Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 23)

— Ще він питав, як знайти ті три джерела, де в одному місці різна вода...

— Це ще де? — повернув голову бородань.

— На околиці хуторка Суботів, не доїжджаючи Чигирина...

На ті слова козак махнув рукою і поспішив за своїми супутниками.

— І ще він сказав...

Тепер уже всі троє зупинилися й обернулися на вигук Назара.

— Сказав, що заведе таку пасіку, як у мене. Адже солодшого меду ніде немає. А то все від солодких груш наших. І назве він ту пасіку Грушівкою!

— Нехай і Грушівкою! Тьху! — сплюнув Сич. — Бодай тебе з твоєї пасікою... Бачиш, що поспішаємо!

— А бачиш, мій добрий друже Пластуне, на дорозі хрест? Одна дорога на іншу лягає. Куди нам? Праворуч? Ліворуч? А може, вперед?

Пластун голосно пирхнув і став підгортати правим копитом передньої ноги дерен біля дороги.

— Онде й чоловік сидить на перехресті. У нього й запитаємо.

Кінь згідно кивнув і, не чекаючи команди, повільно продовжив шлях. А за кілька десятків кроків сам і спинився біля чоловіка.

Той, у простому селянському одязі, сидів у самому центрі перехрестя і розмірено погойдувався. І співав, а чи підвивав собі час від часу, відбиваючи в придорожній пилюці ритм правицею.

Чи то Пластун так тихо підвіз свого вершника, а чи був той чоловік глухуватий, але він так і не відчув, що тепер не сам.

— Вітаю тебе, добрий чоловіче! — крикнув парубок.

Аж тоді той селянин схопився на ноги й відскочив на кілька кроків. Як не дивно, але він тут-таки замахав руками, засміявся від радості, а потім упав на коліна і став дякувати Богові. Трохи перечекавши, парубок запитав:

— Добрий чоловіче, скажи мені, а краще моєму коневі, яка з доріг веде до хутора Суботів? Там, кажуть, є три струмки, що б’ють з-під землі за крок один від одного і при цьому різні на смак. Чи чував ти про таке диво земне?

— Не пам’ятаю. Може, й чував. Але щодо див — то це про те, що зустрів я тебе, добрий парубче. Оце диво дивне! Цілий день сиджу на дорозі, а ніхто не їде і не йде по ній.

— Та ж Великдень. Чи ти нехрещений? — примружив око парубок.

Селянин теж примружив око, зітхнув, а потім рішуче сказав:

— Будь як буде. Дружина здивується, що я з дороги парубка з міткою на губах привів. Але така вже Божа воля. Аби хліб, а зуби знайдуться. — І вклонився аж до пилу дорожнього. — Будь мені, перший стрічний, за кума. Бачу, що не дитя ти. Це важливо, як кажуть люди.

— Невже у твоєму селищі люди всі вимерли або цураються тебе і твоєї дружини за провину яку чи за злодійство? — суворо запитав парубок.

— І не подумай такого. Сказали мені: якщо запросиш у куми першого стрічного на дорозі, а краще на перехресті, то виживе твоя дочка. Якщо не знайдеш такого до заходу сонця — помре дівчисько, як і попередні двоє немовлят, що й дня не прожили.

— Он воно як! То добра справа. До того ж не був ще я немовляті хрещеним батьком. Тільки от біда...

— І яка вона? — з тривогою запитав батько новонародженої дівчинки.

— Нечасто я в цих місцях буваю. А відповідальність у кума завжди велика. Це я точно знаю і не завжди зможу бути на дні народження похресниці, співати над колискою пісні й казки розповідати. Може не бути мене на обряді постриження і навіть у день весілля...

— Що тут скажеш. У мого сусіда було три куми, і всі загинули. Тепер нема кому повести його дочок до вінця. Нема кому сісти на почесне місце біля образів. Таке життя наше. Без надії живемо. А ось охрестити потрібно до заходу сонця. І слід поспішати, бо священик у нас з іншого селища. Чекає в каплиці. Поставили ми її нещодавно. Маленька така, але для служби годиться. Не відмов у милості, добра людино. На небесах це тобі зарахується.

— Ох, чи буду я на небесах... — тяжко зітхнув парубок.

Селянин промовчав і тільки й дивився жалісно.

— Гаразд.

— Як звати тебе, куме? — втішився селянин.

— Називай мене Іваном Трударем.

— А я Михайло. Бондар. Міцні бочки ладнаю. Ось подивишся. Справа потрібна. Без шматка хліба ніколи не буваю. Зараз козаки багато бочок у степ тягнуть і фігури [106] з них будують. Потрібна справа, щоб від бусурман уберегтися. Тож ходімо скоренько.

— Чого йти. Мій Пластун і тебе витримає. Залізай, куме. Ось так. А я дещо про ті хрестини знаю.

Й Іван дістав із-за пазухи монету й кинув її в кущі за поворотом.

— То моя жертва — відкуп на хрещення. На тобі, чорте, плату!

— Тобто теж такий звичай? — здивувався Михайло.

— Так і є, куме. На перехресті багато всякої нечисті чатує на чисті душі. Особливо на дурнів яких чи немовлят.

Незабаром двоє на каурій конячці зникли з очей. Тоді з кущів вилізли інші двоє — чоловік з давно не чесаною бородою і хлопчина років п’ятнадцяти.

— А дай-но, синку, те, що ти знайшов. Подивимося, що той дурень кинув на жертву нечистому. Ого! Диво яке! Не пошкодував, значить, своєму родичу хвостатому золотої монети! Очам своїм не вірю. Султані![107] Таку і я колись привіз із Варни[108].

— Значить, у цього, з чортовою плямою під губою, золота стільки, що він ним розкидається? — засвітилися очі в синка.

— Значить, так.

— Тут його прикінчимо чи як?

— Треба запитати, де він узяв ту монетку. Може, скарб який знайшов або когось за те золото на той світ спровадив. У першому випадку слід катувати його з пристрастю. У другому — запрошувати від імені всіх наших лісових братів до нас у сім’ю, — розсудив батько.

— То як же вчинимо?

— Ти останній мій син. Решта вже в чортів у казанах в смолі купається і у свинячі рила чортам плює. Тобі жити ще. Тож думай. Головою думай. Це і є шлях порятунку в нашому розбійному житті. Я завжди думаю, як правильно чинити. Ось і прожив до сорока з гаком років. А це мало кому з братів наших лісових вдається.

— То навчи, поки живий, батьку мій мудрий, — почав благати син.

— Гаразд. Слухай і думай. Куди той парубок зібрався?

— На хутір Суботів... Ага! Я зрозумів тебе, батьку. Сам туди добереться, а ми слідом. Там і до лісу близько. Тож не доведеться його тягти ні на коні, ні на собі. Сам туди шлях тримає.

— Що ж... Може, до сорока років, синку, і ти дотягнеш...

Розділ четвертий

— Місцеві кажуть Чихрин. А це славний зараз і в майбутньому Чигирин! І йому вже понад півстоліття! Тридцять років тому він уже користувався Магдебурзьким правом! А це, пане Дзевульський, не просто писанина, а важливий документ! Ось зараз побачиш!

Підстароста черкаський і канівський Іван Ружинський був у канцелярії чигиринського сотника за господаря. Розпрощавшись у Києві з паном Собеським, він, на його прохання, поспішив до Чигирина, в останній укріплений замок перед землями запорозькими. Тут він повинен був підняти реєстрових козаків та загін жовнірів і виступити з ними туди, куди накаже пан комісар. Якуб Собеський — вихована й приємна людина, але не вельми значущий птах у тутешніх краях. Міг підстароста й не підкоритися, не зваживши навіть на великі права, які комісар отримав від короля та сейму. Але пана Ружинського гризла ненависть — після всього, що сталося з ним біля воріт Києва. Перш за все ненависть до дурня, що назвався паном! І не просто паном, а паном Коцьким. Одна справа — особиста помста, і зовсім інша — виконання державних обов’язків. Добре, коли це одне й те ж.

О, як хотілося панові підстарості змахнути рукою, за велінням якої козаки хльоснуть якусь стару шкапу й та потягне на мотузці кілок. І стане той кілок у ямку, і заволає нелюдським криком насаджений на його вістрі пан Коцький.

Це неодмінно станеться. Адже сам пан підстароста черкаський і канівський бере участь у ловах злочинця, який влаштував бунт і замах на благородного шляхтича. Мало того: як проговорився пан Дзевульський, той хлоп був ще й злодієм, викрав королівський меч!

Пан Ружинський дістав із дубової шафи сувій і, розгорнувши його, поклав на стіл перед очима Антоніма Дзевульського:

— Ось, читай! «Привілей міста Чигирина на право Магдебурзьке»! І дата — 1592 рік! А був степ, та місцями такі чагарники, що ні проїхати, ні пройти. І все ж древні рукописи кажуть, що саме тут завжди проходила дорога, і по ній всякий кочовий набрід ходив на Київ. Ходіння те, як ти, пане Дзевульський, бачиш, ми перекрили. Он над нами гора Кам’яна. З трьох боків круті схили, а з четвертого вузький узвіз зі степу. Та ще річка Тясмин охоплює місто великим півколом. Через те Кам’яну гору неважко було зробити неприступною фортецею. Татарва Чигирин оминає. А головне: Чигирин зачинив ворота, якими бидло й хами на Січ ішли. Незабаром поставимо ще фортеці й замкнемо низових запорожців — нехай потопляться й загниють у своїх очеретах.

— Чому пан так страшенно гнівається на тих низових запорожців? — несміливо запитав Антонім.

— Гнівається? Та будь моя воля, спалив би Січ, а козаків у Дніпрі перетопив. Мало того, що османи татар на Русь насилають, щоб помститися за жорстокі козацькі напади на свої порти й міста, — ці ще й не бажають нікому коритись, як звичайні розбійники. От кажуть: політика! Буцімто й розбійники ті потрібні Речі Посполитій як щит від тих-таки кримчаків і османів. Та ще міркують, яким золотом виманити їх на війну, що Європу роздирає. А як на мене, все просто: ці січовики — збіговисько вбивць, Гвалтівників, грабіжників і пияків...

— І все ж я чував, що січовики — воїни славні! — уже впевненіше мовив пан Дзевульський.

— Воїни... Воїни... Воїн — це честь і вірність присязі, Богу, королю. А які боги в низових запорожців, якщо вони там наполовину турки, а наполовину пройдисвіти з усього світу: німці, французи, голландці, угорці, московити... Кажуть, що багато хто з балканських гір і є навіть з англицьких островів!