Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 84)
І тут задзвеніло в кишені Макара. Він витяг телефон і, приклавши до вуха, мовив:
— Та ось він, — і передав мені апарат.
— Чого я не можу до тебе доcтукатися? — почувся голос Кості.
Я відказав, що не знаю.
— Ось переді мною газета. Тут пишеться, що на якомусь круїзному судні, яке відпливло з Одеси втікає група злочинців, котра працювала на різного рівня посадах у державних установах і розікрала бюджет у великих розмірах. Тепер на них полює Інтерпол.
— Капітан знає про це? — поцікавився я.
— Так. Я йому ще раніше повідомив.
Я розповів Кості про те, що сталося кілька хвилин тому, і про те, що поміж тих, хто приходив до капітана, немає жодного приходька з потойбіччя.
— Гаразд. Пильнуй, — сказав Лікар і вимкнув зв’язок.
Мене розбудив посильний від капітана. Судно стояло на рейді біля міста Палермо на Сицілії. Уже витікала ніч, але світанок ще не настав. До судна наблизився великий білий скутер з чималою кількістю людей. Від нас спустили трап і кілька з них піднялися на палубу. Це були чоловіки у поліцейських одностроях. Про що вони балакали з капітаном, я не розумів, а Макар мені не перекладав. Розмова відбувалася в офісі капітана. Один зі службовців нашого судна поклав на стіл щось схоже на великий кейс і відкрив кришку. Там були ячейки з ключами-дублікатами від кают. Він вибрав тридцять ключів і всі ми, а також прибулі, пішли за ним. Спочатку в двері кают стукали, а вже потім відмикали. У жодній мешканця не виявили. Пасажири ніби випарувалися. Капітан, досвідчений морський вовк, здавався мені збентеженим. Він подивився на нас із Макаром, немовби ми могли щось пояснити. Тоді перевів погляд на механіка судна, літнього вже чоловіка, який також був у гурті людей. Вони про щось перемовилися, після чого капітан заговорив до полісменів. Один з них глянув на годинник і, добувши з кишені телефон, почав набирати номер. Перекинувшись з кимось кількома словами, він і ті, хто був з ним, поспішили до трапа.
Вже коли ми розходилися по каютах, Макар пояснив:
— Ті люди таки втекли.
— У відкритому морі? — здивувався я.
— Ні. Посеред ночі, коли всі спали, судно причалило на дві години до терміналу неподалік порту Мессіна, для поповнення солярки. Там вони і чкурнули. А оті, — Макар показав на скутер, що віддалявся, — інтерполівці. Тепер за нашими земляками полюватимуть у місцевості, де знаходиться паливний термінал. Але, гадаю, полювання не буде успішним, адже минуло годин із п’ять. За цей час можна вже бути на іншому континенті. Ну, чартерні рейси, те-се. А втікачі, з усього, не з тих, хто рахує кожну копійку.
Коли після сніданку, судно вже стояло біля причалу порту Палермо і настав час екскурсій, я працював над романом, і не бачив, хто сходив на берег. А вже під вечір був на верхній палубі і спостерігав за тими, хто повертався, і за новими туристами. Поміж них не виявилося жодного темного, у тому числі і з України. Як потім з’ясувалося, — розповіли екскурсоводи — більшість наших земляків ринула в аеропорт, що неподалік від Палермо, де на них очікували три замовлені рейси — два боїнги до Буенос-Айреса і один до Оттави. Інші розсіялися по місту і на судно не повернулися.
Цієї ночі я вперше за кілька діб мав глибокий і тривалий сон із сновидіннями. З-поміж інших його моментів, основною істотою сну була подія, яка колись мені привиділася, а саме: у світі, де предмети не відкидають тіней, люди намагалися поставити сторч статую-колоса. Величезна постать з металу, яка вже колись височіла над світом, цього разу була розбитою. Одне біля одного лежали голова, плечі і груди, нутро і стегна, ноги, гомілки. І якщо перші чотири складові колоса були цілі, то гомілки і ступні — розтрощені. Усі частини колоса покоїлися на перині з людських тіл, деякі з яких ще ворушилися. Коли я прокинувся, то подумав, що побачив другу серію дійства, яке привиділося мені раніше. А точніше, — одну із серії подій, яка веде початок від Нового Вавилона. Відтоді боввана періодично підіймали тричі. У це, третє встановлення, судилося прийти у світ і жити мені. Буде ще одне його вивершення над світом, але вже останнє. Я вирахував, коли це станеться з точністю до кількох років. І дітям Мардука це було відомо.
