Виктор Савченко – Діти Мардука (страница 40)

— Де ти взяв цю отруту, мать твою!..

— Та ширни йому, Котю! Адже він хотів тебе порішити, на’ло. Смерть за смерть! — ревнув Ксилантій.

— Не вбивайте! Не відсилайте у світ без вороття! Мене підставили! Сили Орбу, згляньтесь!

З цими словами перед моїм внутрішнім зором майнули істоти, що зустрічали мене на межі сну — колишній кадебіст Бутко і його земні поплічники — вони мордували мене півжиття, університетська співробітниця, котра мешкала одразу в двох світах, її товариш сатанист-графоман, який переслідує мене багато років, астральна жінка, що гвалтувала мене у якомусь екзотичному куточку невідомого світу, приходько у поїзді, і той, котрий мав мене вбити тут, на лимані. «Хай би ви пощезли — сили Орбу! Хто, яка потуга прочинила двері між Темним сателітом і земним світом? Це ж треба — поміж земних людей розгулюють ті, хто давно помер! А на Темному сателіті гостюють земні покручі!»

— Кажи, — почувся вже спокійніший голос лікаря.

— Мені дав її один чоловік. Він і є справжній замовник.

— Хто?

— Я не можу його назвати, бо цим підпишу собі смертний вирок.

— У тебе є вибір: або сказати хто і зробити ноги, а ти встигнеш утекти, або ж скласти компанію котові.

Якийсь час панувала мовчанка, а тоді почувся голос Ксилантія:

— Підійдемо з іншого боку. Хто той кент, що був з тобою?

— Солодкий його прізвище. Мешкає в приватному секторі на Чорноморці, а я винаймаю в нього житло. Ми познайомилися біля музею катакомб. Щосуботи відмічається в міліції. Достроково звільнений, чи щось таке. Сидів за пограбування. Маю підозру, що це він дав номер мого мобільного телефону тому крутому, що нас найняв. Він — крутий і всучив мені шприц.

— Хто він — той крутий? — запитав Костя.

— Не знаю. Клянусь батьком усіх народів, не знаю! — у голосі в’язня вчувався розпач.

— Гаразд, за яких обставин відбувалася передача шприца та грошей? — знову Костя.

— Ну, він — крутий мені подзвонив і запропонував зустрітися й погомоніти про співпрацю. Місце зустрічі призначив біля пам’ятника Дюкові. Сказав, що треба викрасти й доправити йому дуже небезпечного типа. Чоловік той, буцімто, оприлюднив якусь державну таємницю, до того ж має здатність убивати на відстані… Власне, це друге — правда, інакше я б тут зараз не сидів. Він оповів, де його можна схопити. Крутий також сказав, що самому мені його викрадати не обов’язково і що я можу когось піднайняти. Дав десять тисяч доларів і телефон, по якому я мав би запропонувати отому… — темний, мабуть, кивнув на Ксилантія, — взяти участь у роботі. Звісно, без посилання на справжнього замовника. І гроші, і коробочку зі шприцом, і фото чоловіка, якого я мав був викрасти, висипав з мішечка на парапет. Напевне, щоб не залишати відбитків пальців. Ось і все.

— Крім одного — куди ти повинен був доправити викраденого?

— Ага… Він сказав, що потелефонує сам, а доти ми мали відвезти його на Чорноморку до Солодкого. У того там гараж… Замовник подзвонив раніше, тільки-но ви привезли… — в’язень загарчав, — отого вражину до третього стовпа. Наказав не підходити і тримати вас на оці. Ми стежили спочатку з Херсонського скверу; у Солодкого був бінокль. Бачили, як ви кудись поїхали, залишивши одного з вас біля стовпа, а тоді по нього під’їхала вже інша машина. Ми подалися назирці, але скоро втратили вас із виду. Номерний знак вашої білої машини помітили цілком випадково. Солодкий зразу ж подзвонив крутому — той запанікував, а тоді наказав за будь-що виловити когось із вас та допитати, де отой підарас. Ну, а далі ти вже знаєш.

— Тобі відомо, що вас супроводжувала міліцейська машина? — озвався Костя.

— Ні.

— Ми її одразу ж засікли, щойно виїхали на шосе на вашому фургоні. Хвоста зрештою спекалися, хоч і довелося чимало попетляти. Схема була така: ви берете мене чи Ксилантія, довідуєтеся, де тіло «замовленого» й повідомляєте крутого, а той — патрулів. Міліціонери «знаходять» тіло, вилучають у мене шприц з отрутою, на якому відбитки моїх таки ж пальців, і мишоловка зачинилася. Далі — суд і законний вирок. Не знаю, які плани у крутого щодо вас із Солодким, а от щодо мене й того, кому я мусив був укоротити віку, наміри його — не найсвітліші… Висновок: крутий працював або з переодягненими в міліцейську форму перевертнями, або ж з міліцією. Так чи інакше, у всьому світі це зветься одним словом — «мафія».

— Він до вас усе одно добереться, якщо не через оцього телепня, телефон якого він же нам і дав, то через номерний знак вашої таратайки. Це питання часу. — У голосі темного з’явилися вібрації, яких раніше не було. Це був голос вселенського зла. — По-доброму, звільніть мене… Гроші можете лишити собі. Все обійдеться без жодних наслідків. Обіцяю!

— Хто ти такий, щоб обіцяти? Ти — найманець, кілер з особливих доручень. А є ще гравець і той, хто над ним. Теж мені, обіцяльник!

