Виктор Савченко – Пригода на п'ятому горизонті (страница 28)

— Чого б я мала поспішати…

— Вам поталанило з житлом. Це щастя мати перед вікнами такий тінистий сквер.

Вони сіли на лавці під великим кущем жовтої акації. Крізь галуззя дерев було видно весь Тамілин будинок. Шелест верховіття накочувався періодично, мов хвилі, а в перервах між подувами вітру сквер завмирав, до слуху навіть долинав вуличний гул. Вони сиділи зовсім близько. Таміла скулилась, обхопила себе руками; вона не могла збагнути, від чого її трусить: від прохолоди чи від нервового збудження.

— Коли стемніло, я кілька разів заходив у сквер і дивився чи не засвітилося ще у вас. Але не знав, який саме балкон ваш — другий чи третій від рогу.

— Не другий і не третій, а четвертий, на восьмому поверсі. Он… — Вона показала поперед себе в прогалині між галуззям.

Він прихилився, дивлячись у напрямку руки, торкнувся її плеча. Нараз ніби скам'янів, відчувши тремтіння. А потім повернув до неї обличчя — вона навіть відчула запах лосьйону, яким змочуються після гоління, — заклопотано мовив:

— Бачите, який неуважний ваш колег а… Витяг у холодну ніч і спокійнісінько дає тремтіти.

«А чого ж він такий неуважний…» — подумала Таміла. Вона дивилася в його лице і її вже не трусило, а колотило. Ярослав розстібнув піджак і, присунувшись щільніше, накрив полою їй спину і плечі, а тоді легенько пригорнув.

Сиділи так довго. Жоден не зронив і слова. В паузах між подувами вітру з чиїхось відкритих дверей на балкон долинули слова диктора — по телевізору повідомляли програму передач на завтра. Таміла звела очі й зустрілася з ним поглядом. Тієї ж миті він пригорнув її, і вона, в напівзабутті, відчула на своїх вустах тепло його вуст.

Раптом він підвівся і, скинувши піджак, накинув їй на плечі.

— Пішли, Таміло, бо мене в готель не пустять, — мовив несподівано практичним голосом.

Вона мовчки встала. Піджак їй був майже до колін. В ньому зберігалося тепло його тіла і незнаний досі затишок.

У парадному яскраво світилося. Таміла відзначила, що борода в Ярослава стала значно коротшою і статурою він схуд, постать не псували навіть вузенькі білі підтяжки. Він узяв її за плечі, наблизив до себе.

— Дивно… — мовив. — Очікуючи на тебе, я і в гадках не мав, що ти можеш бути десь на побаченні…

— І помилився. Я йшла з побачення. — Вона усміхнулась, помітивши як укрилося прикрістю його обличчя. — Правда, кавалер мій був трохи підтоптаний — йому недавно виповнилося сімдесят… Але він ще нічого собі, розумний…

— Панько Семенович?

— Ага. Ми з ним їли морозиво в кав'ярні «Пінгвін». Він самітня людина.

— До речі, про самітніх людей… Я б теж хотів, щоб зі мною їли морозиво. Можна в тому ж кафе. — Він глянув на годинник, додав: — Треба йти.

— На добраніч! Я чекатиму на тебе завтра.

Була восьма ранку. На тумбочці поряд стояв нічник, накритий рушником — він накинув його, щоб не розбудити сусіда, коли прийшов опівночі. А сусід уже зник. На столі стояв його термос, коробка цукру і повна попільничка недокурків. «Шкода, що вже пішов. Хотів би побачити, що то за мурло цілу ніч спати не давало — хропіло».

Ярослав довго хлюпався під краном, розтирався вогким рушником, аж поки відчув бадьорість. Потім пішов у службову кімнату і ретельно випрасував штани.

Кращими за люстро були очі коридорної, коли він приніс ключ. Вона окинула його поглядом з голови до ніг: перед нею стояв високий молодий чоловік в темно-коричневому костюмі, з незаймано білим комірцем сорочки і акуратно пов'язаною краваткою. Вигляд довершувала шляхетна борідка, та чорне, ледь-ледь хвилясте волосся, розділене над лівим оком білою ниткою проділу. На її прибитому вже роками обличчі він читав німе захоплення. Прямуючи до сходів униз, відчував, що його вид зі спини є також предметом детального вивчення. Не зважаючи на кошмарну ніч, з готелю він вийшов у доброму гуморі.

Тролейбус підкотив до зупинки майже порожнім. Ярослав, розглядаючи в вікно вулицю, раптом піймався на думці, що зовсім не думає про долю зразків, котрі наддавали ваги його чорному портфелю. Думки й почуття були до краю виповнені вчорашнім вечором. В обіймах все ще тремтіло гнучке тіло Таміли, а в пам'яті не згасав благальний погляд очей, коли він сказав, що вже треба йти.

По тому, як швидко долинуло з другого боку дверей «прошу», Ярослав зрозумів, що на нього вже давно чекають. Вона стояла біля дверей, у тій самій сукні, в якій він бачив її на концерті.

— Доброго ранку!

— Доброго… Але це вже далеко не ранок. її гінка постать і по-дитячому відкрите лице, на якому було знати і радість, і подив, викликали в нього невтримне бажання приголубити. Але він тільки мовив:

— Таміло, тобі ніхто не казав, що ти найчарівніша дівчина на світі?

На мить вона розгубилась, а потім в очах спалахнули знайомі вже йому зелені вогники.

— Ні, — мовила червоніючи. — Такого мені ніхто не казав.

— От і добре.

Вона вже опанувала себе, запитала з усміхом:

— Чого ж добре?

— Бо я перший, хто це помітив. А першість завжди нагороджувалась. Такий закон.

— 0-а! Так, так… — Вона звелась навшпиньки і, обвивши руками його шию, поцілувала. Навіть не поцілувала, а легенько торкнулася вустами його губ, і враз відсахнулась, бо в коридорі почулись кроки. Але тривога була марною — хтось пройшов мимо.

— Сідай, — показала на стілець біля столу. — Листа мого отримав?

Він ствердно кивнув, мовив:

— Тобі, мабуть, цікаво буде знати, що припущення наше підтвердилося. Ми навіть угадали місце викиду… Знаєш, усе, чим я досі займався, здається мені тепер не вартим уваги. Навіть дисертаційна робота. Як сказав один з моїх опонентів, вона «має певний науковий інтерес». І тільки. А тут — живе діло. Я бачив місце, де вбило забійника… Сіра бетонна перегородка, що відокремлювала місце викиду від тунелю. Вона нагадувала склеп…

Він розповів про те, як вони з Гончаренком потрапили у вентиляційну пастку і як потерпали того дня, коли стався викид.

Таміла сиділа навпроти і ловила кожне його слово. Коли ж він на хвилю замовк, озвалась, тамуючи тривогу в голосі:

— А могло б статися так, що вугілля обвалилося від свердла?

— У цьому випадку воно не обвалюється, а вибухає. Взагалі ж, як я пізніше довідався, таке трапляється надзвичайно рідко… Викид провокується не свердлом, а зарядом. Що й сталося. Найбільша ж небезпека загрожує тому, хто працює відбійним молотком або на комбайні.

— Я домовилася про спектральні аналізи. Якщо, звісно, тебе це ще цікавить.

— І більше ніж будь-коли, сказав Ярослав.

— Але готувати для аналізу проби нам доведеться самим. А це копітка робота.

Паливода раптом завважив, що з її лиця непомітно зникли і вираз дитячого подиву, і навіть радість. Воно стало просто діловим, як тоді, коли він вперше прийшов у цю кімнату. Того ділового виразу не послабили навіть п'ять апельсинів, які він виклав з портфеля. Вона тільки сказала:

— О-о! Які великі!

14

Коротенькі ноги розгодованої такси вигнулись під вагою довгого тулуба, пересувались украй повільно, ніби собака ніс на собі важкий тягар. Пес шнирив вологим носом під кущами, в траві, нарешті присів. Цей інститутський палісад був йому й за туалет, і за майданчик для розваг, де він міг качатись на спині, радісно повискуючи. Рівно о пів на дев'яту господиня прищіпала до нашийника пасок і вони виходили «дихати повітрям». Одному це треба було для двох уже зазначених причин, іншій — щоб на самоті, в тиші тісної вулиці, дати раду думкам. А тих думок — хоч греблю ними гати. Відколи шеф потрапив до лікарні, весь клопіт звалився на її плечі. Та й хіба мусило бути інакше? Вона — найдавніший працівник відділу, перший помічник шефа з усіх організаційних питань… Правда, є й постарші, хоча б той же Панько Семенович, але то вже, так би мовити, спрацьований матеріал, пенсіонер. При його літах з відділом у сорок чоловік не впоратись.

Олена Миколаївна подумала, що цей шматок асфальту — від інституту і до її дому — вона топче вже десятки років: з дня, в день, із місяця в місяць, із року в рік. За винятком короткого літнього місяця відпустки, коли відпочиває в Криму. Чотириповерховий будинок, в якому вона мешкає, зводився одночасно зі старим корпусом ще до війни, і призначався для науковців. Його квартири, в порівнянні з сучасними, мають великі вигоди: високі кімнати, просторі кухні, ванни — плавати можна. Вже те, що Олена Миколаївна мешкає в цьому будинку, дає їй моральне право думати про себе, як про потомственного вченого, їй іноді здається навіть, що вчений ступінь кандидата технічних наук, як і трикімнатна квартира, перейшла їй у спадок від батька, котрий помер п'ять років тому від астми. І вона носить цей ступінь гордо, як титул, дарма що вже багато хто з її ровесників стали докторами наук, вона їх не поважає. «Вискочками були, вискочками й лишилися, — полюбляла казати Олена Миколаївна своєму чоловікові. — Інтелігентом треба вродитись». За приклад вона брала свого шефа: «Це якийсь унікум! Передплачує французькі, англійські, німецькі газети!»

— Гей, Майкле, тобі там нічого робити! — суворо каже Олена Миколаївна, хоча в тій її суворості більше материнської турботи… — Там, песе, на тебе машина наїде.

Собака проте не поспішав сходити з бруку. Він недовірливо підвів морду, ніби питаючи: «Хіба ти забула про ті два знаки «в'їзд заборонено» з обох кінців вулиці?» Така неслухняність власного собаки не додала їй настрою і вона, зійшовши з хідника, прищепнула до нашийника пасок.