Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 9)

— А як Наталка прокоментувала прихід тієї?.. — поцікавився я. — Ну, я маю на увазі її творчість.

— А ніяк. Жодним словом, як її й не було. Тільки, повернувшись з вулиці, процитувала рядок з Ліни Костенко: «Тримай від себе хама на версту».

— Гостя що, припустилася якоїсь нетактовності?

— Ні. Напевне, у віршах її щось підгледіла.

Вже починало смеркатися. Олена Степанівна якийсь час сиділа, поклавши руку на книжку доньки, а тоді підвелася.

… Я дивився вслід маршрутці, якою віддалялася жінка і подумки читав вірш Наталки, який вибрав для свого есе про поетів:

Та книга втрачена давно, і я її не пам’ятаю. Лиш часом щось здаля світає, немов засвічене вікно. Я подумки тоді гортаю давно забуті сторінки, і проступають з-під руки якісь малюнки і рядки, та змісту… змісту не згадаю. І все-таки живе в мені це відчуття легке і плинне, що я колись її зустріну в житейській звичній метушні, зніму з полиці, розгорну і упізнаю все достоту, до найтемнішого звороту усе в ній раптом осягну.

То була книга жінки-коханки, жінки-дружини, жінки-матері. Не судилося Наталці перегорнути бодай одну сторінку тієї втраченої книги. А вона ж мала все для того, від вроди і суто жіночої зваби, до м’якої, лагідної вдачі.

Від сумних думок мене відірвав довгий телефонний дзвінок. Телефонувала секретарка Приймальної комісії Спілки письменників.

— Розумію, що вам уже набридли відрядження, — сказала вона після привітання, — але наступного понеділка — Президія. Хай буде втіхою, що цього разу розглядатимуть трьох ваших. Комісію вони пройшли.

— А четверта?

— До нової книжки… — почулося у відповідь. — Бувайте здорові.

Трубку так швидко поклали, що я не встиг поцікавитися, кому не повезло.

РОЗДІЛ 9

У коридор долинав гомін і пахощі троянд. На мить здалося, що за прочиненими дверима офісу сидять колишній голова обласної Спілки письменників, його заступник, кілька літераторів і я. Ми «обмиваємо» мій спілчанський квиток. Для мене — дисидента то було щось значно більше ніж визнання. То була перемога над тими, хто цькував мене упродовж багатьох років. Останній (принаймні відомий мені) донос до керівництва республіканської Спілки, надіслав кадебіст на пенсії Бутко.

«Він сидів на лаві підсудних за антирадянщину. Як могли обласна організація і Комісія з прийому?.. — читав головуючий на засіданні Президії. — Ви з’ясовували у чім річ? — поцікавився у секретаря Комісії голова Спілки».

«Так, — відказав той. — Мене попереджали з області, що щось подібне ми, напевне, отримаємо. Лист написав параноїк, який уже кілька разів подавав заяву до Спілки, але щораз отримував відкоша. Тепер кожного, хто стає членом організації, він сприймає як власну образу. Вони там і збори по прийому підгадали так, щоб провести їх, коли той дописувач відбуде на відпочинок. А в цього таки були неприємності…»

Як з’ясувалося, донос мав зворотну дію — на Президії у скриньці для таємного голосування проти мене виявився тільки один бюлетень. А десь за місяць (на той час уже вийшла «Літературна Україна» з фотокартками письменницького поповнення, поміж яких була й моя) — Осику «покликав» утопленик, якого несло течією повз його дачну ділянку на березі Дніпра.

Тим часом гомін ставав гучнішим, до пахощів троянд додалися запахи чогось смачного.

За довгим столом, накритим червоною в білий горошок скатертиною, сиділо з десяток письменників, у тому числі й дві новенькі.

Щойно я переступив поріг, як Куценко сказав:

— Ага… — Й заходився розкорковувати пляшку шампанського.

— Зажди, — спинив його мій заступник. — Хай щось скаже. Ну, напутнє слово голови, як годиться.

— Авжеж, — підтримав Задорожний. — Так завжди було.

На мить я завагався. А тоді мовив:

— Все, що треба було сказати, я вже багато разів сказав: Наталці Власенко — на всіляких літературних конкурсах, починаючи ще зі школи, на презентаціях її книжок. Ользі Миколаївні — коли читав верстку її першого роману. Отож нехай поновлять у пам’яті мої слова. Це й буде промова. Хотів би тільки побажати, аби вони, попри літературне обдарування, залишалися скромними й ніколи, не доведи, Боже, не слабували на зоряну хворобу. — І до Куценка: — Розкорковуй, друже, та — по п’ять буль-буль, як ти кажеш…

— По сім. По п’ять це коли горілка…

— Ну, як знаєш.

— От що мені в тобі подобається, — озвався Андрушків до мене, — так це лаконічність. Ти ніколи не тягнув кота за хвіст у відповідальний момент.

