Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 10)

Куценко взяв пляшку і, висмикнувши качан, почав наливати в келишки.

— А чого тільки по три буль-буль? — обурився хтось.

— Бо вона міцна, — відказав Куценко. — Декому вже в голову вдарило. Варнякають казна-що.

«Може, й мені ото в голову…» — подумав я. Досі астралку, в більшій або меншій мірі, нагадували самі тільки жінки; жодного випадку її аналогії з чоловіками пригадати не міг.

І тут сталося дивне. Я немовби опинився під самою стелею, поруч з вентилятором, і побачив усе застілля, але не звичайне. Постаті були укутані в чад, газ чи туман… Тільки Наталка й Ольга сходили прозорим світло-жовтим сяйвом, на яке проте час від часу накладався каламутний серпанок когось із сусідів. Побачив і свою постать, оповиту брудним «туманом», і Алісії, яка ледь угадувалася, немовби ховалася всередині велетенського рудувато-чорного опала. Раптом «погляд», який концентрувався на застіллі, щось немовби перемкнуло і я побачив усю споруду будинку, кожен його закуток. Проте робочий день наближався до кінця і всі кабінети були замкнені. Тільки біля чоловічого туалету стояли рудий і сатанист та про щось жваво сперечалися. Про що саме, мені не дано було почути. Коли ж «погляд» знову перемкнуло на застілля, то я від несподіванки, сказати б, отетерів. У моєму службовому кріслі сидів колишній генерал КДБ Гарба, а навпроти, у кріслі мого заступника — майор Бутко. Він був, як живий і на його обличчі вигравала загадкова посмішка. Це скидалося на розмову чи вказівку зверхника — генерал говорив, майор слухав. Вираз обличчя в генерала, як і за життя, був сухувато-офіційний, а сивий бобрик над чолом свідчив про його військову приналежність. Якби ці двоє привиділися б мені в кабінеті Гарби, куди мене колись викликали на «допит-профілактику», то я подумав би, що маю справу з картинкою астрального світу, яка наклалася на мою реальність. Але ж вони сиділи в кріслах керівників письменницької організації і, судячи з усього, їх ніхто, крім мене, не бачив. І тут я відчув, що до мене хтось доторкнувся.

— З вами все гаразд? — почувся стурбований голос Алісії. — Ви немовби в якомусь забутті.

— Та ні, все добре. — Мені здалося на мить, що відповів не я, а звір у мені — агресивний, але цього разу хитрий і лукавий. — Не варто було змішувати шампанське з самогоном.

— Напевне, — погодилася вона, — бо то дуже міцний трунок, справжній первак. Я вже давно хотіла переказати вам вітання від людей, яких ви не знаєте, але які вас шанують, і ваші твори вивчають. Це вчителі й учні школи-інтернату. Вони плекають надію, що ви коли-небудь до них завітаєте.

У цей час увійшли рудий із сатанистом.

Уздрівши їх, Алісія сказала голосно:

— Добірне товариство, а чи не заспівати нам якоїсь нашої?

— Авжеж, — вигукнув Бусол. — Давно пора. — Він сидів розпатланий з протилежного боку столу, вже посоловілі очі раптом заіскрилися. Цей чоловік, крім того, що все життя збирав синоніми, знав також безліч народних пісень і любив співати, надто ж коли перехиляв чарку. — Давайте — «Несе Галя воду». — І перший затягнув: «коромисло гнеться…»

До нього приєдналася Бамбула:

— «… А за нею Йванко, як барвінок в’ється…» — вона мала приємний низький голос.

Я завважив крадькома, що на розчуленому обличчі мого заступника, який сидів поруч з Ольгою, скотилися дві сльозини. Він також намагався підспівувати, але до Бусола йому було далеко. І тут спало на думку, що чи не вперше бачу їх в одній компанії. Зовні вони справді були схожі немов близнюки.

Раптом я підвівся й вийшов. Краєм ока помітив, що сатанист і рудий сіли не на свої місця за столом з наїдками, а в крісла за столами мого й заступника. У них був вигляд людей, які стомилися від застілля і зараз присіли щоб відпочити. «А щойно там сиділи генерал і майор КДБ», — «нагадав» мій звір-охоронець. Він, власне, й вивів мене з приміщення. Чому? Я збагнув те, коли опинився на терасі біля виходу з будинку. Мене прямо аж трусило від люті. Якби я ще на кілька хвилин затримався в компанії, то, напевне, накинувся б на сатаниста і роздер його на шматки, хоч він і крупніший від мене. Досі я, ні — звір у мені — ставав агресивним тільки на межі з астральним світом, сьогодні ж ця сама потвора виявилася на диво поміркованою. Майнуло в голові, що вона — мій ангел-охоронець, та враз стало ніяково за таку думку. Ангел — добра безтілесна сутність, яка опікується земною людиною. Напевне, він створює такі ситуації, коли його підопічному ніщо не загрожує. А звір, що віднедавна з’явився в мені — інстинкт, якого звичайна людина просто не помічає і для якої він — інстинкт — служба охорони, котра живе осібним життям. Тим часом навісніння, що охопило все моє єство, почало вщухати. Я вже збирався піти додому, та подумав, що це буде нечемно, надто перед новенькими.

У коридорі чувся хоровий спів. Співали добре, вже нову пісню. У тому суголоссі не можна було виокремити жодного голосу, тільки вгадувався приємний тембр Алісії. Щойно я переступив поріг, як звір у мені, який на час угамувався, здавалося, аж підскочив. Обіруч Бамбули сиділи сатанист і рудий; сатанист — на моєму місці. Застілля, та і вся кімната, потопали в червоному, мінливому, немов перламутр, тумані. Навіть жовтувате світіння Ольги й Наталії ледь угадувалося в ньому.

Уздрівши мене, сатанист підвівся, але я, стиснувши подумки свого звіра за карк, махнув рукою, мовляв: сиди. І тут встала Алісія — вгодована тітка, про таких кажуть «повна пазуха цицьок», махнула, немов диригент паличкою, рукою і пісня враз стихла.

— Добірне товариство, — звернулася до людей за столом, — а чи не проспівати нам «Многая літа» нашому шефові? І затягла душевно, як у церковному хорі. Дехто підспівував. Коли ж треба було повторювати, то підхоплювали всі по кілька разів: «Многая літа, многая літа…» У другому слові «літа» наголос падав на «а». Тим часом звір у мені казився, виривався. Я вже ледь утримував його обома руками.

— Дякую, дякую, друзі, — намагався їх спинити, але Алісія затято повторювала кінцівку панегірику. То було схоже на медіумічне навіювання; колектив, як і вона, багато разів скандував ті ж самі слова.

І тут звір виборсався з моїх рук.

«Припиняйте шабаш!», — уже ладен був гарикнути я, та хтось озвався за моєю спиною:

— Що тут коїться? Аж на вулицю чути. — То був вахтер, який заступив на чергування.

Коли я йшов додому, мене не покидало відчуття, що одяг мій просяк не запахом святкового столу, а духом свіжо копаної землі. Надто це відчуття посилилося, коли я побачив сусіда з великою чорною сукою, який спускався сходами мені назустріч. Раптом спало на думку, що в фільмі «Омен» діяли два лиховісники — собака ротвейлер і крук. Вони були інструментарієм сценариста. У мене ж — без вигадок: ротвейлер, який належав провокаторові, і: чоловічок-провокатор на прізвище Ворона. Співпадіння? А число вісімнадцять на фасаді будинку, де знаходиться офіс письменницької організації, теж випадковість? А загадкові смерті Голембіовської й Замули?.. Я зустрічався з провокаторами двічі на день і кожного разу над кожним із них мені ввижався темний згусток сутності кілера-верховгляда. Цей верхогляд вбиває тихо, чужими руками. А над ним є верхогляд вищого порядку, який мене й замовив.

РОЗДІЛ 10

Учнів сиротинця, перед якими мені довелося виступати, уже не можна було назвати дітьми. Крім того, що в залі сиділо два випускних класи, у їхніх очах читалося передчасне подорослішання. Директорка сказала, що це — сироти, діти з неблагополучних родин, а є й такі, яких матері прилаштували у цей заклад з єдиною метою — спекатися.

— Таке трапляється, — зауважила директорка, коли ми вже йшли коридором. — З часом дитя переростає і стає нормальною людиною. За прикладом далеко не ходити. Хоча б наша Фрося Бамбух. Скільки вона тут переколотила! Я, правда, прийшла на місце директорки, яка померла десь за півроку до випускних екзаменів, коли, до речі, випускалася й сама Бамбух. Але про Фросю й досі легенди ходять. Це був якийсь дивний період — зараз такого немає. Померла директорка, до неї — математик, а ще раніше вчителька української мови. Померло двоє дівчаток, одна з них мешкала в одній кімнаті гуртожитку разом з Фросею. Коли мене сюди прислали, я схопилася за голову — що робити? Місце завуча, де я до того працювала, вже зайняла інша людина. А тут мені в вуха вносять прокляття над сиротинцем. Інакше як витлумачити таку кількість смертей. Усе припинилося з моїм приходом. Декотрі з тих, хто працював раніше, стали дивитися на мене як на месію. Хе-хе… Я була тоді ще зовсім молода, як для директорки.

— Ви й зараз ще… — вставив я.

— Гай, гай, не буде баба дівкою, — усміхнулася жінка, проте її карі очі затеплилися. — Ага, тепер це звичайна школа. Щоправда, діти ростуть без ласки. Серце гріє те, що жоден з наших випускників не пустився берега. Звісно, з тих, хто тут осів і кого я знаю. Коли у них з’являються власні діти, вони вже й зовсім виліковуються від браку батьківської ласки. Відмерзають душею. До речі, Бамбух має дітей?

— Здається, ні, — відказав я.

— Шкода, — зітхнула директорка. — І народжувати їй пізно… Її ровесниці вже онуків виховують.

Коли ми проходили повз стенд «Ними пишається інтернат», я завважив на ньому велике фото Алісії Бамбули з букетом білих півоній. Були ще портрети двох чоловіків — один директор якогось заводу, другий, також директор, сільськогосподарського підприємства. Помітивши, що мій погляд спинився на стенді, директорка сказала: