Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 83)

— До того ж поблизу завжди буде Макар, а він знає більше мов, ніж я. Перекладе, коли знадобиться.

РОЗДІЛ 18

Я у формі морського офіцера стояв на верхній палубі, спостерігаючи як піді мною, по трапу рухалася вервечка пасажирів, кінець якої губився в залі морвокзалу. Нарахував близько тисячі їх, коли раптом завібрував у кишені телефон. Дзвонив Костя.

— Ти збив мене з ліку, — сказав я. — Їх уже скоро тисяча буде. Переважно — сім’ї. Питаєш, що вони за одні… Темні, майже всі. Не темних — десь із півсотні. Ага, он уже видно й кінець черги. Отже їх буде тисячу сто — тисячу сто п’ятдесят чоловік. Ваше судно, напевне, ще не знало такої концентрації астральних істот. Це вже не судно, а Темний Сателіт. Не важко уявити, скільки поміж них приходьків. Хоч я від них і перебуваю кроках у п’яти, але в мене розболілася голова, і я ледь тримаюся на ногах від втрати енергії. У-у, суки! Кіноцефали!

— А це що таке? — поцікавився лікар.

— Песиголові. Ну, ті, хто вважає своїм пращуром не мавпу а собаку. У нашій мові збереглося слово «песиголовці».

Я не сказав Кості, що звір у мені біснувався вже кілька разів. А це означало, що у тілі темного ховався прибулець. Такі, проходячи піді мною, і відчувши небезпеку, сторожко роззиралися довкіл. Один із них ішов сам, несучи велику валізу, — і в мене мало не вихопився оклик подиву: пасажир, як дві краплі води, був схожий на Володьку-Валтасара — здоровенного гладуна, якого я бачив колись на лікарняному ліжку. На мить здалося, що водночас із цим у ніс ударило духом його сечі. Пасажир відрізнявся від жертви дорожньої аварії тільки тим, що на відміну від першого — рудого, у нього на лисині вгадувалося ріденьке пасемце сивого волосся. Другий, наближення якого схарапудило в мені звіра-охоронця, можна сказати, був дублем чи копією Свистопляса-матюжника, який помер у палаті, де лежав Володька-Валтасар. Тепер він ішов з худорлявою чорнявкою й височенькою дівчиною, мабуть, то були дружина й донька; вони несли чималі пакунки. Я видивлявся поміж черги, що рухалася внизу, голову рудого покидька — сина Мардука, який колись привидівся мені, і який десь угорі посмикував повідок і погукував «Гать! Гать!» На другому кінці того мотузка валував рудий собака з нашийником, на якому вгадувалася монограма власника пса. Цим псом був Свистопляс. У дійсності я не бачив великої рудої голови і руки з повідком; те мені справді тільки примарилося, але те, що вони існують, у мене не виникало жодного сумніву. Якби той син Мардука зараз був тут, я б його «упізнав». Тепер він перебував або в ув’язненні, або ж устиг накивати п’ятами у спосіб, недоступний для тих, хто став пасажирами цього судна. Втім, міг бути і третій варіант — зараз він сидить за столом суддів, котрі досліджують злочини попереднього режиму.

Країну покидали істоти, на «совісті» яких було не одне людське життя, а на приватних рахунках у надійних закордонних банках зберігалася чи не вся скарбниця держави. Майнула думка, що втікають ті, хто працював у структурах, які перебували на видноті. Голоси ж тих — невидимих, хто їх підтримував, і за їхніми наказами чинив злочини, тепер лунають, чи не найгучніше, у хорі прокльонів на адресу скинутої влади. Тим часом вервечка темних наближалася до трапу, а в мене у свідомості немов би щось перемкнулося і я замість черги людей побачив тіло довгої-предовгої рептилії, яке щойно зникло у проході, а тепер у судно втягувався її довгий хвіст. Водночас на пам’ять прийшов вірш Миколи Руденка:

В часи, які розтанули в імлі, У зелені садів та винограду На сонцем задарованій землі Страшний дракон скорив людську громаду. ……………………………………………………… Та сталось так, що люд його скарав. І всюди покотилось понад краєм: — На охоронця наших вічних прав Ми голуба святого обираєм. Йому поставили високий трон І привели полки для охорони. Аж гульк: на троні знов сидить дракон І видає драконівські закони. Ішли роки. Кривавились віки. Драконів кидали в пустиню голу. І знов, і знов з народної руки На трон злітав богоподібний голуб. Того не записали до пуття Ні літописець, ні міністр-ледащо, Як воскресав дракон із небуття І як він голуба ловив у пащу. Не знали навіть слуги та раби, Які стояли в царській охороні: Драконами ставали голуби, Як тільки опинялися на троні.

З тим, як піді мною не стало вже вервечки темних, зникло й видиво, натомість пішли звичайні туристи. В кінці ланцюжка їх я побачив знайому постать з невеликою заплічною сумкою. То йшов Андрій Мірошник — Лікар.

Віддалік на цій же палубі, що й я, стояли капітан з помічником, і також спостерігали за посадкою. Напевне, їм душу гріло те, що на судні не лишилося жодної вільної каюти. Мені ж було тривожно на серці. Бо тут уже не було Кості, з яким ми, з деяких пір, складали одне ціле. Не було і Ксилантія — надійного товариша. Бакса ж, Макара і Риту я по суті не знав. А довкола — темні, в оточенні яких я жив щонайменше десять років, і які перетворили моє життя на пекло, а мою квартиру на одиночну камеру пожиттєво ув’язненого. У цій самітницькій камері і був написаний роман. Хтозна чи я б його написав, якби не був прикутий невидимим, але міцним ланцюгом до двох десятків квадратних метрів житлової площі. Але, як кажуть, немає нічого такого поганого, з чого не можна було б витягти чогось позитивного. Втім, не мені — авторові — про це судити.

Якщо дні, коли на судні перебували єгиптяни, я міг би назвати сутінками для себе, то тепер, коли його заполонили темні і діти Мардука з нашого краю, для мене настала ніч. Я немовби перебував у густому ефірі, складовою якого були тривога, небезпека, ненависть, невідомо ким генеровані, і спрямована на мене. Я знову опинився у своїй квартирі ув’язненого пожиттєво, тільки цього разу вона називалася каютою. Мене знову щось не впускало в сон, хоч як би я не стомився за день. У передсонні, як і раніше, починали мучити оболонки астрального світу. Це було важко, бо за кілька тижнів я вже відвик від того. Я «бачив» краснопикого Володьку-Валтаса, здоровісінького, як до аварії. І він бачив мене, і дивився з того — астрального плану, як на комаху чи якогось звірка. А потім обертався на потвору чи порожню оболонку монстра, описати якого не вистачить слів. Виникала думка зійти з судна у якомусь із портів і не повернутися. Стримували тільки обов’язок перед Костею і незнання мов. А ще надія, що за кілька днів фрагменти «змія великого, вужа стародавнього», зрештою, зійдуть із круїзного судна, і тут знову запанує святковий настрій.

А тим часом капітан, якого раніше можна було побачити на якійсь із палуб, не з’являвся. Напевне, він поставився серйозно до застережень Кості про можливу небезпеку від темних. Мене він також не турбував.

У прочинені двері офісу адміністрації увійшов гурт людей — моїх земляків, які піднялися на судно в Одесі. Звір у мені одразу виник і дивився на них моїми очима. Попри різні людські типи — серед них були худорляві й такі, у кого обличчя ну ні як не назвеш «лицем», а тільки «пикою», вони не були схожі між собою; їх поєднувало щось невидиме. Це були клони, але не плоті, а духу. А на видимому плані їх робили схожими короткі стрижки, щетина на лицях і відсутність будь-якого виразу на них. А ще їхні щоки й чола вкривала золотава морська засмага.

Ми з Макаром сиділи обіруч капітана. Я — в однострої морського офіцера.

— Ми прийшли попрохати вас зайти в якийсь із Пелопоннеських портів, — озвався один з гурту. — На берег зійдуть тридцять осіб.

Макар переклав капітанові англійською і той відповів, а Макар переклав на українську:

— Капітан сказав, що судно має право причалюватися тільки там, де йому дозволено. Пелопоннеського порту в маршруті не значиться.

Чоловіки, їх було семеро, переглянулися, пошепталися, а тоді почулося:

— Послухайте, капітане, ми заплатили за весь тур, а на судні будемо тільки половину туру. В наступному порту ви наберете на наші місця тридцятеро туристів. Хіба це не вигідно?

— Ні, не вигідно, — переклав Макар слова капітана. — За причалювання в незапланованому порту мені доведеться викласти чималу суму.

— Ну, можна ж так зробити: ви висадите нас у нейтральних водах поблизу Пелопоннеського острова. За перевозку на берег ми заплатимо.

— Все одно не вигідно, — перекладав Макар слова капітана. — Виникнуть проблеми з береговою службою. У кращому випадку ми відбудемося великим штрафом, у гіршому — наше судно вилучать з реєстру Ллойда. А це вже зовсім погано.

Тим часом мій звір доскіпливо приглядався до кожного з компанії, чи, бува, не виявить у комусь прикмет сина Мардука. Але це були просто темні — люди без табутивного бар’єра. Якийсь час вони перешіптувалися, а потім враз повернули до виходу й залишили офіс.

Коли ми вже йшли від капітана, я поцікавився:

— Чого це їм прикрутило вийти саме у цьому місці?

Макар не поспішав з відповіддю. Та нарешті озвався:

— З усього, в Україні стало відомо, що вони — на круїзному судні, і що їх можна виловити тільки в якомусь із портів, у який заходитиме судно. А там знайшовся хтось, хто їх попередив. Ось вони й вирішили зіскочити з поїзда на ходу. Іншого пояснення я не бачу. Кримінал великий за ними тягнеться, або ж — мафіозні розборки.

У мене майнула думка: «Це люди, які піднімаючи чарку у час застілля, любили проголошувати тост: «Вип’ємо за те, щоб у нас все було, а нам за це нічого не було».