Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 91)

Несподівано спокій, який оповивав мене уже кілька тижнів, почав танути. Я знову опинився у ворожому просторі, з кожного куточка якого шкірилися конвоїр, наглядач, провокатор, інформатор, у яких було тільки одне завдання: привернути до себе мою увагу. Вони вбивають способом, який не зафіксований у жодному законодавстві. Його умовно можна назвати: «Спосіб безконтактного убивства» або «Спосіб убивства по краплині». Убивають не через пошкодження плоті, а через пошкодження нервової системи, а вже вона псує плоть. Людина помирає не від ножа, кулі чи важкого предмета, а від інфаркту, інсульту чи чогось подібного. Це винахід дітей Мардука.

— Ви хотіли, аби ми познайомили вас з Магом, — озвався Костя і кивнув на мене: — Так ось він.

— Он як.

Бородань за столом якийсь час про щось міркував, а потім запитав:

— А чого ви не сказали про це минулого разу, коли тут були?

— Ви все одно не повірили б, — відповів Лікар.

Несподівано історик сказав:

— Послухайте, я, здається, знаю халдейську мову. Не так, як досі, а по-справжньому. — Він почав казати незрозумілі слова з великою кількістю ретрофлексних, свистячих і шиплячих звуків. Потім переклав: — Богине Ерешкігаль, прийми мою душу у царство своє. Я раб твій і прах біля ніг твоїх по віки віків.

Як виявилося, то була єдина халдейська фраза, яку залишив на згадку вченому його недавній «орендар». Усвідомивши це, історик засмутився. Він поцікавився:

— Що це за люди, і де вони навчилися неіснуючої, мертвої мови?

Я не поспішав відповідати, підшукував, якби простіше пояснити. Та, нарешті, сказав:

— Вони не вчилися цієї мови. Вони прийшли з нею у світ людей. Ну, народилися з нею. Зазвичай у кожного, хто з’являється у нашому світі, блокується інформація про попередні життя — не відсікається, а тільки блокується. Це десь так, якби у людини, яка переїхала мешкати у якийсь інший край, частину речей вилучили б і поклали на сховок у шафу чи кімнату, до якої власникові тих предметів доступу немає. Речі належать йому, але у цій ситуації, у цій системі, де він опинився, ними користуватися заборонено. Для потойбічних же сутностей, хто в попередніх життях володів халдейською мовою, — жерців храму Мардука, Магів і чарівників Вавилона, є виняток. Хоч їх і народжує сучасна жінка, але вся сума знань, якими володіла сутність у потойбіччі, залишається при ній і після втілення її у людський плід. Це не тільки мова, а й дещо важливіше — доктрина аккадсько-вавилонського духовного егрегора. Найбільше таких істот прийшло у світ наприкінці дев’ятнадцятого — на початку двадцятого століть. Це космічне явище.

Я завважив, що Костю моє пояснення цікавило не менше ніж науковця. Він запитав:

— А до чого тут космос?

— Я тобі колись казав, що на кінець дев’ятнадцятого століття, а точніше на тисяча вісімсот вісімдесят перший рік припадає зміна кіл Сонячного Зодіаку. Коло Сонячного Зодіаку ще називається анарагонічний оберт, і триває двадцять п’ять тисяч дев’ятсот двадцять років. Для порівняння: анарагонічний оберт Землі триває триста шістдесят п’ять днів. А тільки якщо в кінці земного оберту люди святкують народження нового року, то в кінці анарагонічного оберту Сонця у людстві народжується нова цивілізація, можна сказати, нова раса. Ось у цей період і приходить у світ велика кількість лихих, чорних геніїв минулих епох. Аби глибше зрозуміти те, про що я кажу, треба ще оповісти про зв’язок Темного Сателіта Землі з усіма дванадцятьма знаками Зодіаку Сонця, але це вимагає вже тривалішої розмови.

І тут я дістав з кишені смартфон, яким давно вже не користувався, і пошукав у «контактах» слово «Олег». Відгукнулися одразу. Я нагадав, що ми колись уже зустрічалися у сквері біля Троїцької церкви і запитав, чи не хотів би журналіст ще раз побачитися зі мною.

— Авжеж, — відказали на тому боці, — коли і де?

— Та хоч зараз. А де — біля історичного музею.

— Мені йти туди хвилин п’ять. Але прямо зараз не вийде. Давайте за півгодини.

Коли ми роз’єднали зв’язок я пояснив, що це журналіст, який зібрав матеріал про безпам’ятьків.

— Он як, — озвався історик, підводячись з-за столу і окидаючи поглядом купу книжок. — Треба дати лад до його приходу.

… Коли я виходив з кабінету, тут уже панував порядок: книжки знову зайняли свої місця на полицях, а підлогу було протерто вогкою шваброю.

Гінка постать журналіста виникла несподівано з-поміж перехожих. У вусі в нього поблискувала серга з символом «Овна», а голова була ретельно поголена.

— Я чому до вас озвався, — мовив, потиснувши йому руку. — Виявляється, ваша тема несподівано отримала розвиток.

