Василий Ардаматский – "Грант" викликає Москву (страница 63)

Шрагін був певен, що кати не почують од Федорчука ні слова, але не міг не побоюватись за Юлю. Крім усього, одеські товариші знали тільки адресу Федорчука, і 12 листопада від них має прийти зв’язковий.

Шрагін вирішив, що насамперед повинен зробити тільки одне — перехопити одеського зв’язкового і переадресувати його до Величка. Для цього він вирішив послати Величка в Одесу до Андрія Прокоповича. На 7 листопада припав холодний, похмурий день. З низького брудного неба сипав сніг, а коли з затоки подув вогкий вітер, сніг перетворився на косо летючий злий дощ.

У цей день Величко відспівував на кладовищі небіжчика, і Шрагін прийшов на похорон. Коли родичі похованого розійшлися, вони сіли на лавку біля сусідньої могили і ретельно обговорили план подорожі до Одеси…

Сірий дощ заштрихував чорну постать Величка, що віддалялася. Коли він уже зник за поворотом, Шрагін встав і повільно рушив по алеї. Раптом він зупинився, вражений тим, що почув. Десь зовсім поряд чоловічий голос виразно промовив:

— Поздоровляю тебе, Аню, з нашим святом Жовтня.

Шрагін побачив літнього чоловіка без головного убору, що стояв за маленькою ялинкою. Біля нього нікого не було. Чоловік відчув, що на нього дивляться, і оглянувся. Побачивши Шрагіна, він не виявив ні переляку, ні навіть збентеження.

— Здрастуйте, — сказав він голосно.

— Здрастуйте, — відповів Шрагін і підійшов до нього. — З ким це ви тут розмовляєте?

Чоловік усміхнувся.

— Коли я йшов сюди, то бачив, що ви з живим попом розмовляли. А в мене немає можливості поговорити з живими, то я з своєю покійною дружиною… — Видно було, що він добре випив. — Ви що ж, неначе тут сповідались?

— Неначе навпаки, — усміхнувся Шрагін. — Піп мені сповідався. Я, як і ви, прийшов сюди своїх стареньких провідати, а він причепився до мене та й ну нарікати на свою тяжку долю.

— Ото у нього тяжка доля! Тяжко тим, хто вірив у його боженьку, і в нього заодно, оцим — так.

— Але ж ви самі, я бачу, вірите в загробне життя? — сказав Шрагін.

— А з чим же мені її поздоровляти? — анітрохи не бентежачись, запитав чоловік. — Вона ж нових німецьких свят не знає. Сподобилось умерти на другий день, як німці в місто прийшли. От вашому попові з святами лафа. Він як дзвонив у дзвони на святці, так і дзвонить. А віруючі — є німець чи нема — носять йому яєчка, сальце, хлібець, — чоловік раптом проникливо глянув на Шрагіна і сказав: — Ви, я бачу, теж ситенький, а вас хто годує?

— Викручуюсь, як можу, — відповів Шрагін і додав — Аби тільки совість не заплямувати.

— Остання примітка дуже важлива, — серйозно сказав чоловік. — Дивлюсь я на деяких спритників і думаю: перед яким же богом ви, сволота, будете свої гріхи замолювати? Інші он — пожежі німцям влаштовують…

— Які пожежі? — спитав Шрагін.

— Ви що, з неба впали? А нафтобаза недавно? А як вони тарахнули аеродром? — швидко сказав чоловік і замовк.

— Як це ви не боїтеся таке казати першому стрічному?

Чоловік махнув рукою:

— А що вони мені зроблять? Та якщо вони почнуть вішати таких, як я, то в них вірьовок не вистачить. Усе місто не перевішають. — Раптом на обличчі його з’явився переляк, і він без паузи швидко промовив: — А тепер давайте розійдемось хто куди… — Він пішов нетвердою, але поквапною ходою, лавіруючи між могилами і не оглядаючись.

А Шрагін ще довго стояв коло ялинки, що ледве прикривала його від періщливого злого дощу, якого він, зрештою, і не помічав, охоплений хвилюванням…

У зв’язку з дедалі частішими бомбардуваннями міста адмірал Бодеккер ввів на заводі цілодобове чергування інженерів, і сам часто залишався на ніч. Сьогодні в Шрагіна було нічне чергування, і він вирішив зайти додому — хоч годину поспати. Але йому перешкодила Емма Густавівна. Вона, мабуть, спеціально чекала на нього.

— Терпець мій урвався, Ігоре Миколайовичу, — трагічним голосом почала вона з місця в кар’єр. — Двозначне становище Лілі більше нестерпне. Ви знаєте, як серйозно вона хвора. Тут вона може загинути, — стара промокнула хусточкою сухі очі і вела далі: — Лікар Лангман може влаштувати Лілю в туберкульозний санаторій в Німеччині. Вчора я одержала листа від Аммельштейна, він обіцяв допомогти грішми. Проте Ліля не може скористатися всім цим тільки через своє безглузде становище…

— Еммо Густавівно, — перебив її Шрагін, — я хочу вам нагадати, що ініціатором створення цього становища Лілі в ім’я врятування квартири були ви, а не я.

— О господи, в ті дні ми всі втратили розум! — вигукнула жінка.

— Я його не втрачав і тоді, — втомлено сказав Шрагін. — Я погодився на вашу пропозицію не зразу. Кінець кінцем я зробив це для вас.

— Але тепер все змінилося. Життя утряслось, і всі ми, і ви теж у тому числі, так чи інакше в ньому влаштовані. Однак виходить, що за це я повинна пожертвувати рідною дочкою. То хай краще загину я! — раптом патетично вигукнула вона і рішуче додала: — Дайте Лілі можливість виїхати.

