Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 41)

— Я тільки пам’ятаю, що по виході з печери у мене були якісь документи, але їх забрав Солодкий. І ще — я немовби не один, а нас двоє.

— Та-ак? А кого отой чоловік, якого ви мали завдання відправити у край без вороття, прибив: власне тебе чи того — другого у цьому тілі?

— Мене, — сказав темний. Мить повагавшись, додав: — Напевне, що мене… У-у, підарас-два-три, ворог народу! Бити по голові можна будь-яким важким предметом. Це — за правилами. А щоб на відстані, думкою!.. Правильно казав Солодкий, що таких у давнину на багатті спалювали.

— Он як? Йому щось було відомо про того чоловіка? — запитав Костя.

— Авжеж. Солодкий оповідав, що той сунув ніс куди не треба. А будучи пісьмєнніком, роздзвонив на весь світ у книжках, по радіо й телебаченню. Гад! А тепер коли Він прийде? Та чи й прийде? А Його ж цілі полки й дивізії!

— Ти про кого?

— Про кого, про кого… Про Мардука. Тільки вони можуть дати лад у цьому земному кишлі.

Те, про що казав темний, скидалося на марення. З усього, то були пробоїни в його пам’яті; таке буває, коли в свідомість земної людини проникає реальність Темного сателіта. Для мене ж таємниці в його словах не було. Мардук — центральне божество стародавнього Вавилона. Отже, колос (бовван), голова якого виникла у Вавилоні і який проіснував 1102 роки, — форма (програма). Вона пролежала в архіві вселенської пам’яті багато століть, поки нарешті не відновилася.

Раптом почулося гупання — стукали в металеві двері.

— Піди відчини, Ксило. У когось, напевне, клопіт з теплою водою, — сказав Костя. — А я тим часом оцьому психові заклею пащу скотчем.

Розмова увірвалася. Натомість пішов інший звук: почулося бренчання гітари і хрипкий голос російського поета-барда:

«...Вдоль дороги — лес густой с бабами ягами, а в конце дороги той — плаха с топорами…»

На цьому запис закінчився.

З усього, не весь допит був записаний на плівку. Дещо з того, що оповідав Костя, не увійшло в касету.

РОЗДІЛ 10

За сотню кроків, ближче до центрального пляжу, нерухомо стояли чотири постаті, геть вимащені глеєм. Це не була чорна куяльницька грязь, а світло-жовтий глей. Вгадувалися дві чоловічі і дві жіночі постаті. «Ось вони — перші люди, що їх створив Господь з глини, — майнуло в голові. — Вони ще не рухаються, бо в них не вдихнули життя». Раптом «Божі заготовки» заворушились, а тоді, помивши кисті рук, посідали грати в карти. Скоро звідти долинув галас і сміх. «Оце вже майже люди», — подумалося мені.

По якомусь часі «заготовки» позаходили в воду і скоро обернулися на людей. Одягнувшись, вони поспішили нагору до металевого бар’єра, що відокремлював берег від траси. Видно, то були студенти — в пакетиках у них лежали книжки.

Я кинув свої речі на витоптане в траві місце, де щойно грали в карти. Неподалік вгадувалася копанка, з якої брали глей. Глей — світло-жовтий з зеленими плямами виявився пластичним як паста. Скоро і я стояв на мокрому піску, весь у глині, як виріб вселенського Гончара. Раптом помітив газету, що лежала під кущем осоки. «Авжеж, вони ще не люди, — майнула думка, — бо люди не залишали б по собі паперу». То була газета, яку, схоже, жодного разу не розгортали. Дата на титулі, коли я її розкрив, свідчила про те, що це вчорашнє видання. Погляд ковзнув по заголовках, та на мить спинився на одному з них. «Знайшовся чоловік…» — прочитав я. Нижче дрібнішими літерами писалося: «… який зник тридцятого квітня». Далі повідомлялося, що це був вінничанин, котрий відпочивав у санаторії «Аркадія» і якого після відвідин музею «Катакомби» більше не бачили. Адміністрація санаторію і родина звернулися до правоохоронних органів, але… Найдивнішим було те, що чоловік, який повернувся в санаторій, нічого не може пояснити. Дехто схиляється до думки, що його викрадали прибульці. Проте синці на обличчі і слід кайданок на правому зап’ясті свідчать про суто людське рукоприкладство. Чоловік — його прізвище жодного разу не було названо, — зайшовши у свій номер і уздрівши там іншу людину, обурився. Він поводився так, ніби й не було пропущено стількох днів. Коли ж йому показали газети і телепередачі, де значилася поточна дата, — він мало не умлів. А тоді заходився ідентифікувати сам себе: обмацував руки, ноги, дивився у дзеркало, повиймав з кишень ключ від номера, гребінець і чималу суму грошей, які тут же й перерахував. «Все, як і було вчора», — сказав упевнено, ховаючи гроші. Для адміністрації санаторію і психолога слово «вчора» означало багато днів тому. У поведінці чоловіка, крім надмірної лаконічності — «так», «ні», «не знаю», не було нічого незвичайного, але час від часу він ніби заговорювався — часом у його мові прохоплювалися слова «ворог народу», «сукотник» і подібне до того із ненормативної лексики минулого століття. Згадував якихось Солодкого, Ксилантія і Костю, а також дивне ім’я якогось Мардука. На запитання психолога, що вони за одні, чоловік відповідав: «Не знаю». Не знав він і звідки синці на обличчі та слід на зап’ясті. Коли принесли його речі, він, перед тим як перевдягтися, попрохав дозволу піти в душову і довго там мився. Тим часом адміністратор потелефонував родичам у Вінницю і вони домовилися, що по нього приїдуть. Психолог наполягала покласти чоловіка на обстеження у психлікарню, але адміністратор сказав, що це мусять зробити за місцем проживання, у Вінниці.

На цьому коротка інформація закінчилася.

«Учора минуло тридцять п’ять днів, як зник вінничанин, — подумав я. — Отже, він зник одразу ж перед вальпургієвою ніччю. Тієї ночі, коли дух мій ширяв над горою Броккен. Все правильно, в його плоті паразитував мешканець астрального світуцілих тридцять п’ять днів. Чоловік ще добре відбувся. Якби все пішло за сценарієм замовника, він став би довічним виконавцем акцій, що їх розробляють темні Орба і їхні агенти у земному світі. Втім, може, й не довічно, а до пори до часу, поки йому хтось не вкоротив би віку, або ж на цілком законних підставах не запроторили б на довічне ув’язнення.

Моїм першим бажанням після прочитання замітки було зв’язатися з Костею, але там не відповідали. Я ще кілька разів набирав номер, а тоді сів перекусити… Давалося взнаки полуденне сонце, хоча під жовтим глеєм його промені не так дошкуляли, як під чорною гряззю. Подумав і про маскування: хтось, хто раніше бачив мене вкритого чорним мулом, навряд чи впізнав би тепер у жовтій масці на все тіло.

Минали години, сонце вже підкочувалося до заходу. Я почав вгамовуватися від прочитаного в газеті, як раптом у прибережній тиші пролунала мелодія телефону. Дзвонив Костя.

— Ти мене змусив сьогодні пережити ще раз недавню подію, — сказав він після привітання. По миті пояснив: — Переглянув же відеосюжет, який ти надіслав моєму колезі-медику. Це ж треба! Я був справді на волосинку від смерті. Ми з приятелем збільшили пики отих — на мить він затнувся, — ну, ти знаєш про кого йдеться, коли один з них заніс над моєю головою товсту арматурину… Цьому доказу немає ціни. Я скопіював твій ролик на два диски.

— Ти читав учорашню «Вечірку», — перепинив я словопотік лікаря.

— А до чого тут газета?

— Там пишеться про того, хто мало не… — я мить повагався, — не відправив тебе у край без вороття.

На тому боці запанувала тиша. По часі почулося:

— Газета далеко від тебе?

— Ось під рукою. Можу зачитати.

— Стаття велика?

— Ні, коротенька.

Я почав читати. Коли дійшов до ненормативної лексики, на тому боці хихотнули. Раптом відчув, як пробіг холодок по ногах після того, як прочитав раніше пропущене. Тепер я читав: «згадуючи якихось пісьмєнніка, Солодкого, Костю і Ксилантія, а також назви чи ім’я якогось Мардука».

— Чого ти замовк? — озвався Костя.

Я вдав, що загубив рядок.

— Ага, ось…

Пауза, яка настала після того як я закінчив читати, затягувалася. Вже подумав чи не перервався зв’язок, та нарешті Костя подав голос:

— У тому, що я почув, є два моменти: позитивний і негативний. Позитивний, бо знайда нічого не пам’ятає і, отже, не може бути свідком свого викрадення. Негативний… — На мить лікар затнувся. — Негативний краще обміркуємо не по телефону, бо я вже й так наговорив. Зв’яжемося. Бувай.

Виходячи з трамвая на Лузанівці, я помітив віддалік знайомий легковик. Вдаючи, що мене цікавить лоток з напоями, пройшов ще з півсотню кроків по ходу трамвая і купив дві пляшки пепсі-коли. Помилки не було — за кермом сиділа Рита, а поруч — Бакс. Я пішов назад, потім повернув у бік моря.

Костя очікував на тій самій лавці, що й минулого разу. У строкатому потоці людей, які прямували на пляж, він був зовсім непомітний. Біла безрукавка і сірі штани з плащівки робили його схожим більше на тінь, аніж на саму людину. Він не відмовився від напою, а тоді уважно подивився на моє обличчя.

— Мушу сказати, що на тобі заживає, як на собаці, — мовив, ковтнувши пепсі-коли. — Принаймні відкритих ран уже немає. Рубці… А що ти хочеш — гангрена шкіри. — Завваживши як по цих словах змінилося моє обличчя, він пояснив: — Ця хвороба аналогічна віспі. У тих, хто її переніс, лице у вирвочках. Про таких кажуть: на пиці «чорти горох молотили». Батько всіх народів також переніс цю недугу.

За мить Костя витяг з барсетки, що лежала збоку, круглу коробочку; відкривши, тицьнув пальцем у мазь і почав мастити нею мої шрами.