Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 48)

Фрау Шульц погодилась не вагаючись. Але їхати їй не довелося: «батько» сам прибув до Парижа. Він схуд, постарів, на обличчі з'явилися зморшки, очі позападали. Літнє пальто висіло на ньому, як на кілку.

— Що з вами, чому од вас так довго не було ніяких вісток? — спитав Василь у машині по дорозі до Сар'янів.

— Хворів, майже три місяці пролежав у лікарні, — відповів «батько».

— Од Лізи теж нема звісток — поїхала, як у воду впала, — мовив Василь.

— Справа в тому, що в країні, куди поїхала твоя дружина, становище дуже ускладнилось… Там відверто орудують німецькі фашисти. Цілком можливо, що вони не сьогодні-завтра вчинять державний переворот і поставлять на чолі уряду своїх людей. Мене не було на місці, а двоє наших, посланих туди для зв'язку із Лізою, не змогли добутися до неї, і тільки зовсім недавно, лише кілька днів тому, нам стало відомо, що вона жива, здорова і скоро буде тут. Я й приїхав сюди, щоб побачитися з Лізою, довідатися з першоджерела, що ж там коїться?

— Це правда, Ліза скоро приїде? — Страшенно хвилюючись, Василь на мить навіть забув, що сидить за кермом.

— Мені не личить говорити неправду.

Щоб загладити свою нетактовність, Василь запитав, чи надовго приїхав «батько».

— Поживу трохи в тебе, якщо, звичайно, не заперечуватимеш. Дочекаюся Лізи, побалакаємо з нею, а там видно буде.

— Будь ласка, живіть скільки хочете — я дуже радий! Ми дамо вам посилене харчування, і ви незабаром очуняєте.

— У нас кажуть; аби шкіра та кістки… Спасибі за запрошення. Справді, після лікарні треба було б відпочити, та все ніколи. Довкола таке робиться, що тільки встигай повертатися!.. А що в тебе нового?

— Особливих новин нема. Фрау Шульц каже, що стенографістка німецького посла стала дуже нервозна. Цінної інформації не дає, а гроші бере, як і раніше. Ганс Вебер пояснює її поведінку тим, що їй скоро доведеться повертатися у фатерланд. Після Франції, де вона жила вільно і сито, не дуже-то хочеться у фашистський рай! Можливо, сам Вебер теж поїде в Німеччину. Він твердить, що фашисти міняють весь дипломатичний персонал за кордоном.

— Ще що?

— А ще — невдовзі актив нашої фірми перевалить за триста тисяч франків, а там, дивись, ми станемо і мільйонерами! Цими днями вирядив до Америки одного свого художника-антифашиста, Клода Гом'є, чесного, але дуже запального хлопця, — боявся, що він кине тінь на нашу фірму. І є в мене ще одна новина, яка потребує вашої поради… Хочу дістати американський паспорт! — І Василь переказав «батькові» свою недавню розмову з віце-консулом.

«Батько» якийсь час мовчав, потім, дивлячись убік і немов міркуючи вголос, сказав:

— Хоч у його становищі робити ризиковані операції не належить, але, з другого боку, пропускати те, що само пливе до рук, теж нерозумно, тим паче, що така нагода більше не трапиться. А мати в кишені американський паспорт, виданий самим консулом, чогось-таки варто! Ризикнемо, — закінчив він, повертаючись до Василя. — Американське підданство може тобі добре прислужитись найближчим часом!

— Чому саме найближчим часом?

— Бо незабаром тобі доведеться перебазуватися до Німеччини. Звичайно, не сьогодні і не завтра, але думаю, що скоро. Одержавши паспорт, їдь в Америку, налагодь там ділові зв'язки з фірмами, які торгують з Німеччиною, щоб стати їхнім представником у Берліні. Ти — багата людина, досвідчений комерсант, з твоїми здібностями тобі не важко здійснити такий план. Оскільки становище в Європі хистке, буде цілком логічно, якщо ти ліквідуєш свої діла у Франції і переведеш увесь свій капітал у який-небудь солідний нью-йоркський банк. В Америці не треба кращого атестата на благонадійність, ніж сотні тисяч доларів на поточному рахунку. Не можна нехтувати, Василю, становища людини — представника великих американських фірм у Берліні. Фашисти, вельми зацікавлені в торгівлі з Америкою, де, до речі, купують переважно стратегічну сировину, носитимуться з тобою, як з писаною торбою. Ми про все це поговоримо докладніше, коли настане час. Зараз хочу порадити тобі: не втрачай зв'язку з Гансом Вебером і Браун, — вони дуже знадобляться в Німеччині. Вебер — як завзятий антифашист і чесна людина, а Браун можна буде знову купити за гроші, якщо вона працюватиме у важливій установі.

— Не хочеться їхати до Німеччини! — прохопилося у Василя.

— Не розумію, — сказав «батько». — На жаль, нам з тобою не судилося жити там, де хочеться, робити те, що любе. Моя б воля, я, наприклад, почав би розводити квіти — тюльпани й троянди, які дуже люблю!..

Кілька днів «батько» безвиїзно жив у Василя за містом, насолоджуючись відпочинком. Він подовгу бродив у садку; як великий знавець, доглядав квіти, потім брав книжку і сідав у шезлонг. Почитавши, «батько» солодко дрімав. З усього було видно, що він дуже стомився і ще не зовсім оклигав після хвороби.