«Пострілу» від розкоркування шампанського не пролунало. В могутніх руках Куценка почулося сичання газу, який він поступово випускав з пляшки. Тільки тепер я завважив, що довгий стіл повнився розмаїтими наїдками, від кружалець салямі, до великих грецьких оливок, і все те на порцеляновому посуді, принесеному якоюсь із новобранок. Посередині у срібному цеберку стояв великий букет троянд. Це було свято мрії, що збулася. Від чужої радості й мені розвиднілося на душі. Та раптом згадалися слова літературного скептика: «І ось вонинарешті побралися…» Не втямки було авторові, який закінчив роман такими словами, що справжні проблеми двохзакоханих сердець з того тільки йпочинаються…» Щойно ці дві повінчалися з літературою. Відтепер за кожною з них потягнеться заздрість, і чим яскравішими виявляться їхні літературні здобутки, тим чорнішою проляже тінь заздрості.

Стілець навпроти Ольги Миколаївни й Наталії, напевне, був призначений для мене. Несподівано пройняло щемким почуттям ностальгії, але не за краєм на півдні, де я народився й виріс, а за першим коханням, яке там спізнав. Дівчину звали Клавою і вона мала таке ж чорне волосся, як у Наталії, і чорні ж і глибокі, як безодня, очі. Нам було тільки по сімнадцять, а мені тоді здавалося, що ми щойно зустрілися після тривалої розлуки. Колись нас вихопили зі свята й розлучили на цілих сімнадцять літ. І ось ми знову на святі, але на цей раз у земному світі. Та настрій солодкої ностальгії враз пропав, щойно я угледів серед гостей сатаниста. «Хто з новеньких його покликав? — подумав я. — Це ж не збори».

Коли випили вже наступну чарку, я раптом завважив, що немає третьої новобранки. Але крім мене ніхто на те, здається, не звернув уваги. Раптом озвався мій заступник:

— Пані Алісія прийде пізніше.

Щойно він те промовив, як у коридорі почулися кроки й по миті з’явилася Бамбула у супроводі одного з членів Спілки. На ній була шовкова салатного кольору сукня, яка нівелювала небажані обриси постаті й водночас уберігала тіло від спеки. Прозаїк, який ніс її торбинку, був сухорлявий, високий, весь у ластовинні.

— О! — вигукнув Андрушків. — Хто до нас прийшов!

— Хай дарує гонорове товариство… — сказала Алісія ґречно. — Не завжди виходить бути пунктуальною.

Вона підійшла до Андрушківа, який сидів праворуч від мене, пригорнулась до нього й сказала:

— Сергію, дозволь я сяду біля нашого літературного батька.

— Авжеж, авжеж, — погодився Андрушків, забираючи свою тарілку та пересідаючи на вільний стілець. — Сідай, щиглику, біля нашого літературного пахана.

— Ви не проти, якщо я — одесную від вас? — запитала Алісія.

— Ні, не проти, — відказав я, кладучи подумки руку на звіра в мені, який зіпнувся на ноги, щойно в приміщення увійшли Алісія і рудий.

— Літературний батько, пахан… Так виникають культи, — зауважив хтось із письменників.

Тим часом супутник Алісії подав їй торбинку і вона витягла з неї кавал добре запеченої кров’яної ковбаси, шмат сала, овочі і дві пляшки горілки, одна з яких — літрова була закоркована кукурудзяним качаном.

Обличчя мого заступника при виді принесеного стало розчуленим.

— Володю, — озвався він до Куценка, — постав шампанське та налий нам отого, що заткнуте качаном.

— Ну, це за бажанням, — зауважила Ольга Миколаївна. — Я питиму шампанське.

— Хто ще — шампанське? — запитав Куценко і налив у келихи Ользі й Наталії.

Скоро вентилятор під стелею, який хтось увімкнув, став збивати коктейль із запахів шампанського, самогону, часникового духу кров’янки, зауважень і реплік, здебільшого не пов’язаних між собою. Гостина, яка розпочиналася як свято душі, поступово оберталася на звичайне застілля. Письменники почали «скидати мантії»: почулися кпини. Мені ставало дедалі ніяково перед новенькими за не зовсім коректні зауваження моїх колег щодо один одного. А може, бентежило те, що я раптом помітив на всіх трьох ознаки астральної жінки. Втім, без жодної грішної думки… І тут я розгубився. Такі ж самі ознаки було знати й на письменникові, який прийшов з Алісією. «Що за нісенітниця! — подумав я. — Такого не може бути. Він чоловік, до того ж без жодної феміністичної прикмети».

Звір у мені, напевне, так не думав. Він невідривно дивився моїми очима на його малинового кольору шведку, яка висіла на кощавих плечах. Я крадькома почав спостерігати й за іншими, але в жодного не завважив нічого подібного. Чоловік тим часом переглянувся з сатанистом Дрижченком і вони вийшли в коридор. Сатанист хоч і скидався на дебелу тітку, проте ознак астральної жінки на ньому не вгадувалося. Чому ж тоді цей, рудий?..