Василий Ардаматский – "Грант" викликає Москву (страница 62)

Все було добре продумано, але все-таки Шрагін «добре» не сказав. Йому здалося, що Федорчук, запалившись ідеєю відповісти Москві своєю операцією, надмірно цим схвильований і може припуститись небезпечної в такій справі поквапливості.

— Почекаємо, Олександре Платоновичу, — зауважив Шрагін і, побачивши, як спалахнув Федорчук, додав: — Давайте приурочимо вашу справу до Жовтневих свят. Домовились?

Федорчук мовчав, було видно, що він не згодний.

Вернувшись додому, Шрагін з досадою згадав, що сьогодні субота, а це значить, що в Емми Густавівни гості. Та от і вона в яскраво-зеленому кімоно, що прислав їй Аммельштейн, схожа на папугу з перебитими крилами.

— Як чудово, що ви прийшли! — проворкувала вона. — Ідіть скоріше до столу. Віллі прислав справжні-справжнісінькі сардини…

Віллі — це Аммельштейн.

Останнім часом Емма Густавівна неодмінно тягнула Шрагіна у вітальню. Після того як генерал Штромм виїхав з міста, її прийоми дуже зблякли. Високопоставлені гості, що викликали в неї трепет, завжди приходили з генералом. Тепер гостей приводив лікар Лангман, і в застольних бесідах утворився абсолютно нецікавий для Шрагіна медичний ухил. Дружба Лілі з Лангманом тривала. Влаштувати її в — санаторій йому не пощастило. Але він діставав їй якісь рідкісні ліки, і Ліля останнім часом почувала себе значно краще.

Цього разу в вітальні, крім Лангмана, були вже знайомі Шрагіну начальник військового госпіталю Грейнер і Любченко, яка остаточно помирилася з хазяйкою господи.

Після вечері Ліля пішла до рояля, диван і крісло зайняли Лангман, Грейнер і Емма Густавівна, за столом лишились удвох Шрагін і Любченко.

Коли Ліля почала грати, Любченко нахилилася до Шрагіна і тихо промовила:

— Я прошу пробачити за мою нетактовність… тоді, — шепотіла вона, не дивлячись на Шрагіна і ніби слухаючи музику. — Але, розраховуючи на вашу порядність, я хочу сказати вам, що я тоді була щира. Я просто ще не знала добре, хто ви. А тепер Емма мені все пояснила.

Шрагін мовчки дивився на Лілю, що грала.

— Ви любите музику? — запитала Любченко.

Шрагін ледве помітно кивнув. В цей час у нього в душі звучала своя радісна музика.

— А для мене в цій обстановці музика щось нереальне, та разом з тим вона закликає стати людиною. — Послухавши трохи музику, вона спитала тихо: — Ви читали листівку про рахунок, який всім нам пред’являть у свій час?

— У мене немає часу читати таку літературу, — не глянувши на неї, відповів Шрагін.

— Мені цю листівку дав хворий, — по секрету, ніби не помічаючи тону Шрагіна, говорила далі Любченко. — Дав і каже: «Ви, докторе, не турбуйтесь, за вас ми слово замовимо, коли наші прийдуть…» — Любченко багатозначно подивилась на Шрагіна.

Шрагін мовчав, напружено обдумуючи те, що чув.

— А як хотілося б стати корисною, коли б ви тільки знали! — казала Любченко. — Іду по лікарні, бачу вільні ліжка і думаю: я могла б на цих ліжках сховати наших людей. Виписую довідку черговому хворому, який іде додому, і думаю: а я могла б таку рятівну довідку дати здоровому, котрому вона потрібна значно більше, ніж тому приреченому.

— От що, Маріє Степанівно… — перервав її Шрагін. — Ви граєтесь з вогнем, і я раджу припинити цю небезпечну для вас гру. Природно, я не хочу, щоб у моїй родині через вас були неприємності. Тому я зараз нічого не чув. Розумієте? Проте я категорично вимагаю в нашому домі цю каламуть не розводити. Інакше я все-таки вживу заходів, і тоді прошу на мене не нарікати.

Любченко підвелась, стуливши тонкі нафарбовані губи, і, як і минулого разу, не сказавши ні слова, вийшла.

Емма Густавівна бачила, що її подруга виходить, але тільки згодом, зрозумівши, що вона пішла зовсім, стурбована, підійшла до Шрагіна.

— Що у вас знову трапилось?

— Те ж саме, — спокійно відповів Шрагін. — Ця ваша знайома чомусь вперто хоче привести в ваш дім нещастя. Розмови, які вона тут затіває, трохи тхнуть тюрмою.

— О господи! — вигукнула Емма Густавівна. — Треба ж її знати! Вона завжди меле всякі дурниці! Тому я їй пробачила і той випадок. Я її просто не слухаю.

— Це можуть почути інші, — суворо сказав Шрагін. — І тоді одного дня вас запитають, чому в вашому домі ведуться такі розмови, за які німецькими законами виносять смертну кару. Що ви відповісте?

— Ні, ні, — ледве чутно прошепотіла вона злякано і раптом розізлилась: — Я не допущу, я скажу їй сама!

Шрагін, не дослухавши, пішов у свою кімнату. Він зовсім не був певний, що вчинив з Любченко правильно, але поводитись інакше не мав права.

В цей час Любченко повільною хиткою ходою підходила до свого дому. Знову вона не зуміла виконати наказ Релінка. Тільки вчора він несподівано викликав її на зустріч і наказав активніше промацати Шрагіна. Це Релінк навчив її заговорити з ним про порожні ліжка в лікарні і про довідки. А що з цього вийшло? Тепер вона не зможе ходити в цей дім, а Шрагін, чого доброго, повідомить про неї в гестапо, і тоді за все доведеться розплачуватись їй…

Любченко від хвилювання довго не могла попасти ключем у замковий отвір, але коли ввійшла в квартиру і опинилася в незмінному світі своїх речей, заспокоїлась, сіла в крісло і зважила все спокійно: «Та ні ж, усе вийшло дуже добре. Мені наказали активніше промацати Шрагіна, я це зробила. І не моя вина, що він щиро відданий новому порядкові. Він навіть погрожував мені доносом… І розказати Релінку треба все саме так, як це було насправді…»

Розділ 47

У кімнаті чергового було троє охоронників. Федорчук — старший по нічному чергуванню. Перед присмерком він послав одного перевірити ворота, а другого — протипожежні засоби. Поки вони ходили, він поклав у відро пляшки з пальним і шнур. Відро поставив під лавку біля своїх ніг. Коли робітники повернулись, промерзлі на холодному вітрі, Федорчук сказав:

— Зараз погріємось. Накладіть у грубку вугілля, а я збігаю по нафту.

Він узяв відро, вийшов у сіни і підпалив шнур. Вітер бив йому в спину, наче підганяв: швидше, швидше. Він перебіг по кладках через відстійну яму, та коли до першого резервуару лишалося кілька кроків, пролунав оглушливий вибух, і, весь охоплений вогнем, Федорчук упав.

Він навіть не встиг збагнути, що сталось. А сталося те, чого він боявся: бікфордів шнур треба було покласти у відрі спіраллю так, щоб ніде кільця шнура не стикались. Десятки разів він репетирував, як це робити. Правильно склав шнур і сьогодні, але, очевидно, коли біг, від трясіння спіралі шнура зсунулись, вогонь перейшов з одного витка на другий, і час, розрахований на згорання шнура, скоротився…

Пожежна команда примчала швидко. Вона без особливих труднощів збила полум’я, що шугало на місці вибуху, і знайшла мертвого, обгорілого Федорчука. Через кілька хвилин його привезли в лікарню, і тут з’ясувалося, що він ще живий.

У лікарню приїхав Релінк.

— Навряд чи він опритомніє, — сказав йому лікар. — Він не тільки обгорів, у нього вирвані нутрощі.

Те, що Релінк побачив на ліжку, жахнуло навіть його, і він зрозумів, що ця обвуглена людина не заговорить, але розпорядився зробити йому укол.

Після уколу Федорчук трохи розплющив страшні, обгорілі очі, ледь помітно ворухнувся і вмер.

Релінк вернувся в гестапо, куди вже привели обох напарників Федорчука і трьох солдатів військової охорони. До світанку Релінк всіма засобами намагався добитися від них доказів, що загиблий був диверсант, але обидва категорично відкидали цю думку. Вони наполягали, що Федорчук найсумлінніший робітник зміни, а коли він бував старшим по чергуванню, то суворішого за нього не знайдеш — всю ніч ганяє по базі перевіряти те, що вже сто разів перевірено. Вони висловили припущення, що Федорчук наступив на підкинуту кимось міну. Солдати зовсім нічого не могли сказати — вони охороняли базу ззовні.

На всяк випадок Релінк відправив охоронників у тюрму, а солдатів — у військову комендатуру. Йому було ясно: вчинено диверсію, і наскільки вона вдалась не має ніякого значення. Місто про неї вже знає, а саме в цьому і є найнеприємніші її наслідки.

Над ранок Релінк записав у своєму щоденнику.

«Це незбагненно — після всього, що ми зробили, вони ще існують і діють! Невже всі наші зусилля даремні?..»

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Розділ 48

З невдалого походу до партизанів повернулись усі. І, незважаючи на величезні труднощі, всім пощастило знову зачепитись у місті. Багато зробила для цього Зіна Димко. Довідки, які вона роздобула на біржі праці, перший час буквально рятували людей. Сергій Димко влаштувався в пожежну команду. Ковальову вдалося вернутись на залізницю, і тепер він був вантажником на товарній станції. Дем’янов скористався своїм колишнім знайомством з українськими націоналістами, і ті допомогли йому стати на роботу в будівельно-ремонтній конторі. Єгор Назаров найнявся робітником сцени в театр. І тільки Григоренко поки що лишався невлаштований і переховувався то в Димка, то в Дем’янова.

Знову налагоджувалася взаємодія з підпільниками, які, незважаючи на тяжкі втрати, вели боротьбу. У Шрагіна складалося відчуття, що група вже пережила важкий кризис і почала немов новий етап своєї бойової діяльності. Тоді він і сказав Федорчуку «добре».

Диверсія не вийшла. Федорчук загинув. Минуло кілька днів, а про його долю нічого не було відомо. Живий він чи попав до рук СД? Через два дні після диверсії арештували Юлю. За їхнім будинком встановили спостереження. Це давало підставу припускати, що СД знає, хто такий Федорчук, і тому хоче виявити всі його зв’язки.