Василий Ардаматский – "Грант" викликає Москву (страница 79)

Ми стояли і розмовляли на тій вулиці, де номерний знак кожного будинку повторював прізвище мого головного героя. Це тепер вулиця його імені. Нею він кожного дня ходив на завод… До нас підійшов сивий чоловік, спираючись на важку саморобну палицю. Він привітався з моїм співрозмовником по-приятельському, на «ти». Я познайомився з ним і довідався, що він колишній командир полку, з яким мій співрозмовник дійшов до Відня. Узнавши, про що ми розмовляли, він сказав:

— Мене призначили у цей полк в середині війни. Отже, в середині. З того складу, який я прийняв, до Відня дійшло… приблизно… ні, краще не лічити. Така вже була ця війна, і інакше перемогти в ній було неможливо. Така, виходить, війна. Старалися, звичайно, перемагати малою кров’ю, але ж мала кров — теж кров. А в такій війні мала кров — це, брат, все одно могил не перелічити. А от інколи читаєш книжку про війну — острах проймає: як по-молодецькому треба було воювати, а я ж, дурень, не вмів. Ображають такі книжки нас, тих, хто лишилися живими, а головне, тих, загиблих. Ви, як я зрозумів, пишете про чекістів. Ці ж люди весь час на вістря ножа грудьми йшли. Що ж, ви їм подушечки на груди підкладатимете? Оживлятимете мертвих? На радість, виходить, любителям солоденького чтива? Я б цього не робив…

На другий день я поїхав на кладовище, до могили Федорчука.

Ми їхали вчотирьох: Юля, я і два сини Федорчука: один — курсант військового училища, другий — студент художнього інституту, обидва на диво схожі на батька — плечисті, русяві, голубоокі. Вони називали Юлю мамою, хоч народила їх зовсім інша жінка. Обидва вони народилися ще до війни, в маленькому містечку на півночі України. Там і тепер живе їхня рідна мати. У них дві матері. Обидві ці жінки дружать і разом зберігають пам’ять про Федорчука. Треба було бачити, з якою журливою ніжністю ставиться Юля до цих хлопців… Вона сказала мені напередодні: «Я ж знала, що у Саші є двоє синочків, і коли добивалася в гестапо, щоб мені дозволили поховати Федорчука по-людському, то іще тоді думала — от приїдуть на його могилу сини, і я скажу їм, якою справжньою людиною був їхній батько, щоб самі чесно жили, щоб людьми стали…»

Коли ми сиділи біля могили, до нас підійшов Сергій Димко. Він живе і працює в цьому місті, сьогодні в нього перший день відпустки. Сергій зайшов до Юлі, довідався, що вона поїхала на кладовище, і поспішив сюди. Він сидів коло могили понурений і за весь час не промовив ні слова. Здавалося, він не чув, як Юля розповідала синам Федорчука про їхнього батька… Про що Сергій зараз думав, що пригадував? Може, пригадував, як шугав чорний дим з печей Бухенвальду і Дахау, де він провів останній рік війни? Чи як повернувся в це обпалене місто до своєї Зіни, і вони разом, ніби знову, починали жити?.. «Іноді серце як защемить, як защемить — навіщо, думаю, я живий зостався? Мені ж на хлопців Федорчука очі важко підвести…», — сказав він мені, коли ми в місцевому краєзнавчому музеї стояли перед стендом, присвяченим пам’яті Шрагіна і його бойових товаришів. Там була і його фотографія. Біля нас зупинилася група школярів. Вони розглядали експонати, документи, фотографії і пошепки перемовлялися. Хлопець, показуючи на фотографію, мовив: «Усі загинули… усі до одного…» Діти пішли далі. І от після цього Димко сказав, як у нього щемить серце. І потім додав: «Із нас, тих, що вижили, тільки Харченкові пощастило, він з бою не вийшов ні на хвилину…»

По дорозі сюди я заїжджав до Києва і побував у Харченка. Про те, що він пережив, можна написати окрему книжку. Тричі обминувши смерть, втрачаючи останні сили, він пробився, нарешті, через фронт до своїх. Але дивізію, в якій він опинився, було оточено з усіх сторін. Харченко там навіть нічого попоїсти не встиг — разом з дивізією пішов у бій, що закінчився трагічно, — дивізію розгромили.

Харченко попав у полон. Доля кидала його по таборах смерті. Тричі він тікав, але його ловили. Двічі він умирав з голоду, та його рятували добрі люди. І все-таки одного разу він прорвався до Києва. Там він у надійних людей відпочив і пішов до партизанів. Звідти знову надіслав у Москву своє повідомлення. Обіцяли прислати за ним літака, та чогось не прислали. І він воював разом з партизанами аж до визволення Києва.

— З нашими військами прийшов у Київ і зразу прибув до держбезпеки, — розповідав він мені. — Доповів усе як належить, а на відповідь почув, що Шрагіна й інших моїх товаришів уже немає серед живих… — Тут він надовго перервав розповідь. Скільки часу минуло відтоді, а от як згадає ці хвилини, втрачає над собою владу ця сильна, плечиста, сива людина…

Незабаром після визволення Києва Харченка десантували на словацьку землю, і там він, ставши майором Черних, очолив партизанський загін і воював до перемоги. Тепер він почесний громадянин одного з міст Словаччини.

— Я й там почував себе бійцем групи Шрагіна і в усьому намагався бути схожим на нього, — розповідав він. — Наче я туди потрапив за його відрядженням і мушу перед ним звітуватись. Не наче, а так і є. Я й зараз перед ним звітую. Недавно їздив до нашого міста і ніби побачився там з Ігорем Миколайовичем…

Десь з геологічними експедиціями блукає по країні ще один вцілілий шрагінець — Ковальов. Він став розвідником земних надр. Його розшукували товариші з міста, де він воював у групі Шрагіна. Розшукував його і я. Ми знайшли адресу, посилали йому листи, він не відповів. А якось мені зателефонували.

— Телефоную вам за дорученням Ковальова, — почув я незнайомий голос. — Він просив передати вам, щоб ви писали про Шрагіна, про Федорчука, ще про когось, хто більш достойний, а з нього герой не вийшов… — і незнайомець поклав трубку. Мабуть, так його навчив зробити Ковальов. Я знаю про нього тільки те, що він, як і Димко, потрапив до Бухенвальду. І я хочу його зрозуміти. Як розумію і Дем’янова, котрий у перший же день визволення міста, і вже знаючи про загибель товаришів, надів шинель, взяв гвинтівку, рядовим солдатом пішов з армією на захід і загинув у бою десь на березі Тиси. Він інакше зробити не міг.

Агента СД Любченко повісили за вироком військового трибуналу.

По-своєму закономірна доля Лілі та її матері Емми Густавівни. Ліля поїхала до Німеччини. Але потім Лангман чи то повернувся до своєї колишньої сім’ї, чи то його наздогнала десь смерть — від неї на війні ніхто не застрахований. Так чи інакше, Ліля його більше не бачила. Закінчення війни застало її в санаторії на півдні Німеччини, куди її влаштував Лангман. Вона опинилася сама-самісінька серед чужих людей, а десь торжествувала перемогу її справжня Батьківщина. І тоді, почекавши скільки змогла Лангмана, поїхала до Берліна, прийшла у радянську комендатуру і сказала, що вона дружина радянського розвідника, якого арештувало гестапо, а її вивезли до Німеччини. Їй повірили і спитали, куди вона хоче їхати. Чомусь вона захотіла їхати до Омська. Проте і там, в Омську, Ліля була не менше самітною, ніж у Німеччині. Вона влаштовувалася працювати, але довго на одному місці не затримувалась. Один з її товаришів по службі писав мені, що вона «чомусь уникала дружби і навіть доброго знайомства». Ми знаємо, чому вона боялась дружби. Вона боялася запитань, на які не можна не відповісти. Спочатку вона взагалі уникала говорити про те, що робила в воєнні роки. Пізніше вона стала натякати, що провадила таємну роботу в тилу німців, що її чоловік був розвідником, а вона його помічницею. Але оскільки вона нічогісінько про роботу Шрагіна не знала, то вигадувала незграбні героїчні історії, в яких завжди собі відводила досить значні ролі. Далі — більше, і от вона вже розповідає, як убила німецького генерала і начальника гестапо. Або як вона пробралася в тюрму до чоловіка і вже майже врятувала його, та їх наздогнали, і під час перестрілки чоловіка вбили, а її схопили і після катувань відправили в Дахау… Незабаром її співробітники стали помічати, що вона поводиться дедалі більше дивно. Якось вона сказала, що за нею стежать два гестапівці, які спеціально приїхали до Омська, щоб її викрасти або вбити. В будинку для душевно-хворих вона пробула кілька років і там померла. Лікар, який її лікував, написав мені, що її божевілля було невиліковним через те, що воно викликане тривалим і глибоким потрясінням. Я з жалістю думаю про Лілю, але ніхто, крім неї самої, в її трагічній долі не винен. її мати не дожила й до кінця війни. Коли німці почали залишати місто, стара кілька днів оббивала пороги штабів і установ, вимагаючи, щоб її вивезли до Німеччини. Вона посилалася при цьому і на свого родича фон Аммельштейна, і на генерала Штромма, і на інших своїх високопоставлених знайомих, проте з неї тільки сміялися. Стара злягла і більше вже не встала.

Так, життя прожити — не поле перейти. А коли на життя звалюється війна, в якій вирішується доля твоєї Вітчизни, в дію вступають нещадні закони боротьби не на життя, а на смерть. Ні, я не міг написати неправди, з її кволою і фальшивою допомогою врятувати моїх улюблених героїв від загибелі. Все, як було, так і було, інакше писати не можна.

…Я заходжу в під’їзд давно обжитого московського будинку. Біля цього під’їзду ждала Шрагіна автомашина, на якій він помчав на південь, назустріч своєму подвигові. Цими східцями він того ранку сходив. А втім, був ще не ранок, була друга година ночі. А от і двері, які він тоді замкнув, вірячи, звичайно, що повернеться сюди. На дверях табличка з його прізвищем. Табличка з міді. Він сам пригвинтив її ще до війни, коли одержав цю квартиру. Це його будинок, і тут він збирався жити довго. Хоч він знав, що розвідники подовгу дома не живуть. Він просто хотів завжди і скрізь знати, що в Москві є будинок от з цими його дверима…