Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 9)

— Що з вами, Розі? Ви чимось засмучені?

— Ах, мадам, краще не питайте! Це просто жахливо… Я бачила… Бачила, як вони цілувались! — Служниця соромливо опустила очі.

— Що ж у цьому поганого? Чому мосьє Жубер не міг поцілувати свою племінницю?

— Мадам, це був зовсім не родинний поцілунок! — прошепотіла Розі й вибігла з кімнати.

Накреслену заздалегідь програму було виконано повністю. Все було мило, пристойно і скромно, але й не скупо.

Повертаючись додому після обіду з місцевим панством, Жубер узяв Василя під руку.

— Ви просто чарівник, Кочеку! Щоб прихилити серця моїх співвітчизників, як ви це зуміли зробити, треба бути справді чарівником. Я бачив, з якою повагою ставляться до вас жителі містечка, і радів за вас…

Після від'їзду гостей Василь засів за літературу з декоративного і прикладного мистецтва, почав ретельно вивчати всі тонкощі рекламної справи. Велику допомогу в цій роботі подавала йому Ліза — вона захопилася мистецтвом реклами. Василя дивували розмах і значення, які мала реклама в Сполучених Штатах Америки, і він мимохіть думав, що, коли б існувала «Рекламна фірма Жан Жубер і К°», вона могла б сказати нове слово в рекламній справі у Франції…

Він був тепер так певен можливості переїзду до Парижа, що кілька разів їздив туди з Лізою пошукати підходяще житло: невелику, на дві-три кімнати, не дуже дорогу, але пристойну квартиру поблизу центра.

Поступово він почав готувати свого компаньйона до думки про те, що їм рано чи пізно доведеться розлучитися.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Василь не поспішав робити Жуберові конкретні ділові пропозиції. Він навіть довгий час не показувався в нього. Терпляче очікував, розуміючи, що крах рекламного бюро Жубера вже близько.

Заїхавши одного разу в банк у своїх справах, Василь, ніби між іншим, попросив одного меткого службовця довідатися про фінансовий стан рекламного бюро мосьє Жубера в Парижі, пояснивши свою цікавість тим, що має намір зав'язати з цим бюро ділові стосунки.

— Взагалі принцип усіх банків — тримати в суворій таємниці фінансове становище клієнтів… Але для вас, мосьє Кочеку, я зроблю неможливе і, якщо довідаюсь, негайно сповіщу, — відповів службовець.

Через кілька днів Василеві стало відомо, що фінансовий стан Жубера жалюгідний і що векселі його незабаром буде опротестовано. Крах неминучий!..

Збагнувши, що настав час діяти, Василь поїхав у Париж. Він побачив, що Жубер дуже пригнічений. Жвавий і веселий француз якось збляк, змарнів, навіть мішки з'явилися під очима.

— Що з вами, чи не занедужали? — співчутливо спитав Василь, потискуючи йому руку.

— Не питайте, друже!.. Я, здається, пропав.

— Скоїлося нещастя?

— Залежно від того, що називати нещастям… Збуту не стало, склади напаковані готовим товаром. Нічим платити робітникам. Я заборгував за оренду приміщення, а також поставникам сировини. А тут ще підходить термін погашати вексель у банку. Ви ділова людина, знаєте: опротестували вексель — кінець усьому, ти банкрот, і сподіватися нема чого.

— Становище справді таке критичне, чи ви перебільшуєте? — спитав Василь.

— Перебільшую? Ніскільки — все втрачено, і в мене нема ніякого виходу!

— Не впадайте у відчай, друже. На світі не буває становища, з якого нема виходу. Давайте подумаємо разом, що можна зробити.

— Про що тут думати? Усе ясно. Ви ж не заплатите по моєму векселю. А навіть якщо б і заплатили, все одно я не спроможний повернути вам гроші… Краще вже зразу — хай оголосять банкротом, опишуть майно! — Жубер безнадійно, махнув рукою.

— І все-таки давайте обміркуємо становище, — м'яко наполягав Василь. — На яку суму ви видали векселя?

Жубер неохоче назвав суму: три тисячі вісімсот франків. Є і ще векселі: на тисячу двісті франків і на тисячу. Всього — шість тисяч франків. Але є й інші борги — поставникам за пап'є-маше, фарби, клей. Робітникам не виплачено за два місяці. За оренду приміщення, електрику та мало ще за що…

— А конкретніше? — наполягав Василь.

Жубер уперше пильно і зацікавлено подивився на співрозмовника.

— Та чи не збираєтесь ви сплатити мої борги? — похмуро пробурмотів він.

— Можливо, — спокійно відповів Василь.

— З якої речі? Часи добрих чарівників, здається, давно минули…

— Чарівників — можливо. Друзів і ділових людей — ні. Отже, інші ваші борги?..

— Кравцеві, м'ясникові, бакалійникові, булочнику — їм я, здається, не платив за останні два місяці.

— Усе зрозуміло. А тепер вислухайте мене. Я сплачу всі ваши борги, великі й дрібні, і вкладу в підприємство певну суму… за умови, звичайно, що ви візьмете мене в компаньйони!

— Вас? У компаньйони? Та з превеликою радістю! — вигукнув Жубер. Потім, немов опам'ятавшись, запитав: — Але боже мій! Навіщо вам ризикувати грішми, вкладаючи їх у безнадійне підприємство?

— Я не думаю, що ваше підприємство безнадійне. Не ображайтесь на мене заради всіх святих, — просто ви ведете діло не так, як треба в наш час. Може, я помиляюсь, але в мене склалося таке враження.

Самолюбство Жубера було уражене.

— Цікаво все-таки знати, в чому ж, по-вашому, полягає моє невміння правильно вести діло і на чому грунтуються ваші враження? Скоро десять років, як працює бюро. Хіба моя вина, що в усіх галузях застій і що банкротств стає дедалі більше?

— Я знаю, друже, що ваше бюро існує давно. Знаю й інше: по інерції ви весь час випускаєте одну й ту саму продукцію — симпатичного коротуна з тацею. Колись він мав успіх, але ж такими коротунами ви заповнили всю Францію! А ваші дуже дорогі коти і собаки з пап'є-маше не мають збуту взагалі, — спокійно і лагідно сказав Василь.

— Що ж ви можете запропонувати?

— Думаю, тепер у рекламній справі треба виходити саме з того сумного факту, що в торгівлі застій. Отже, всі — геть усі — кровно зацікавлені в збуті своєї продукції. Усім потрібна реклама, але реклама розмаїта, дохідлива, несподівана і водночас конкретна. Я перебудував би роботу рекламного бюро: підшукав би для реклами нові об'єкти, солідніші, ніж гастрономія і бакалійні крамниці. — Василь говорив повільно, впевнено. — Наші справи можуть поліпшитися протягом найближчих трьох-чотирьох місяців за умови, що мені буде надано свободу дій. Було б доцільно тимчасово припинити роботу бюро і відновити її після грунтовної реорганізації.

— Припинити?! А на що ми житимемо, дозвольте вас запитати?

— Яку суму ви брали з каси на особисті витрати? — перебив Василь.

— Тисячу, тисячу двісті франків на місяць. Втім, так було колись, — поквапився пояснити Жубер. — За останні місяці не більше п'ятисот.

— Чудово! Ви одержуватимете свою тисячу франків на місяць.

— Як? — Жубер недовірливо знизав плечима.

— Дуже просто, — одержуватимете з каси тисячу франків за рахунок тимчасового зменшення основного капіталу фірми… Не думайте, Жубере, ніби я якийсь філантроп. Я ділова людина і свідомо йду на певний ризик, покладаючись на наші з вами сили. Мені доводиться це робити ще й заради майбутнього Маріанни, — їй конче потрібно жити в Парижі. Інакше, звичайно, я не кидав би налагоджене, досить прибуткове підприємство. Недавно ми з компаньйоном Ренаром підбили підсумки і — можете собі уявити? Виявляється, менше ніж за рік нам пощастило майже подвоїти основний капітал підприємства, і це без тих грошей, які ми брали щомісяця на прожиток.

— Що ж, мені роздумувати не доводиться!.. Давайте спробуємо. Особисто мені втрачати нема чого. Коли невдача — ще на кілька місяців відтягнеться крах. Виграш у часі теж дещо означає!..

— Не говоритимемо про крах! Цими днями я дам вам гроші, і ви достроково викупите вексель. Це справить добре враження у фінансових колах: фірма, яка зазнає грошової скрути, не дисконтуватиме векселі передчасно.

— А що повинен робити я? — спитав Жубер.

— Та, власне, нічого… Якщо не брати до уваги того, що нам треба буде оформити наші взаємні стосунки в нотаріуса і зареєструвати нове підприємство в Паризькій торговій палаті. У мене можуть виникнути деякі труднощі, — я ж іноземець. Тому цілком покладаюсь на вашу допомогу.

— Зайва розмова, я зроблю для вас усе, що зможу. У ділових колах у мене широкі зв'язки! — Уперше за всю цю розмову в голосі Жубера забриніли бадьорі нотки.

Ренара, хоч він і був певною мірою підготовлений до того, що Кочек вийде з підприємства, дуже засмутила звістка, з якою прийшов до нього компаньйон. Прикро вражений, він мовчки стояв перед Василем, потім запитав, як дитина:

— А як же я?

Василь ледве заспокоїв товстуна.

— Усе буде гаразд, не хвилюйтесь! А щоб попервах вам не довелося відчувати фінансових труднощів, я залишу свою частку капіталу, ну, скажімо, на півроку, і не братиму процентів. Можливо, цим хоч трохи віддячу вам за добро, яке ви зробили для мене. Що б потім не сталося, я завжди зберігатиму в серці вдячність вам!..

— Це великодушно з вашого боку, — розчулено сказав Ренар. — Але чи зумію я сам впоратися з підприємством без вас, ось у чому справа.

— Авжеж упораєтесь! Діло налагоджене, замовленнями майстерня забезпечена на півроку вперед. Будьмо відверті: навіщо вам тепер компаньйон, з яким треба ділити прибуток, коли ви й самі можете розширити підприємство? А я, я не можу не зважати на інтереси дружини. Вона, бідолашна, страждає тут, хоч і намагається приховати це від мене і од усіх. Маріанна молода, їй треба закінчити освіту в Парижі. З чим, з яким багажем вона повернеться рано чи пізно на батьківщину? Привезе з собою паризькі туалети? Цим нікого не здивуєш у наш час!..