарками. Холопи не купили ці самопали. За цим дуже строго наглядає польська влада. Значить, притягли з Січі або влітку бродять у Дикому полі.

— Не губи, ясновельможний пане! Не губи! — заголосив господар хати.

Йому допомагають у тому крику дружина й діти. Другий, сивочолий холоп, очей не піднімає і мовчить, наче води в рот набрав. І на коліна його насилу поставили. Такі найнебезпечніші. Найпевніше, тюфенки він у село приніс.

— Не пали, пане! Свято Христове! Бійся Господа!

Голосно сказав. Так що панцирники на крок відступили. Лише таємники пана Собеського не здригнулися.

І чого, і кого бояться панцирники? Коні добрі, на тілі панцирна кольчуга, на голові прильбиці[101]. Луки їм замінили на карабіни й пістолі. Ще біля ноги на петлі піки, а при боці шаблі. Такі панцирники легко в полі розганяють татарські чамбули. А в атаці панцирники — головна підтримка важкої польської кавалерії, летючих гусарів. Але ж відступили — з появою попа.

Озирнувся пан комісар. Все ж чимале село ця Грушівка. До сотні мужиків зібралося, а то й більше.

— Не пали, — змилостивився ясновельможний пан. Потім покрутив вусами під носом і велів: — А цим двом, пане поручику, слід всипати по п’ятдесят батогів.

— Не витримають, — буркнув поручик, та одразу ж і схаменувся. — Гей, панове козаки, покладіть на землю холопів.

— Панові Крекутському не сподобається, що січуть його людей. А шабельник той пан знатний. До того ж у родинних стосунках із панами Калиновськими!

Ні, це не піп, це сам демон у святкових священицьких шатах. Полоснути б його батогом, але не робитиме цього Якуб Собеський. Три речі сказав піп — і всі потрапили в ціль. Кому, як не панові комісару, достеменно відомо, що Валентій Калиновський, староста вінницький і брацлавський, що загинув під Цецорою, був посланцем сейму на придніпровських землях, що нижче київських. Діючи в корисливих цілях, той Калиновський доповів сейму, що там суцільна пустка! І в 1609 році він за смішні гроші придбав безлюдну територію на сході Брацлавського воєводства — «пустелю Умань» з усіма обжитими селищами і містечками. І невдовзі казково розбагатів. Хоча й був хоробрим воїном і завзято боровся з православ’ям, та все ж для багатьох він залишився пройдисвітом і користолюбцем. Такий самий і його син Мартин, який отримав у спадок фамільний замок в Гусятині. Кар’єра Мартина стрімко розвивалася — у двадцять три роки він уже був старостою літинським та брацлавським, тож міг стати небезпечним ворогом Якубу Собеському. Навіть через якогось далекого родича і навіть через висічених на фактично його землі холопів.

Та й не хотілось Якубові махати шаблею в забороненій дуелі з якимось паном Крекутським, у якого на батьківщині тільки й було землі, що дві купини на болоті, а з майна — дідівське сідло. І згнив би у своєму болоті, але багатий родич посадив його на жирну землю. Цей дрібний шляхтич справді може викликати Якуба Собеського на поєдинок. Може й обличчя порубати, а то й пів-голови знести. Адже юридично після Люблінської унії[102]всі шляхтичі в Речі Посполитій стали рівними. І магнат, що володіє величезними землями та десятками тисяч холопів, зрівнявся в правах зі шляхтичем, що ледве міг прогодувати себе і свого коня. Тепер будь-який халамидник зі шляхти міг гордо кинути виклик навіть князеві Речі Посполитої, а на сеймі на все горло кричати «Не дозволим!» і накладати вето на те, чого не здатний осягнути його розум! Якуб Собеський завжди говорив про те, що поступка бідній шляхті в Люблінській унії у майбутньому зіграє з Польщею злий жарт.