Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 10)

Наступного дня попи пішли до нотаріуса і анулювали угоду на спільне володіння ремонтною майстернею. Ренар віддав Василеві векселя на сім тисяч франків, директор відділення банку «Ліонський кредит» одразу ж оплатив його. Таким чином Василь міг переїхати до Парижа, маючи в кишені кругленьку суму — одинадцять тисяч франків готівкою.

Рекомендація мера містечка, схвальні відгуки Ренара та кюре, широкі зв'язки Жубера в ділових колах — усе це відіграло свою роль, і незабаром Василь став рівноправним компаньйоном рекламної фірми.

З переїздом до Парижа він не поспішав. Підшукував зручну квартиру, а тим часом їздив кожного ранку на роботу з містечка і повертався увечері. Часто з ним їздила Ліза, що, як і раніше, цікавилась мистецтвом рекламу.

Насамперед Василь припинив випуск коротунів, собак, котів і звільнив увесь персонал. Невтомно ходив він по вулицях Парижа, іноді в супроводі Лізи, довго стояв біля вітрин великих універсальних магазинів, біля рекламних щитів кінотеатрів, біля театральних афіш.

Жубер байдуже спостерігав усе те, що робив компаньйон, меланхолійно насвистуючи арії з опер і пісеньки.

Якось Василь і Ліза, проходячи набережною Сени повз рундучки букіністів, побачили блідого довговолосого, в чорному светрі юнака, який малював кольоровою крейдою на тротуарі вуличні сценки. Дехто з перехожих кидав дрібні монети в його кепку. Малював юнак швидко, впевнено. На сірому асфальті оживали то молода квіткарка, то шофер таксі, то п'яненький відвідувач бістро.

— Поглянь, він дуже талановитий, — тихо сказала Ліза, уповільнюючи ходу.

Деякий час вони мовчки дивилися, як працює художник.

Коли художник закурив, відпочиваючи, Василь підійшов до нього ближче і запитав:

— Скажіть, ви самоук чи десь училися?

В юнака було рухливе обличчя, насмішкуваті очі.

— А чому, власне, це вас цікавить? — Він оглянув Василя з ніг до голови.

— Мені здається, для самоука ви малюєте надто добре, а для професіонала…

— А для. професіонала нічого іншого не лишалося! Я п'ять років учився в студії… Ви, мосьє, очевидно — іноземець, коли не знаєте, що ця обставина не має ніякого значення! У мене нема майстерні, нема грошей на полотно і фарби! — Він говорив різко, з викликом, але, глянувши на Лізу, змінив тон. — Мати моя прикута до ліжка, — і я мушу годувати її. Та й самому мені теж треба їсти й пити. От і добуваю собі на харч як можу…

— А ви хочете мати постійну роботу? — спитав Василь.

— А ви можете назвати когось, хто мені дав би її? До речі, щоб ви знали, мене навіть гарсоном у ресторан не взяли. Кажуть, занадто промовиста фізіономія і промовляє не те, що треба!..

— Зайдіть до мене завтра. — Василь подав йому візитну картку. — Скажімо, о десятій ранку.

Молодий художник довго дивився вслід Василеві й Лізі. І, побачивши в кепці, крім дрібних срібних монет, трифранковий папірець, подумав: чи не з'явився в Парижі новий граф Монте-Крісто?

Уранці в умовлений час він стояв перед Василем у його конторі.

— Сідайте і слухайте! — Василь показав рукою на крісло. — Тут рекламне бюро, яке поки що нічого не рекламує. На жаль, сталося так, що треба все починати спочатку. От я й пробую. Перш ніж узяти вас на роботу, мені хотілося б пересвідчитися, що ви маєте хист до реклами.

— Спробуйте! — В художника була несподівано широка і добра усмішка.

— Гадаю, ви не зарозумілі і не вважаєте, що реклама — справа другорядна, яка не має нічого спільного з мистецтвом, — мовив далі Василь. — Моя дружина, наприклад, вважає рекламу мистецтвом, а їй і книги в руки — вона мистецтвознавець. Звичайно, цей вид мистецтва має свою специфіку. Адже не випадково в Америці рекламою займаються вельми талановиті, навіть визнані художники. Даю вам п'ять днів, — походіть по Парижу, поміркуйте гарненько, як оформляти вітрини універсальних магазинів, як рекламувати в кінотеатрах нові фільми. Нам треба знайти оригінальні форми реклами, але такі, що відповідали б високим художнім вимогам. Я платитиму вам десять франків на день. — Василь дістав гаманець і відрахував художникові п'ятдесят франків. — Звичайно, це попервах. Потім установимо вам плату залежно від ваших здібностей.

— Через п'ять днів я буду у вас! — Юнак попрощався.

— Думаєте, він повернеться? — іронічно усміхаючись, спитав Жубер, який мовчки слухав розмову.

— Неодмінно!

— Свята наївність. Друже мій, ви погано знаєте паризьку богему. У цих патлатих волоцюг нема нічого святого, нема ні честі, ні совісті. Сьогодні ж уночі він розтринькає ваші п'ятдесят франків у компанії дівчат легкої поведінки і хіба що, згадавши вашу щедрість, вип'є келех за ваше здоров'я!..

— Я справді погано знаю Париж, але добре розуміюсь на людях. Цей хлопець талановитий. Він не тільки повернеться, але й принесе путню пропозицію.

