Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 47)

— Ви змалювали дуже вже похмуру картину.

— Просто реалістичну! Поміркуйте самі, за такої роз'єднаності в Європі хто може перешкодити Гітлерові перейти від слів до діла? Коли Франція підпише пакт чотирьох, од неї відійдуть, якщо досі не відійшли, усі її союзники на Балканах, не кажучи вже про Польщу, де на чолі держави стоять такі брудні політикани, як маршал Пілсудський і полковник Бек, — вони давно ведуть сепаратні переговори з Німеччиною. Малі держави, залишені старшим партнером напризволяще, змушені діяти, як у приказці: на бога надійся, а свій розум май — рятуйся хто як може!.. Приєднаний Австрії до рейху теж питання днів. Якщо канцлер Дольфус і далі опиратиметься аншлюсу, його просто усунуть. Повірте, відтепер великі держави почнуть робити Гітлерові поступку за поступкою, доки не станеться катастрофа…

— Жюль, невже в тебе нема інших тем для розмови з друзями, ніж ця клята політика? — перебила Сар'яна Жаннет.

— Пробач, люба! Я, здається, справді стаю надміру балакучим, — сумно відповів журналіст.

Піднявшись до себе нагору, Василь довго сидів біля відчиненого вікна і думав про те, що Сар'ян правильно міркує. Світ нестримно прямує назустріч катастрофі…

Подзвонив Ковачич і сказав, що їм конче потрібно зустрітися. Домовились, що зустрінуться в італійському ресторані. І як тільки вони сіли за столик у найдальшому кутку, Ковачич, не гаючи часу, перейшов до діла.

— Учора карета швидкої допомоги підібрала на вулиці непритомного чоловіка, — сказав він. — Лікар констатував смерть, і небіжчика привезли не в лікарню, а в морг. В його кишені знайшли американський паспорт. Подзвонили до нас у консульство, я саме взяв трубку. Отож я негайно помчав у морг. Померлого звали Девід Хейфі. За висновком лікарів, помер він од розриву серця внаслідок зловживання алкоголем. Коли я переглядав папери Хейфі, мені сяйнула думка: а чи не більше буде користі для моєї батьківщини, якщо замість п'яниці Хейфі мій друг Кочек стане громадянином Сполучених Штатів?

— Та як же це можна зробити? — недовірливо спитав Василь.

— А от слухайте!.. Через автомобільні катастрофи та інші нещасливі випадки на паризьких вулицях щодня гине кілька чоловік. Установити, хто вони такі, вдається не завжди — нема документів. Багатьох із них ніхто й не розшукує. Скажіть, чому одним з таких неопізнаних померлих не може бути і Девід Хейфі з штату Мічіган?

— Але ж у нього був паспорт, і, мабуть, у морзі його зареєстрували під прізвищем, вказаним у паспорті?

— В тому-то й річ, що не зареєстрували!.. Черговий моргу, не знаючи англійської мови, записав Хейфі до графи невідомих. До того ж він був добряче випивши, то ж навіть у французькому паспорті все одно нічого не зрозумів би. Насилу повертаючи язика, черговий спитав мене: «Скажіть, містере, це не американський паспорт?»— «Ні, це не паспорт», — відповів я. «А герб наче американський», — п'яно белькотав він. «Та кажу ж — ні!.. Не розібравшись, даремно турбуєте службових осіб, одриваєте від роботи», — розсердився я і поклав собі до кишені паспорт, чекову книжку та інші документи Хейфі, а гроші залишив на столі. Їх було чимало — близько тисячі доларів і кількасот франків. «Гадаю, — сказав я черговому, — що небіжчик був людина невідома в цих краях і ніхто його не опізнає. Тож ви з чистою совістю можете лишити ці гроші собі, звичайно, якщо не патякатимете зайвого!» У відповідь черговий схвально кивнув головою. Мабуть, такі випадки трапляються нерідко в його біографії…

— Ну а далі? — спитав Василь. Уся ця історія не дуже була йому до душі.

— Девіда Хейфі, який помер від надмірного вживання алкоголю, не воскресити. Хай земля йому буде пухом!.. Певен, що служник моргу, діставши купу грошей, нікому жодного слова не скаже ні про мій візит, ні про документи, які я взяв, — навіть коли згадає про них. Яка йому вигода? Чекову книжку та інші документи Хейфі ми знищимо, і спадкоємці через певний час спокійнісінько одержать гроші, що лежать на його поточному рахунку.

— Припустімо, все буде саме так. Але який сенс? Не можу ж я скористатися паспортом невідомого Девіда Хейфі, хоч і мертвого. На паспорті його фотокартка — мене зразу ж викриють як самозванця та ще звинуватять у вбивстві людини з метою пограбувати її і привласнити паспорт…

— Невже ви вважаєте мене наївним і думаєте, що я запропоную вам замість фотокартки Хейфі наклеїти свою і віддати вам його паспорт? Така груба робота негідна нас! Ми знайдемо такі ходи, що в них заплутаються професійні криміналісти.

— Що ж ви пропонуєте?