— Так. Це сталося після зміни влади. Мене покликав редактор і повідомив, що тепер ми можемо займатися «непомнящими» відкрито.

— А доти ви що робили те з оглядкою?

— Авжеж. До речі, це ідея не моя, а редактора. Він же її і притримував. Коли ж прийшла теперішня влада, ми продзвонили всі видання й сайти і накопали чимало матеріалу. Як виявилося, над цією темою сушило голову немало людей, але робили все потай.

— Гаразд, — сказав я, — побалакаємо в музеї.

Коли я познайомив Лікаря й історика з журналістом, господар кабінету сказав, що він читав усі статті Олега.

— Тільки в одеській пресі? — поцікавився гість.

— Так, але ви пишете й про інші регіони.

— Точніше сказати: про всі області. Редактор опрацював зібраний мною матеріал і написав статтю за його і моїм авторством. Вона побачила світ у центральній газеті, і, отже, її прочитали всі. Одразу ж нам почали дзвонити, ми стали отримувати листи — паперові й електронні. Найбільше тема зачепила родичів «непомнящих». Виявляється, деякі з постраждалих живуть у своїх сім’ях уже багато років. Ця недуга не має назви, а відтак не існує й методики її лікування. Та найбільше звернень ми отримали від психо— і наркозакладів. Там не знають, що робити з такими хворими. Дехто називає їх істотами без душі і пам’яті, інші — біороботами, у яких витягли програму. Єдиним позитивним моментом безпам’ятьків є їхня не агресивність і слухняність. Медики вважають, що їм не місце ні серед психів, ні серед наркозалежних. Потрібен спеціальний реабілітаційний заклад, де науковці-психіатри досліджуватимуть феномен і, якщо пощастить, розроблять якийсь метод лікування. Цих людей не так уже й багато, але вони є в кожній області. А головне, чисельність їх до недавнього часу збільшувалася в арифметичній прогресії. Коротше кажучи, мабуть, під тиском медиків, Міністерство охорони здоров’я поставилося з розумінням до цієї проблеми — познаходило в областях покинуті студентські профілакторії, привело їх до ладу і позвозило туди «непомнящих». Ось і все, що я можу повідомити. До речі, першим, хто поцікавився моєю публікацією про тих бідолах, — журналіст подивився на мене, — були ви.

Озвався Костя:

— Цікаво-цікаво… А яка твоя особиста думка про цей феномен?

— Боюся, що моя відповідь здасться вам некоректною. Логіка така: «непомнящі» — це заготовки для сутностей, які мають дисантувати у наш світ. Ну, щось на зразок скафандра. А факт появи їх — «непомнящих» у дедалі більшій кількості тягне тільки один висновок: десь готується масована агресія на нас. — Несподівано Ігор усміхнувся. — Фантазія все це. Спосіб мислення фана, який виховувався на фантастичних творах.

Тим часом я подумав, що в цій кімнаті сидять двоє людей, які мали чужинців у своїй плоті, і тільки випадково уникли долі безпам’ятьків.

Промовив історик:

— Сталося так, що мені довелося побувати в комісії вчених, котрі виявляли поміж «непомнящих» тих суб’єктів, які бодай щось пам’ятають, наприклад, слова. Поміж нас були спеціалісти з арамейської, коптської, старогрецької мов. Зокрема, я колись досліджував стародруки Вавилона, а там державною мовою була халдейська. І жодного, хто б пам’ятав інші, крім халдейської, наприклад, арамейські слова, поміж них не було. Рештки знань залишились у пам’яті лише в кількох «непомнящих». Але йдеться про Одесу. А як в інших областях?

— Цей момент не дає спокою і нашому редакторові, — сказав журналіст. — Знання мови, яку людина раптом виявляє в собі, і про яку раніше і не здогадувалася, це рідкість. Хоча такі випадки й не поодинокі. У свідомості декого, буває, оживають навіть мови, котрі зникли кілька тисяч років тому. Редактора мого бентежить те, чому хворі на цю недугу виявляють знання саме халдейської мови, і яке вона має відношення до «непомнящих»? На поверхні лежить думка, що саме «непомнящі» і є скафандрами для сутностей — носіїв халдейської мови — державної мови Вавилона. Ми про це ніде не писали, але між собою балакали.

«Слушна думка, — подумалося мені. — Напевне, редактор має якусь інформацію про існування потаємних закладів, де утримувалися безпам’ятьки, а також йому відома й мета їх «виготовлення» і утримання. А те, що він надто обережно висвітлював цю тему за часів старої влади, є підтвердженням того».

Раптом я завважив, що на мене дивиться Лікар. Він запитав у Олега:

— Скажи, а яка ситуація в інших країнах? Там також безпам’ятьки, халдеї…

— Забугорних засобів масової інформації я не читав. Ну, крім інтернет-видань. А ті окремі публікації, що там з’являються, не свідчать про те, що такою недугою вражений увесь світ. Схоже, що напасть упала тільки на нас. Як каже редактор, ведеться масована підготовка для вторгнення чогось поганого саме у нашу країну. Попередня влада сприяла тому. Не законодавчо, звісно, і не відкрито.