— Поживемо — побачимо…

Молодий художник прийшов на третій день. Він приніс маленький об'ємний макет реклами старого американського бойовика «Багдадський злодій». Картина ця знову йшла в одному з кінотеатрів міста.

На макеті було зображено прославленого Дугласа Фербенкса, смуглявого, до пояса голого, в широких шароварах. Він причаївся на даху ажурного палацу східного володаря. Нижче, у глибині кімнати із склепистою стелею і вузькими вікнами, сиділа, підібгавши під себе ноги, молода дівчина в легкому східному одязі — полонянка з гарему. За високими стінами палацу бовваніли шпилі мінаретів. На небі висів великий диск рожевого місяця. Усе було подано у звичних традиціях «східної романтики». Потішним і несподіваним було те, що художник долучив до цієї екзотичної обстановки сучасних парижан — тих, хто заповнює вулиці, бульвари, магазини. Він немовби говорив цим: «Подивіться фільм — і кожен з вас переживе незвичайні пригоди, уявить себе героєм!»

Василь деякий час мовчки роздивлявся на макет. Потім покликав компаньйона.

— Гляньте-но, Жубере, якщо все виконати, ну, скажімо, в половину натурального розміру, добре освітити, це не може не привернути уваги. Правда?

— Так, непогано…

— Робота захопила мене, — схвильовано сказав художник і дістав з теки кілька аркушів цупкого паперу. — Тут ескізи рекламних малюнків деяких товарів…

На одному малюнку було зображено кімнату з елегантними меблями. Біля гарного полірованого секретера стояв зовсім розгублений гомила з ломом у руках. «Він такий гарний, що рука не піднімається розламати його!»— говорив напис. На другому малюнку худий Діоген з ліхтарем у руці розглядав виставку сучасної кераміки: «Якби я дожив до цього часу, я знав би, де купити гарненьку бочку-помешкання!»

— Дотепно, — сказав Жубер. — В усякому разі, свіжо і по-новому!

— Ви молодець, друже! Для початку зовсім непогано. Як вас звуть? — спитав Василь.

— Мене звуть Анрі Борро.

— Так от, Борро, скільки часу вам треба, щоб виготувати об'ємний макет «Багдадського злодія»? І що для цього вам потрібно?

Обличчя художника на мить освітилося радістю, потім знову стало зосереджене.

— Якщо дасте помічника і забезпечите матеріалами, думаю, днів за три впораюсь.

— Чудово. Матеріали візьмете внизу, в майстерні. Помічника запросіть самі. Ви знаєте розміри вітрини кінотеатру?

— Так, мосьє. Я виміряв вітрину.

— Є до мене запитання?

— Либонь, поки що нема.

Відпустивши художника, Василь поїхав до власника кінотеатру, в якому демонструвався «Багдадський злодій». У маленькому кабінеті, зі стінами, суспіль обвішаними афішами, відбулася нелегка для Василя розмова.

— Я прийшов з діловою пропозицією, — сказав Василь власникові кінотеатру.

— Слухаю вас, — відповів той, не запросивши навіть сісти.

— Я співвласник рекламної фірми «Жубер і компанія». Наша фірма, окрім інших справ, розробляє зараз нові методи реклами кінокартин. Замість застарілих, набридлих фотовиставок і панно ми пропонуємо об'ємні рекламні макети, що зображають окремі, взяті з фільмів епізоди, які можуть інтригувати глядача.

— Чого ж думаєте цим досягти?

— Привернути увагу публіки, викликати інтерес до фільму.

— Гм… Скільки коштуватиме ваш макет?

— Приблизно тисячу — тисячу двісті франків.

— О-го-го! — власник кінотеатру махнув рукою. — Тисячу франків! Це майже чверть денної виручки. Яка рація витрачати такі гроші, коли фірма кінопрокату мусить постачати нас рекламним матеріалом безплатно? Ні, мосьє, нічого у вас не вийде.

— Думаю, ви помиляєтесь. Наша реклама допоможе вам принаймні подвоїти виручку. Чому б вам не спробувати?

— Я не маю ні часу на експерименти, ні зайвих грошей… Якщо вже «Багдадський злодій» не дає повних зборів, то не допоможе ніяка реклама!

— В такому разі дозвольте нам рекламувати картину безплатно, як дослід.

— Безплатно? — здивувався хазяїн. — Навіщо це вам?

— Хоча б для того, щоб довести всім — у першу чергу вам — переваги нашого методу. Від вас потрібно буде тільки одне — освітити макет. Більше того, ми даємо зобов'язання зняти рекламу на першу вашу вимогу.

Наполегливість Василя, його переконаність справили враження. Власник кінотеатру знизав плечима.

— Ну що ж, дійте… Вітрина у вашому розпорядженні. Про освітлення я подбаю. Але пам'ятайте — жодного сантима…

— Дякую вам! — І Василь вийшов.

З кінотеатру він поїхав до директора-розпорядника великого універсального магазину і запропонував оформити вітрину меблевого відділу.

На відміну од похмурого хазяїна кінотеатру, молодий директор-розпорядник був привітна і балакуча людина. Він поцікавився, як саме збирається рекламна фірма «Жубер і компанія» оформити вітрину. А побачивши малюнок Борро, засміявся і сказав: