Василий Ардаматский – "Грант" викликає Москву (страница 78)

Строк життя вимірювався годинами, а може, навіть хвилинами. До цього звикнути, мабуть, не можна. Зусиллям усієї своєї волі Шрагін намагався змусити себе спокійно і логічно думати про це і про все, що з цим зв’язано, та не встигав зосередитися на одній думці, як уже непідвладна йому сила штовхала його свідомість до чогось іншого.

«…Ольга і Мишко не пропадуть, про них потурбуються. Скільки ж це Мишкові тепер? Я виїздив — йому було рівно місяць, а тепер… Стривай, скільки ж?..»

«…Я можу звинувачувати себе в одному — що зробив менше, ніж міг… Були помилки… Наприклад… А, що тепер думати — їх уже не виправиш…»

«…Все-таки Дем’янов і Величко діють, бореться підпілля, і те, що я вибуваю з строю, просто ще одна втрата…»

«…Зараз на війні… і от саме в цю мить гинуть солдати, які йдуть уперед, на ворога… Я теж ішов уперед… Я — з тими солдатами, котрі зараз гинуть, і не слід перебільшувати значення моєї смерті… Вона, до речі, могла прийти значно раніше… коли зроблено було менше… А буває й так: солдат тільки сьогодні прибув на фронт, і сьогодні товариші його ховають…»

«…Ользі буде важко… А потім виросте Мишко…»

«…Мене одного чи всіх? Якщо Григоренка теж, то коли б він не зірвався…»

«…Чи знайдуть коли-небудь наші могили? Знайдуть, знайдуть… Напевно потрапить до рук наших товаришів якась сволота, котра знатиме, як з нами все тут… Вони повинні заплатити…»

«Як це казав тоді вчитель на кладовищі?.. Гарні такі і дуже точні слова… Покалічили, сволота, пам’ять…»

«…Головне, що ми вистояли, коли було найважче… і нам, і всьому народові… Тоді було важливо, щоб вистояла ще хоч одна людина… І ми вистояли… І діяли як могли. Усе місто свідок цьому… Чи приїде коли-небудь у це місто Ольга і Мишко?..»

«…Якщо і Григоренко — теж, то як він триматиметься — боюсь… Умерти треба, як в бою, як в атаці — грудьми вперед, не заплющуючи очей… І наша смерть повинна бути страшною ворогові, а не нам… Так… Саме так…»

«Коли б страчували прилюдно, перед народом, то я б їм влаштував шум… Та вже ніч… Вони зроблять у темряві, без зайвих очей і вух…»

Так уривчасто і безладно думав Шрагін, і в цей час його до краю напружений слух ловив кожний звук там, за металевими дверима. Та жодного звуку не було чути — мертва тиша.

До страти давно все було готове. Запізнювався Релінк, який хетів особисто бути присутнім під час розстрілу. Бульдог, зарядившись удень горілкою, до вечора вже протверезився, і в нього страшенно боліла голова. Простягнувши ноги, він сидів на дивані в кабінеті начальника тюрми Гроссвальда…

Бульдог і два солдати зайшли до камери Шрагіна незабаром опісля півночі. Бульдог подав знак — солдати накинулися на Шрагіна і зв’язали йому за спиною руки.

— Виходь, червоний добродію!

У коридорі Шрагін побачив Назарова і Григоренка, що стояли біля своїх камер. Проходячи повз них, він пильно глянув на їхні обличчя: Назаров був збуджений, він, здається, навіть не впізнав Шрагіна, а в Григоренка лице було зовсім байдуже, він мигцем поглянув на Шрагіна і став дивитися вгору.

Дванадцять східців униз, і Шрагіна завели в підвал з низькою склепистою стелею, що блищала від вологості. Підвал був вузький і довгий, наче повторював тюремний коридор там, нагорі. Робити підвал і під камерами — небезпечно. Зір і свідомість Шрагіна-розвідника в першу хвилину зафіксували це суто автоматично, але потім він почав оглядати усе свідомо — це допомагало абстрагуватися від того, заради чого його привели в цей підвал…

Шрагіна поставили спиною до бокової стінки. У протилежній стіні, трохи навскоси, була неглибока ніша, і там на кам’яному карнизі сиділи п’ятеро солдатів і фельдфебель. У солдатів на колінах лежали автомати, а у фельдфебеля попереду, на ремені висіла розстебнута кобура з пістолетом. Солдати поглядали на Шрагіна із зляканою цікавістю, та коли він став дивитися на них, вони почали перемовлятися.

Привели Григоренка і Назарова. Їх поставили поруч Шрагіна. Григоренко опинився посередині.

— Все… — ледве чутно вимовив Григоренко.

— От як вони нас бояться… — тихо відказав йому Шрагін.

Назаров трохи нахилився вперед, щоб побачити Шрагіна, і голосно сказав:

— Це не страшно, головну муку ми витримали…

— Умремо, товариші, без страху, як належить чекістам, — уже голосніше промовив Шрагін і подивився на Григоренка. Тепер очі у Григоренка не були байдужі, але в них було якесь хворе поєднання рішучості й туги. Шрагін сказав йому: — Батьківщина узнає, як ми гинули, пам’ятайте про це…

— Батьківщина все узнає! — майже радісно вигукнув Назаров.

Почувся тупіт ніг по кам’яних східцях — у підвал спустилися Бульдог, начальник тюрми Гроссвальд і Релінк.

Вони зупинилися перед приреченими. Релінк насмішкувато дивився в очі Шрагіну.

— Ну, пане Шрагін, чого ви ждете від мене? — запитав він.

— Вироку, — голосно відповів Шрагін.

— Вирок ви собі винесли самі. Нам лишається тільки його виконати. Я — ворог всіляких формальностей.

— Я теж, — сказав Шрагін. — Та все-таки, коли ми вішатимемо вас, ми цієї формальності дотримаємося, хоч вам від цього не полегшає…

Григоренко нервово розсміявся. Назаров із запалом вигукнув:

— Усіх вас до одного повісимо! Усіх!

— Кінчайте! — крикнув Релінк.

Начальник тюрми повернув вимикача, і в глибині підвалу спалахнула яскрава лампочка, освітивши щербату стіну.

Солдати тюремної охорони відвели Шрагіна, Григоренка і Назарова до освітленої стіни і швидко повернулися. П’ятеро солдатів і фельдфебель стали в ряд упоперек підвалу. Фельдфебель вийняв з кобури пістолет і короткозоро оглядав його, наче обнюхував.

Вони стояли так само, як раніше: посередині — Григоренко, праворуч від нього Шрагін, ліворуч — Назаров… Їх поставили обличчям до стіни, але вони разом, як по команді, повернулися обличчям до катів.

— Товариші, ми виконали свій обов’язок до кінця. Умираємо за нашу Батьківщину, за її перемогу! Батьківщина нас не забуде! — неголосно сказав Шрагін.

Назаров, виставивши вперед праве плече, закричав:

— Смерть гітлерівським бандитам! Чекісти не здаються! Стріляйте, гади! Всіх не перестріляєте!

Щось крикнув Релінк, а за ним — Бульдог, і все потонуло в гуркоті автоматів…

ЕПІЛОГ

Дорогий читачу! Повір, мені було б набагато легше і приємніше придумати й написати, як підпільники підкопалися під тюремний мур, висадили в повітря корпус одиночок і врятували моїх героїв. І мені важко було писати останній розділ, який ти щойно прочитав.

Кілька разів я починав писати і відкладав. У мене були відчуття, ніби я продовжую життя Шрагіну і його товаришам. Два тижні зовсім не підходив до письмового стола — сів і поїхав до міста, де все це діялось. І там зразу ж пішов у тюрму, в корпус одиночок, де сиділи перед стратою Шрагін, Назаров і Григоренко. Признаюсь, мене вела туди думка: «Я ж усе-таки пишу не звіт, а повість. Подивлюся тюрму, і, якщо побачу, що була хоч найменша реальна можливість утечі, спробую врятувати своїх героїв…»

Я обійшов корпус одиночок з усіх боків — на жаль, він так розташований у тюремному дворі, що підібратися до нього підземним ходом, ззовні неможливо.

Представник адміністрації тюрми, що супроводжує мене і знає, чим я цікавлюся, теж хоче, щоб мої герої врятувались, та настроєний він песимістично. Показуючи на корпус одиночок, розказує:

— Будували ще за царя, поклали метрові стіни, та й заглиблені вони в землю на кілька метрів. До речі, першими в’язнями цього корпусу були 1905 року повсталі матроси крейсера «Очаков»… — Він із злістю дивиться на глуху стіну корпусу, зітхає і каже: — Вашим героям утекти звідси немислимо. Рити до них тунель можна тільки від берега, а там навкруги голе місце, і його добре видно з усіх сторожових вишок.

Ми заходимо в корпус і дивимося камери-одиночки. Між ними теж метрові стіни. Кожна камера — це кам’яний ящик за кутими дверима.

— Розумієте, в чому горе, — каже мій супутник. — Навіть якщо припустити, що вашим героям пощастило вирватися з корпусу, — то що потім? Вони опиняються в пустому тюремному дворі, який теж ідеально видно з вишок. А їм же треба ще подолати майже п’ятиметрову тюремну огорожу. Немислимо, немислимо…

Так, я розумію, втеча звідси скидалася б на чудо з дуже гарної казки.

Та не тільки в цьому була б солодка неправда. Я зустрічався в місті з багатьма людьми, які так чи інакше в одному строю із шрагінцями боролися з ворогом. І вони тільки маленька крихта уцілілих. Я їм казав про своє бажання врятувати моїх героїв і просив їх розповісти, як врятувалися вони самі.

— Це був найважчий час, — розказав мені один з них. — Місто захлиналося кров’ю. Я мав загинути, розумієте — мав загинути. Піді мною вже горіла земля. І в цей час керівництво підпіллям наказало мені залишити місто і йти назустріч фронтові. Мені пощастило вийти, і незабаром я став солдатом Червоної Армії. Потім я дійшов з військами до Відня і от не маю навіть подряпини, а мої бойові ордени свідчать, що я і на війні не ховався за плечі товаришів… Тепер у мене є син. Школу кінчає. Минулого року приходить додому весь у синцях, жаліється, що учні в класі сказали, наче його батько, тобто я, ніякий не герой, якщо лишився живий. Він, звичайно, за мене в бійку… Вислухав я його, пішов у садок і, повірите, заплакав. Слово честі. Розумієте, я ж справді з усіх поглядів мав загинути…