Решту днів судно курсувало тим самим маршрутом, що й у минулі круїзи, і мене вже, не відволікали від правки роману ніякі краєвиди та пам’ятки історії, що траплялися по курсу. За багато років я навчився бути відстороненим від свого авторства при вичитуванні творів, сприймати написане очима чужої людини, але цього разу, як тільки натрапляв на моменти переслідувань і провокацій щодо мене, на ув’язненні мене в моєму ж помешканні, і всюди, де б я не перебував — у Спілці письменників, на дачі, в Магазині, в касі, де платив за комунальні послуги, я знову ставав самим собою — автором рядків; на мене накочувалася хвиля кривди за невдячність тих, хто скористався моїми (НАШИМИ) діяннями, які, зрештою, сприяли незалежності держави. Тих, хто в нових умовах видерся на верховину влади «щаблями драбини», що її дарує демократія. Здебільшого це були мародери й бандити, які словоблудними обіцянками одурили довірливий люд, а відтак пограбували його до нитки (уже вкотре), і з награбованим розчинилися у просторі й часі. У такі хвилини мене охоплювали образа й ненависть, які доводилося подовгу гасити в собі. Також необхідно було приборкувати звіра, котрий раптом повставав у мені, хоч жодного із темних не було і близько. Його активізували слайди семи неголених, коротко стрижених чоловіків без облич, які карбувалися в моїй пам’яті.
Одного разу я прокинувся вдосвіта — в ілюмінаторі ледь сіріло — і вийшов на палубу. Судно наближалося до великого міста — увесь простір попереду був усіяний вогниками. Частина мене, мабуть, ще перебувала у сні, бо я не одразу збагнув, що то була Одеса.
РОЗДІЛ 19
На автовокзалі панувала звичайна метушня, чулися оголошення про прибуття й відбуття автобусів. І все ж щось змінилося відтоді, коли я востаннє зійшов на берег. Те щось не вловиш ні очима, ні вухами. Воно є складовою ментального плану дійсності, яку не кожному дано відчути. Я ж його впізнав: це була відсутність небезпеки, яка гнітила мене багато років, а саме: думки і погляди ворожих мені людей; тоді їх ніби було розчинено у просторі і вони переслідували мене всюди, де б я не з’явився. Щось схоже відчуває людина, яка щойно вийшла з глибокого тунелю, в якому геть поруйновано покрівлю і не знаєш, де й коли тобі на голову звалиться шматок породи. А тут чисте небо над головою. До того ж я не відчуваю у собі звіра-охоронця.
До платформи, де я стояв, підкотив автобус, і з нього почали виходити пасажири. Маріца вийшла в числі останніх. На ній була тоненька голуба сукня. Роззирнулася, ковзнула очима по мені й підійшла до багажного ящика, якого вже відмикав водій. Взяла валізу на коліщатках, і знову роззирнулася довкола. Але й цього разу у мій бік тільки ковзнула поглядом. На мені була форма морського офіцера; козирок кашкета закривав майже пів-обличчя. Я зробив кілька кроків і взявся за ручку валізи. Маріца збентежено підвела очі, а потім подивилася на ліву частину щоки і, помітивши там світлі плями, враз полагіднішала. А тоді пригорнулася до мене.
— Що це за маскарад? — озвалася по миті.
— Ти про що, сонечко, про форму? Ну, служу ж на судні…
Тим часом до безпеки, в якій я себе відчув, додалися душевний спокій і святковість зустрічі, те, чого мені бракувало довгих десять років. Мабуть, усе це в купі можна назвати щастям.
— Куди ти мене ведеш? — поцікавилася Маріца.
— Он, бачиш, чорна машина. На ній нас відвезуть на місце.
То була Костина ідея — відвезти й привезти мене на судно. І він доручив це зробити своєму двоюрідному братові Геннадію. Я, хоч і відчувався незручно від такої опіки, але все ж прийняв її. Всю дорогу, доки ми їхали до морвокзалу, Маріца не озвалася жодним словом; сиділа, притиснувшись до мене плечем, і, здавалося, спала.
Першим, кого я зустрів, піднявшись на палубу, був Ксилантій. На його лиці вгадувався подив. Він, вибачившись перед Маріцою, відкликав мене вбік і спитав пошепки:
— Шеф е, це твоя баба?
— Так.
— Ніщак бабець, — прокоментував з виглядом експерта.
Я кивнув на знак згоди, повідомив:
— Збираюся ж накрити поляну.
— Мудрі слова твої, — схвалив Ксилантій.
— Так? Я б хотів бачити на столі оселедець з цибулею, политий оцтом і олією, та огірки.
— Ага… — Ксилантій кинув оком на годинник. — Зараз мотну на Привоз і привезу пахучої олії. Все інше можна купити в буфеті. А оливки тут — ти сам бачив — завбільшки як слива!
— Гаразд, Ксило. — Раптом я поцікавився: — А де Костя?
— У батьків. Я йому повідомлю про те, що тут планується.
Маріца за столом прасувала свій одяг, а я сидів на дивані з ноутбуком на колінах. Раптом озвався мій синій телефон.
— До тебе можна? — почувся Костин голос.
— Авжеж.
За кілька хвилин постукало у двері і зайшов він сам. На ньому був білий одяг, а в руках тримав Лікарську валізку. Коли, після того, як я представив їх одне одному, Маріца знову взялася за праску, на обличчі Кості промайнула схвальна посмішка. Він роззирнувся по каюті і, завваживши пакунки з продуктами, які скрізь лежали, сказав:
— Те, що ти надумав, краще зробити в моїй каюті — вона більша. Пішли допоможеш розкласти стіл.