— Вона хоче цього? — запитав Шрагін.

— Так, цілком. Лангман любить її. Ігоре Миколайовичу, в неї може бути щасливе, спокійне життя. Вона все вирішила, але вона боїться вас.

— Я хочу поговорити з нею. Хай вона зайде до мене…

Ліля справді мала поганий вигляд: її крейдяно-біле обличчя було вкрите плямами нездорового рум’янцю.

— Я чула все, що говорила зараз мама. Дійсно, все так, як вона говорила, — швидко сказала Ліля, не дивлячись на Шрагіна.

— Ну що ж, примусити вас робити інакше я не можу і не маю права. Мені лишається тільки побажати, щоб вирішене не обернулося для вас і вашої матері непоправною трагедією.

— У нас уже давно трагедія, — тихо мовила Ліля.

— Ви не забули, що допомагали мені? — запитав Шрагін.

— Ні. І я знала, що ви тепер скористаєтесь з цього, — підвищила голос Ліля. — Але ж це нечесно, Ігоре Миколайовичу.

— Ви помиляєтесь, я ніяк не збираюся скористатися з цього проти вас, але я повинен бути гарантований від того, що ви в припадку відвертості не бовкнете про мене.

— Я клянусь! — вигукнула Ліля.

— Цього мало. Адже я рискую не тільки своїм життям, а значно більшим. Сподіваюсь, ви це ще здатні зрозуміти. Тому я напишу повний звіт про вашу діяльність і надійно сховаю цей документ. Якщо зі мною щось трапиться і я побачу, що цим зобов’язаний вам, я пред’явлю його гестапо.

— Я клянусь, клянусь! Ніколи! — Ліля дуже хвилювалась. Шрагін бачив, що вона готова заплакати, але дивився на неї з іронією. — Прошу вас, Ігоре Миколайовичу, не посміхайтесь, не ставтеся з презирством до мене. Я все-таки радянська людина. Я не знаю, що зі мною буде, але я знаю одно — я не можу порвати з своєю країною… Не можу, повірте мені. І ваша таємниця буде для мене… там… моєю гордістю. Повірте мені. — Вона заридала і вибігла з кімнати.

Шрагін подивився на годинник, зітхнув і ліг на ліжко. Він задрімав хвилин на двадцять і прокинувся з важким болем у голові і огидною слабістю у всьому тілі. Вчора весь день він провів на борту самохідної баржі — від лютого вітру нікуди було сховатись. «Легко й простудитись», — подумав Шрагін, не допускаючи й думки, що він просто надзвичайно втомився…

Розділ 49

Юлю випустили з гестапо. Вона скористалася «поштовою скринькою» Федорчука, і незабаром Григоренко вийняв з неї записку. Юля писала, що їй необхідно терміново зустрітися з Шрагіним. Григоренко трохи не зробив непоправну помилку — він вирішив зайти до Юлі і з’ясувати, навіщо їй потрібна зустріч. Та, на щастя, звернувши на вулицю, де жила Юля, він здалека помітив підозрілого суб’єкта, що стояв у ніші воріт біля аптеки, і повернув назад…

Зустріч з Юлею Шрагін продумував дуже ретельно. СД могла випустити її з тюрми, щоб вистежити її зв’язки. А що коли кати СД зломили Юлю і вона стала їхнім агентом? Проте відмовити їй в зустрічі Шрагін не міг. Він пам’ятав свою першу розмову з нею, коли вона хотіла труїти гітлерівців, пригадав, скільки цінних повідомлень приносила вона йому, а головне, він пам’ятав, як ручився за неї Федорчук. Як за себе!..

Зустріч так організували, що агенти — хай би вони були наймудрішими — не могли простежити до кінця шлях Юлі до Шрагіна. На самому початку дороги вона пройде такими місцями, де спостерігача неминуче виявлять. Але і в цьому випадку зустріч не відмінялась. Навпаки, вона ставала ще необхіднішою: адже якщо Юля не знає, що за нею ходить агент, вона може принести біду і собі, і товаришам. Організація спостерігання за нею свідчила ще й про те, що кати не зуміли домогтися від неї потрібних їм показань. Думку про її зраду Шрагін категорично відкидав, але за законами конспірації повинен був передбачити і це…

Спостереження проводилось. Юля тим часом ввійшла в баню, але потім попрямувала не в роздягальню, а через чорний хід у двір, звідкіля можна було вийти на паралельну вулицю. Там на Юлю вже чекав Димко, який повів її по «ланцюжку» далі — до Шрагіна. Агент СД ходитиме коло бані понад годину і, коли смеркне, почне підозрювати щось недобре. Та тільки після того, як баню зачинять, він піде доповідати начальству, що прогавив об’єкт.

Зустріч відбувалася в будиночку стариків Колесникових, у яких жив Харченко. Самі вони цього вечора пішли в гості до родичів. Охороняли зустріч учасники «ланцюжка» Сергій і Зіна Димко та Єгор Назаров.

Коли Шрагін побачив Юлю, серце у нього стиснулось. Завжди прямо і гордо носивши свою красиву голову, вона тепер стояла перед ним сутула, втиснувши голову в плечі. Від опухлих синяків обличчя було перекошене, як після паралічу. Не було розкішного волосся — його остригли в тюрмі, її великі чорні очі з втомленим болем дивилися на Шрагіна. Може, цілу хвилину вони так мовчки стояли один проти одного, потім Юля ледве чутно сказала: