Виктор Савченко – Пригода на п'ятому горизонті (страница 27)
— …Га, Дядю, а я що казав! — Він, здавалося, радів, що вийшло по-його. — Сьогодні вибій був таки тепліший ніж учора… А що на те наука?
Паливода й Гончаренко повели один на одного променями, але промовчали.
— Наука з переляку забула покидати заплічні торби, — озвався Дядя. І додав повчально: — Хлопці, в таких випадках кидайте все, крім саморятівника.
Раптом в променях світильників заіскрився пил і водночас стало важко дихати.
— Пішли, брати, — заквапив Іван. — Треба ще на-гора подзвонити.
Їхня кімната в інституті здалася Паливоді тісною й незатишною. На столах — купи звітів, книжок, журналів, по кутках — рулони креслень. Та й постать Лебедя — згорблена над картою немов докір… Але добрий настрій і товариський дух, що запанували тут з самого ранку, скоро зробили ті незручності невидимими.
Розповідав Гончаренко. Змарніле обличчя Івана Олексійовича дедалі оживало. На ньому навіть з'явився рум'янець. Вислухавши про підозри свердляра Івана, він зауважив:
— Старі шахтарі відчувають небезпеку. І справа не в тому, що їх настрахав дільничний…
— До речі, — озвався Паливода, — там, в вибої, мені вчувався якийсь запах. Досі не можу пригадати чим пахло, але таки пахло — чимось знайомим.
— Мабуть, переляком, — озвався Лебідь. Гончаренко хихикнув, зауважив:
— Я здогадуюсь чим пахне переляк, але такого там ми не чули.
Не приховувала оптимізму й Войтович. Вона походжала в новозв'язаній сукні від дверей до вікна, немов на помості будинку моделей. — Але ж і колеги! Я пишаюсь вами! — добродушно іронізувала.
— Ми, Валю, теж пишаємося тобою, — казав Гончаренко. — Щоб зв'язати таку сукню, слід мати неабиякий хист.
— Так? — Жінка кокетливо повела каштановими очима на геофізика. — Вважаєш нічого собі вийшло?
— Не те слово! І колір салатний — тобі до лиця.
Припинив потік благодушності Чередниченко.
— Ти й тепер вважаєш, що заявляти про твій показник передчасно? — звернувся він до Паливоди.
— По-перше, не мій, а наш, — відказав Ярослав. — А по-друге, з часу нашої з вами розмови на цю тему не змінилося нічого. Як і тоді, немає прямих доказів, що саме нітрогрупи виконують роботу викиду. До того, як вийти з цим показником на люди, слід мати підтвердження нашого методу бодай одним якимось іншим. Ну, хоча б спектральним.
— А що чути з тієї організації, куди ти їздив? — поцікавився Іван Олексійович.
— Мовчать поки…
— То виписуй відрядження і — з богом.
13
З інституту Таміла вийшла о восьмій вечора. Каштани перепліталися вгорі кронами, роблячи й без того вузеньку вуличку схожою на довгу тінисту альтанку. Вітер враз обхопив стан Таміли, затріпотів тонкою батистовою блузкою, пустував у волоссі.
У кав'ярні «Пінгвін», в наріжному будинку за триста кроків від інституту, крім морозива, можна було з'їсти тістечко чи бутерброд із склянкою міцного чаю. Здаля кав'ярня нагадувала великий акваріум з людьми; завітати до неї закликали семеро майстерно зроблених пінгвінів. На грудях кожного з них горіла відповідна літера назви кав'ярні.
Порівнявшись з вітриною, Таміла побачила Панька Семеновича. Старий спроквола щось жував, запиваючи вряди-годи ковтком якогось напою. Він, мабуть, розмірковував над чимось невеселим, бо місце постійної іронії на його старому обличчі поступилося неуважливості. Таміла дивилася на згорблену самотню постать і її охоплювало співчуття. Цей добряга, який з дитячою довірою тягнеться до кожного, хто потребує допомоги, сидить зараз самотній, не потрібний нікому. Вона рішуче попрямувала до його столу.
— Непогане містечко для побачень, — мовила, підсідаючи. — А де ж вона? Запізнюється?
— Це гарні жарти, дитя моє, — обличчя його враз проясніло. Таміла вловила в ньому вдячність. — Та кажіть-бо, кажіть. Таке приємно слухати.
— Ага, я отак розважатиму вас теревенями, а там, гляди, вчепляться мені в патли…
Офіціантка, угледівши свою постійну відвідувачку, спинила на ній запитальний погляд. Таміла підняла два пальці, мовляв: дві порції.
— А, будь-що-будь, — продовжувала вона. — Хай не запізнюється — адже ви на вісім домовлялись? Так?
— Так, на вісім. У неї були чорні, мрійливі очі, біле, мов з гіпсу, обличчя і стрункий, як у вас, дитя моє, стан.
— Щось я не втямлю. Ви кажете про неї в минулому часі?
— В далеко минулому! Років сорок п'ять тому це було. І. уявіть собі, Таміло, у цій же кав'ярні…— Старий уперше назвав її по імені; до цього він казав на неї «золотко», «дитя моє», «Таміло Андріївно». — Атож, саме тут. А поряд, на розі, був кінотеатр «Серп і молот»…
— Ну й де ж вона зараз, та щаслива смаглявка?
Тієї ж миті Таміла пошкодувала, що запитала. Обличчя сусіда по столу пойнялося болем. Він на хвильку замовк, а тоді мовив, не підводячи очей:
— Я був на фронті, а вони при евакуації потрапили під бомбардування. Вона і двоє наших дівчаток…
Офіціантка поставила перед ними дві порції «ескімо», политого малиновим сиропом.
— О! Що це ви надумали! — Панько Семенович театрально розвів руками, проте в постаті його було більше природного трагізму ніж театральності.
Таміла підвела на нього очі, мовила притишено:
— Даруйте за те нерозумне запитання.
— Та нічого. Я сам почав… Слухайте, а чого це на вас напосілась Ченко?
— Хотять з Мучником щоб я сорбцію їм робила.
— Тільки це? — задумливо примружив очі старий.
— Понабирали госпдоговірних тем, а виконавців катма. От вони й хотять на мені виїхати.
Якийсь час вони сиділи мовчки. А тоді озвався Панько Семенович:
— Може, я помиляюсь. Але мені здається, що стосовно вас Олена Миколаївна проводить якусь політику. В чому вона — та політика — важко сказати. Але вона є…— Поміркувавши, старий додав: — В мої часи таких людей, як Ченко, було дуже багато. Я їх нюхом чую.
— Мені й самій це приходило в голову, — звірилась Таміла. — Але ж мусить бути причина для такої політики. А її немає. Тій жінці я нічого лихого не зробила — ні словом, ні ділом.
— Е-ех, золотко ви моє… Для таких людей, як Ченко достатньо й того, що ви є на білому світі — не така як більшість, так би мовити, нестандартна. Вам це важко збагнути. А на моїй ще пам'яті за аналогічну нестандартність людей відсилали дуже далеко й дуже надовго… А Олена Ченко — донька свого батька, котрий, попри ступінь кандидата наук, до кінця днів не знав як в'яжеться краватка. В кітелі й помер. Єдине, що він пестив у своїй зовнішності, так то вусики… — Старий нарешті взявся до морозива. — Заженете ви мене, дитя моє, в лікарню. Після чаю — морозиво.
— Ви не схожі на людину, по якій сумує лікарня.
— Та й майстриня ж ви казати приємні речі, — усміхнувся Панько Семенович. — Ех, струсити б з моїх плечей років так десятків зо три. — Його плечі здригнулися, неначе він, справді, щось струшував. — Слухайте, а де той бородань? Паливода його прізвище, коли не зраджує пам'ять.
— Не чути щось.
— Апостол.
— Чого апостол?
— Бороду має апостольську. І ще спокоєм якимось від нього віє. В погляді, в голосі… Примітний чоловік. — Старий клепнув по кишенях чорного, старомодного піджака, дістав цигарки й запальничку. Та, згадавши, де вони сидять, поклав те на стіл.
Таміла зараз тільки завважила, що стіни й стеля абсолютно чорні, немов би їх викладено з вугілля. Білими тут були тільки уніформа офіціанток, та одяг на декому з відвідувачів.
Коли вони вийшли з кав'ярні, була дев'ята. Давно вже стемніло і в вітринах спалахнув неон. Якийсь час вони йшли мовчки, а потім, на розі, Панько Семенович зупинився.
— Мені сюди, — сказав він. — Запросив би вас на чашку кави, так пізня ж година.
— Та й не гоже самотнім чоловікам водити на квартиру дівчат, — мовила Таміла, лукаво посміхаючись. — Балачки підуть…
Старий вдоволено хмикнув.
— Атож, не гоже, золотко. — Тінь смутку вперше стерлася з його обличчя.
Простуючи вулицею, Таміла відчула легке тремтіння. Вечори вже стали прохолодні й вітряні. Хмари, немов зграї перелітних птахів, тікали на південь. Вони проносились повз місяць, як повз нічний маяк, не полишаючи сліду в ультрамариновому небі.
Коли наблизилась до дому, з лави, що біля парадного, підвівся чоловік у темній парі і попрямував їй назустріч. Вона його одразу впізнала, по постаті — міцній, трохи вайлуватій.
Він привітався.
— О! Добрий вечір… — Від потиску його руки її пройняв дрібний дрож.
— Двічі заходив до вас у п'ятдесят другу, але там було замкнено. — Він ніби вибачався за пізній візит. — Якщо не поспішаєте, ми могли б з півгодини посидіти в сквері.