— Ви тільки уважно стежте за моїми думками і через десять хвилин підтвердите, що вони справді геніальні! — Ковачич засміявся. — Коли про смерть людини, підібраної на вулиці, остаточно забудуть і на всі запити із Штатів (якщо вони, звісно, надійдуть) буде дано відповідь, що американському консульству в Парижі нічого невідомо про Девіда Хейфі, ви подасте нам зіпсований американський паспорт і попросите видати на заміну дублікат… Ви, мабуть, чекаєте, що я запропоную вам залити паспорт бідолахи Хейфі чорнилом або окропом? Правда ж? Скажіть чесно, я відгадав ваші думки?

— Майже…

— Слухайте, це знову була б груба робота профанів!.. Ви плавати вмієте? — запитав Ковачич, наливаючи собі вина.

— Вмію.

— Чудово! В такому разі, не ризикуючи втопитися, ви покупаєтесь у Сені. Добре, що в цю пору вода у річці не така вже холодна, і запалення легенів не буде!

— Даруйте, Джо, але я поки що не можу збагнути, який зв'язок між паспортом і купанням у Сені? — сказав Василь, хоч одразу зрозумів не такий уже хитромудрий план американця.

— От бачите, навіть ви, комерсант, майстер рекламної справи, не можете второпати, який тут зв'язок! — просяяв Ковачич. — Вода в Сені забруднена мастилом, нафтою та всякою іншою поганню. Звичайно, ви покупаєтесь в одязі. У боковій кишені піджака лежатиме паспорт. А ще коли трохи відкриєте сторінку, де написано прізвище власника й наклеєна фотокартка, то паспорт буде зіпсовано на совість!.. Ви запитаєте — а як вам опинитися в Сені, та ще в одязі? Ну, це дуже просто! Хіба в іноземця, що вперше приїхав до Парижа, не може виникнути бажання покататися на човні по Сені? І хіба так уже незвичайно, коли, зробивши незграбний рух, він замість того, щоб стати в човен, опиниться в каламутній воді річки? Пірніть собі на здоров'я разів зо два, вдайте, що тонете, — перехожі кинуться вам на допомогу, врятують. Це ж подія: сміливі французи врятували американця од певної смерті! Якщо, на ваше щастя, в цей час стоятиме поблизу ще й полісмен, — все буде гаразд: він складе протокол. Було б ідеально, якби з'явилась хоч невеличка замітка про цю сумну пригоду на четвертій сторінці вечірньої газети. В умовах Парижа таку замітку неважко організувати за невелику плату, навіть коли репортер і не бачив вашого купання!..

— Джо, ви справді все геніально продумали. Задовольніть востаннє мою цікавість, і я здаюся на милість переможця!

— Будь ласка! Готовий відповісти на будь-які ваші запитання. — Ковачич сперся на спинку крісла і закурив. Вигляд у нього був задоволений.

— Подавши вам зіпсований паспорт, я повинен буду дещо повідомити про себе: де народився в Штатах, де одержав закордонний паспорт, адресу моєї сім'ї в Америці ну й таке інше. Хіба ви не зробите запит, щоб перевірити, чи справжні ці відомості?

— У пас чудова голова, Кочеку! Я все думав: чи здогадається цей слов'янин уточнити таке першочергової важливості питання, чи пройде мимо? Здогадався! Слов'янин, виявилося, не такий уже простак… Добре, так і треба, — терпіти не можу простаків! А тепер відповідаю на ваше запитання: іноді, коли в нас виникають сумніви, ми запитуємо державний департамент, а іноді й ні. З вами все дуже ясно. До того ж вашу справу вестиму я. Захочу — дам запит, захочу — не дам. Тут я сам собі хазяїн. А взагалі, хочу вам сказати, Кочеку, ви народилися під щасливою зіркою. Приблизно через місяць наш шеф їде в Африку полювати на слонів. Коли його не буде, я зостануся справді повним хазяїном!..

— Ну, Джо, я здаюсь і п'ю за ваше здоров'я — ви справді геній! — Василь підняв келех з вином і цокнувся з Ковачичем. — Скажіть тільки: звідки все це у вас?

— Звідки, звідки… Думаєте, я даремно просидів два роки у спецшколі, перш ніж перейшов на роботу в державний департамент?

— Не знаю, що то за школа і чого там навчають, але можу сказати одне: коли в людини нема своєї голови на плечах, то ніяка школа йому не допоможе!

— Це зрозуміло! — охоче погодився американець.

Всі наступні дні Василь обмірковував пропозицію Ковачича, не знаючи, на що зважитися. Звичайно, американський паспорт йому був би потрібен, але в ім'я чого Ковачич ризикує? Після довгих роздумів Василь вирішив, що втрачати йому нічого, до того ж такої нагоди може більше не трапитися. Якщо гарненько подумати, то в цій справі і ризику великого нема. Правда, Ковачич признався, що вчився у спецшколі, — отже, він ще й розвідник. То й нехай! Видаючи йому паспорт, Ковачич робить службовий злочин — навряд чи стане він ризикувати…

Невідомості, здавалося, не буде кінця. Ліза все ще не приїжджала. «Батько» теж мовчав. Василь знову пішов до фрау Шульц — цього разу, щоб запропонувати їй поїхати до «батька».

— Якщо, звичайно, — сказав він, — ця поїздка не пов'язана з великим ризиком для вас…