Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 92)
— З чого ти взяв? — поцікавився Костя.
— Ну, наприклад, якийсь із продажних журналюг наїде у пресі на колишнього правозахисника, і не на одного, а на увесь гурт людей, які виборювали колись незалежність. А ті, хто сидить у владних кріслах, вдають, що нічого не сталося. Але ж це підкоп під периметр!
Тим часом я міркував: «Чому «халдеїв» поселили в той самий заклад, що й безпам’ятьків? Адже вони знають мову, хоч і мертву. А відтак не зовсім позбавлені пам’яті. Я спитав про це Олега, на що він сказав:
— Збирали всіх підряд. А чи знає хтось із них кілька незрозумілих слів, чи не знає жодного, значення тому не надавали.
На мить мені привиділося, що я стою в лікарняній палаті над Свистоплясом, який корчиться у судомах на підлозі, а я дивлюся на «бійку» між власником тіла і сином Мардука в ньому. Не витримав організм, точніше — серце. А відтак у краї без вороття опинилися і син Мардука, й темний, себто уроджений Свистопляс, якому належала плоть. І тут спало на думку: «якби серце витримало і переміг би Свистопляс, то він би став безпам’ятьком з невеликим запасом матюкливих слів, позбавлених будь-якого глузду; якби ж перемогу отримав син Мардука, то плоть стала б власністю того, хто знає халдейську мову. Скоріше за все, усі «халдеї», котрі перебувають тепер у пансіонатах, є тими, що перемогли господарів тіл, у яких вони «квартирували». Ті ж, що народилися як люди і здобували освіту й виховання як люди, повтікали, або принишкли, очікуючи слушної нагоди розпочати нову зловорожу діяльність».
Я знову поцікавився в журналіста, чи багато «знавців стародавніх мов» поміж безпам’ятьків.
— Одиниці. Але це тільки в Одеській області. По всій же Україні їх, мабуть, більше. А от хто вони — невідомо, — відказав Олег.
— А редактор що каже? — поцікавився історик.
— Та знав би редактор, знав би й я. Хоча нам відомо, що на цю тему ведуться якісь перемовини між владою і церквою.
— А до чого тут церква? — здивувався Лікар.
— Подейкують про екзорцизм. Ну, це коли з одержимого виганяють біса. Кажуть, десь існує католицький інститут з підготовки екзорцистів. Та і в нашій — православній церкві є священики… Як на мене, забобони то.
На мить я відчув на собі погляди Лікаря й ученого. Вони очікували що я скажу. Натомість я подумав, що екзорциста підготувати в навчальному закладі неможливо. Ним треба вродитися або ж зазнати якогось екстремального впливу, після якого людина переходить в іншу якість. Я сказав:
— Отже, передбачається виганяти біса молитвою, і робитиме те священик. Ну, є така практика. Є. Але виганяти його починають тоді, коли він
На лиці журналіста майнув вираз збентеженості.
— Так а як же бути? — озвався він.
— Перед усім слід розпочати пошук тих, які спроможні відрізнити людину від нелюда в людській подобі.
— Це щось із області фантастики? — посміхнувся Олег.
— Ні, синку, такі люди існують. Я не брешу.
— Він каже правду, — майже в один голос підтвердили історик і Лікар.
Журналіст подивився на свій масивний годинник на кощавій руці, підвівся.
— На жаль, мушу вже йти. Скажу про цю вашу думку редакторові. Ага, номер вашого телефону можна?
Замість відповіді я дістав смартфон і, знайшовши номер Олега, натиснув на слові «дзвонити». Одразу ж пролунав сигнал у кишені журналіста. Він зберіг мій номер.
Після того, як пішов журналіст мені раптом кинулося в очі, що обличчя бороданя має блідий відтінок — його щоки, чоло. Зазвичай воно у нього смагляве. Я запитав:
— З вами все гаразд?
— Не дуже. Не хотів казати при журналістові. Часом мені здається, що я на грані втрати свідомості.
І тут озвався Костя:
— Хочете, я скажу, що ви відчуваєте? У вас стан людини, яка повернулася додому і виявила, що там порядкував чужий. Ну, речі знаходяться не там, де ви їх колись поставили. Але це тільки аналог того, що з вами відбувається насправді. Зрушилися з місць ваш світогляд, вся сума переконань, а точніше — увесь фундамент уявлень про світ і закони сучасної людини. А на полиці вашої пам’яті з’явилося чимало такого, чого там ніколи не було: деякі халдейські фрази, їхні ж — халдейські закони, а тільки у стислому, заархівованому вигляді. Ті архіви поступово розкриватимуться і ви зможете обирати між ними, і тим що напрацювало людство за два з половиною останніх тисячоліття.
— Ви з вашим другом якісь дивні люди, — зауважив учений. — Все, про що ви сказали, правда. Звідки вам про це відомо.
— Друже, у вашій ситуації я побував двічі. А чому саме на нас з вами це впало, знає он він, — Лікар кивнув на мене.