У ці дні Василь намагався впорати діла якнайраніше і поспішав додому. Він піклувався про «батька», привозив з міста смачні фрукти, добрі вина.

Після вечері до них приєднувалися Сар'яни. Вчотирьох вони грали в покер, довго розмовляли. В цих розмовах журналіст мимоволі показував широкі знання, політичну зрілість, він дедалі більше подобався «батькові». Жаннет симпатизувала гостеві, жартувала з його французької мови і частувала домашнім печивом.

У неділю Василь не поїхав до міста, і «батьків» розпорядок дня порушився. Після сніданку вони сиділи в садку за шахівницею. Першу партію виграв «батько», але Василь був молодший, упертіший, не хотів осоромитися — і другу партію виграв. Почали контрову і, захоплені грою, не почули, як до двору під'їхало таксі, скрипнула хвіртка, і в садок зайшла Ліза. Побачивши «батька» і Василя за шахівницею, вона пішла прямо до них.

Першою помітила Лізу з вікна кухні Жаннет, але Ліза знаком попросила її мовчати, непомітно підкралася до Василя і руками затулила йому очі.

— Ліза! — Василь скочив, перекинув шахівницю, розсипав фігури. Схопивши дружину в обійми, закружляв з нею по садку.

— Годі… пусти!.. Божевільний! — опиралася Ліза. Василь обережно поставив дружину на землю.

— Не розумію, чому ти так змарніла. Годували тебе погано, чи що?

— Просто стомилася з дороги… А ти теж добрий — дружину не зустрів! Приїжджаю додому, моя телеграма з Марселя — в поштовій скриньці, у квартирі — нікого. Взяла таксі і прямо сюди… Як добре, що «батько» тут! Мені треба поговорити зразу ж, негайно!

— Невідкладних справ нема, їх вигадують нетерплячі люди, — сказав «батько». — У нас тут часу по зав'язку, встигнемо побалакати про справи!

Та хоч як він хотів одкласти ділову розмову, все-таки йому довелося по обіді вислухати Лізу. Закінчивши свою розповідь, вона ще раз попросила «батька» врятувати професора Ніколаї.

— Убивця заніс над ним руку. Якщо ви не допоможете, професор загине!.. Я бачила на власні очі усіх цих негідників. Запевняю вас, ті цивілізовані звірі в модних галстуках ні перед чим не зупиняться! Коли Соковський пообіцяв фон Боленові спекатися професора Ніколаї, то вже спекається!

— Добре, подумаємо, як допомогти твоєму професорові!

— Треба не думати, а діяти, — діяти якнайшвидше, інакше буде пізно!

— Ще раз повторюю: ми зробимо все, щоб урятувати професора Ніколаї. Але як практично це зробити, признаюся, поки що не знаю… Ти краще повтори ще раз зміст листа, якого нібито надіслало міністерство закордонних справ Франції своєму послові…

Переказавши текст листа, Ліза додала, що, наскільки вона пригадує, німці твердили, начебто лист підписав генеральний секретар міністерства Алексіс чи то Ленжен, чи то Леже.

— Алексіс Леже, — уточнив Василь.

— Хай йому чорт, це ж справжнісінька змова! А як перешкодити — не знаєш, — міркував «батько». — Доказів у нас ніяких, нам можуть і не повірити. А сидіти склавши руки і нічого не робити теж не ійожна: скориставшись цією фальшивкою, фашисти таке накоять там, що потім лікті кусатимеш…

— Ситуація складна, — погодився Василь. — Може, варто залучити до цієї справи Сар'яна? У нього широкі зв'язки в урядових і наукових колах, він, напевне, зможе щось зробити.

— Можна спробувати, — мовив «батько». — Лізо, ти продиктуй зміст листа по-французьки, як його пам'ятаєш, а Василь запише.

Коли лист був готовий і «батько» запропонував покликати журналіста, Василь сказав:

— Можна попросити Сар'яна, хай він подумає, як спішно викликати професора через Сорбонну або Французьку академію.

— Гадаєш, це йому під силу?

— Певен, що він може це зробити.

— Ну що ж, попросимо журналіста… Думаю, що, поки нема ніяких розмов про листа, це не викличе у фашистів підозри. Лізо, попроси Сар'яна піднятися до нас, якщо він не дуже зайнятий, а сама побудь унизу. Краще, коли ми поговоримо з ним без тебе!..

— Дорогий друже, хочемо конфіденціально поговорити з вами, — сказав Василь, як тільки журналіст увійшов у велику, світлу кімнату. — Але спершу познайомтесь із цим документом і скажіть, що це таке?

— Фальшивка! — рішуче відповів Сар'ян, повертаючи Василеві листа. — Фальшивка мерзенна, страшна, сфабрикована для провокації. Міністерство закордонних справ Франції ніколи б не написало такого листа насамперед тому, що факти, викладені в ньому, не відповідають дійсності. Французький уряд не тільки не помишляє пускати російські війська на свою територію, але й взагалі не думає укладати з більшовиками якої б то не було угоди. До того ж… до того ж — боронь боже! — який йолоп напише такого листа відкритим текстом? Хіба у французів нема спеціальних шифровок або дипломатичних кур'єрів, щоб приставити такий документ адресатові надійним шляхом? Якщо Леже побачить свій підпис під цим листом, він помре від розриву серця!..