І тут почулися звуки якоїсь метушні, а тоді знову — голос темного, у якому не можна було розібрати жодного слова, крім суцільного матюччя. У нього почалася істерика. З того словесного потоку я виділив тільки:

— … Я вас, вражин… Мало ми вас колись… Я не вбиватиму, а дратиму з вас паси… На вас полюватимуть, як на того пісьмєнніка! У-у-у!… Все! Кранти вам!

Він довго казився; його ніхто не зупиняв. Коли ж нарешті замовк, то почувся спокійний голос лікаря:

— Ксилантію, принеси туалетний папір. Я обітру від піни йому пику.

По хвилі зашурхотіло, а потім долинув звук, схожий на удар. В’язень заревів від болю, а тоді почав скімлити.

— Ти мені губу розбив!..

— Це я поставив крапку в нашій сьогоднішній бесіді, — сказав Костя. І додав: — Завтра ж я тебе вб’ю.

— А тіло вивеземо на баркасі аж у нейтральні води, — додав Ксилантій. — На корм крабам.

Діалог увірвався, натомість почулася музика й заревіло чоловічим хрипким голосом: «Куда ты лом схватил, ведь драка это праздник…» Та раптом клацнуло, звук увірвався. Я вийняв і перевернув касету.

— … Учора я пообіцяв відправити тебе у край без вороття… — почувся голос Кості. — Я не передумав, але в тебе з’явилася надія. Чому? Поясню. Ось два мобільних телефони — твій і Солодкого — ми вилучили в нього на Лузанівці. На дисплеї обох зафіксовано той самий номер абонента. У Солодкого він датований днем, коли ви мали скоїти вбивство. Точніше я мав його скоїти. Жоден інший дзвінок не зафіксований. Отже, ти не збрехав. А тепер уяви, що ти художник, який намагається намалювати портрет людини по пам’яті. Давай.

— Ага, малюй, — почувся голос Ксилантія. — Бо інакше ми твій портрет розмалюємо.

— Та що казати, — озвався в’язень. — Здоровий гевал. На таких кажуть: «півтора Івана». Навіть не стільки здоровий, як гладкий. Я б сказав — розкоханий. Ну, зодягнений добре. На беемве приїхав з двома нулями на номерному знаку.

— Он як… — озвався лікар. — А ще які цифри?

— Один і два, здається. Чи два й один. П’яту цифру не запам’ятав. До речі, з ним був водій. Такий самий мордоворот, як і він.

Запанувала тривала пауза, по якій подав голос Костя:

— Здається, у тебе з’явився шанс… Ксилантію, даси йому на обід сала з гірчицею.

Почувся якийсь рух, грюкання дверима, а тоді Костин голос:

— Схоже, Ксило, маємо справу дійсно з державними органами. Нікуди не потикайся з котельні, доки я не повернусь. Наручників з кента не знімай і навіть не наближайся до нього. Бо то такий зух, що може загіпнотизувати.

— Хе-хе, був у нас один у брьовнокатательному…

— Припни язик. Справа серйозніша, ніж ти думаєш.

З тим пролунала музика й слова з якогось одеського фольклору: «Наш Додик стал совсем, о зухен вей…»

З усього, по цьому магнітофон вимкнули. Та раптом знову почувся запис. Говорив в’язень:

— … Ти ж обіцяв відпустити.

— Я не обіцяв, а сказав, що в тебе з’явилася надія. — Це був голос Кості. — Хай тобі буде відомо, що тебе найняв на роботу віце-губернатор. Машина беемве, про яку ти казав, належить йому. Я не питаю, кого ви з Солодким ще вколошкали. Я питаю, хто ти. Ім’я, прізвище, де мешкав перед тим, як познайомитися з Солодким? Ти казав, що заприязнився з ним біля музею катакомб. Отож починай відлік часу від тієї миті в минуле.

— Я не знаю, — сказав темний.

— Що значить «не знаю»? Ти що, не пам’ятаєш свого імені?

— Ні.

— Псих якийсь… — почувся голос Ксилантія. — А як же ви спілкувалися з Солодким?

— А так… У безособовій формі.

— Так а гладкий — «замовник», як до тебе звертався?

— А ніяк. Казав: зробиш те-то й те-то. Ось гроші.

— Котю, він, здається, з нас знущається… Як би ми з тобою, наприклад, спілкувалися, не звертаючись один до одного на ім’я?

— Послухай, — знову Костя: — Ми б тебе вже й випустили, бо ти тільки знаряддя вбивства… Але ж ти якось обмовився, що ви таких як ми, ну, сам пам’ятаєш… Я хочу знати, хто це ви, які таких, як ми…

— Я не знаю, хто я, — у голосі темного вчувався відчай.

— То де, ти кажеш, ви познайомилися з Солодким: біля музею катакомб чи він викрав тебе з божевільні? — поцікавився Костя.

— Він очікував мене на подвір’ї музею. Коли екскурсія вийшла з печер, він підійшов до мене, привітався і показав на фургон, що стояв віддалік.

— Кореш приїхав на вокзал, аби зустріти давнього подєльника… — озвався Ксилантій, не без іронії. — Ти що нам мізки пудриш, скотино!

— Послухай, — почувся спокійний голос Кості. — Якщо ти не пам’ятаєш себе до виходу з катакомб, то, схоже, частина тебе, ну, твоєї свідомості, десь загубилася? Не може бути такого, щоб ти теперішній існував, а тебе минулого не стало.