Я сказав:
— Не тільки на вас. Це лихо може впасти, і часто падає, на будь-кого, хто має відкриту людську сутність. З таких людей, навіть не позбавляючи їх пам’яті, можна робити «непомнящих», а точніше оболонки для дітей Мардука. Будь-який син Мардука легко увійде у вашу людську оболонку, і співіснуватиме з вами або ж витіснить вас із неї. Та цього разу вийшло на краще. До того ж все, що залишив квартирант на згадку про себе, скоро перестане бути активним. Воно не зникне, а стане звичайною інформацією. Усі ваші уявлення, переконання, сума знань стануть на свої місця. Іншими словами, ви у вашій «оселі» знову станете господарем, і ніщо вже не створить там дискомфорту.
— Авжеж, — підтвердив Лікар і додав: — Нам час іти.
Ми підвелися, потисли господареві руку. Навздогін почули:
— Дякую, хлопці.
РОЗДІЛ 24
«Жінки є жінки», — подумав я, спостерігаючи як Маріца, уже вкотре, виймає з сумки в’язану кофту, яку ми придбали на базарі у Стамбулі — подарунок матері. Мене вже заколисувало в м’якому кріслі автобуса «Одеса — Кишинів», коли я почув:
— Треба б і собі було купити, — Маріца ніби розмірковувала вголос. — Для холодної погоди краще й не буває.
— У тебе попереду ще — один тур, — озвався я. — Купиш.
Знову почала огортати дрімота. Мабуть, запах покупки навернув мене думкою на довгу вулицю стамбульського ринку, якою ми з Макаром ідемо слідом за Ритою й Маріцею. Для жінок ряди базару, схоже, були залою музею. Для нас же з Макаром — тестом на випробування: скільки часу нормальна людина зможе витримати у гамірній людській сутолоці. Щоправда, мій погляд одного разу спинився на дитячому одязі. То була знайома з дитинства пара: коротенькі штанці й стилізована під морську сорочка з краваткою і білим, на всю спину, коміром, окантованим двома блакитними смужками. Я побачив той самий одяг, у якому мене сфотографували в дитинстві. «Це ж треба! Скільки часу минуло, а їх виготовляють у незайманому вигляді», — подумав я. На моє прохання Макар запитав у продавця, на який вік дитини одяг. Той сказав, що на десять-одинадцять років і назвав ціну.
— Вам це потрібно? — поцікавився Макар, кивнувши на костюмчик. І, почувши ствердну відповідь, почав торгуватися. Нарешті назвав суму, і додав: — Це половина ціни, яку він зажадав спочатку.
Скоро Макар зупинився біля тютюнового прилавка. Його увагу привернула дерев’яна коробка з п’ятьма сортами тютюну.
— Це те, що мені треба, — сказав він. — Я іноді бавлюся люлькою.
І тут я згадав слова Маріци. Вона казала, що й батько її, буває, закурює люльку.
… Ми висіли з автобусу на платформі кишинівського автовокзалу. Маріца сказала, що треба потелефонувати. Розмова була коротка; з кількох молдавських речень я зрозумів кілька українських слів, серед них і слово «мамо».
— Додому не їдемо. Їдемо до моїх батьків, — сказала. — Неподалік звідси — страда Вадул Луй Воде, яка стикується з шосе, де ходять маршрутки у це селище.
… На Маріцине прохання водій зупинив маршрутку біля одного з перехресть селища Вадул Луй Воде. По кількох хвилинах ходу вздовж високих, суцільно порослих живоплотом парканів, Маріца зупинилася і, відхиливши пасмо дикого винограду, прочинила хвіртку. Ми зайшли у невеликий дворик в оточенні дерев, кущів і мальв. Ліворуч я завважив знайому з фотознімка альтанку, обсновану виноградом із тими ж, що й на знімку, гронами стиглих продовгуватих ягід. З альтанки сходив дух чогось смачного. З невеличкої літньої кухні вийшла господиня, при вигляді якої майнула думка: «Маріца — її молодша копія». Майже одночасно у дверях будинку з’явився сивочолий господар середнього зросту й комплекції.
— Ось, — сказала Маріца батькам і показала на мене, — привела вам зятя. — А це мої мама Анастасія Миколаївна і тато Гаврило Васильович.
Господарі привітно посміхнулися, проте моєї уваги не уникли їхні уважні погляди, якими вони окинули мою постать від форменого кашкета до білих черевиків. Я не міг розпізнати якоїсь думки на обличчях, але на них, як мені здалося, вгадувалося полегшення. Я також зітхнув, бо в глибині свідомості ворушилося опасіння (це вже був мій психічний комплекс), чи не виявиться, що хтось із Маріциної рідні темний. Водночас подумав, чи не внесу я, гнаний, в їхнє спокійне життя тривогу, адже в Молдові дітей Мардука, мабуть, не менший відсоток ніж в Україні.
— А де це Сашко? — поцікавилася Маріца.
— Бовтається на Дністрі, — відказав чоловік.
І тут з кущів вигулькнула гінка постать хлопчика в шортах. У душі моїй щось теленькнуло. На мить здалося, що то був я — сором’язливий хлопчисько, який раптом опинився перед незнайомцем в однострої морського офіцера. Він стояв у нерішучості і боявся підвести на мене очі.