Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 43)

Під палючим сонцем старий цілу годину водив Лізу по руїнах, показував залишки фортечного муру та веж, пояснював усе.

— Зважте, мадемуазель, — отака сумна доля завойовників у всі віки! Якщо пішла в небуття могутня Римська імперія, то що ж чекає сучасних завойовників?..

Ліза змалювала мармурову статую і, коли сонце схилилося на захід, попрощалась із професором і поїхала в місто.

Тепер у Лізи були всі підстави пожити в цьому місті ще деякий час. Вона в думці дякувала дивакові професору за те, що він не дозволив їй брати участь у розкопках, бо довелося б щодня їздити в цю безлюдну місцевість і годинами копатися в землі під пекучим сонцем.

Фрау Гертруда, сказавши Лізі, що в пансіонаті, де звичайно зупиняються німці, звільнилась кімната, додала:

— Не розумію, чому б вам не жити у нас до самого від'їзду? Ви ж бачите, ми добре ставимося до вас, а діти мої полюбили вас…

— Я більше не можу завдавати вам клопоту, тим паче, що тепер часто вдосвіта їздитиму на розкопки і повертатимуся, назад запорошена й брудна…

— Ну, вам видніше! — Гертруда навіть трохи образилася. — Сподіваюсь, ви не покинете нас зовсім і бодай щосуботи й неділі буватимете у нас!

— Із задоволенням і вдячністю!

У пансіонаті, куди Ліза перебралася того ж дня, жили самі німці — переважно молоді чоловіки. Жінок було троє, не беручи до уваги хазяйки, яка чимось скидалася на фрау Браун.

Багато мешканців знали Маріанну як друга сім'ї Дітріхів, були дуже вдоволені, коли вона появилася в пансіонаті. Вони ставилися до Лізи з повною довірою. Проживши в пансіонаті лише кілька днів, Ліза впевнилася, що всі ці добродії, оселившись тут під личиною комерсантів, комівояжерів та представників усіляких німецьких торгових фірм, насправді агенти розвідки й уповноважені партії націонал-соціалістів. Вони не приховували, що збираються змінити в чужій країні державний лад і посадити в міністерські крісла бажаних їм людей. Якщо цього не пощастить зробити «мирним» шляхом — шляхом провокацій та підкупів, то в запасі у них є інші, дійовіші засоби. Зокрема, вони натякали на добре озброєні фашистські загони з місцевої молоді, готові за першим сигналом кинутися в бій, щоб здобути владу.

Один німець, схожий на молодого вченого, часто говорив про те, що вдаватися до насилля ранувато, — можна завчасно збурити всю Європу. Інша річ — мирні засоби. Хто може перешкодити королеві дати теперішнім міністрам відставку і доручити сформувати новий уряд надійній людині, яка задля держави порве зв'язок з Францією, укладе міцний союз з Німеччиною і пристосує економіку країни до інтересів старшого партнера? Законно, мирно і, головне, без галасу!

Але серед молодих німців, що мешкали в пансіонаті, були й гарячі голови — прихильники негайних дій.

— Нам наплювати на думку Європи! — кричав рудий молодий німець з веснянкуватим обличчям. — Кого нам боятися? Пещених французиків чи бундючних англійців, які сидять на своєму острові? А таку мізерію — як ото Бельгія та Голландія — взагалі можна не брати до уваги!..

Ці німці говорили так, немовби не сьогодні-завтра стануть господарями всієї Європи і диктуватимуть народам свою волю.

По вечорах вони пили пиво, палко сперечалися, горлали свій гімн — «Німеччина, Німеччина понад усе». З Лізою були ввічливі, навіть підкреслено шанобливі. До цього їх змушувала залізна дисципліна: не могли ж вони дозволити собі легковажності щодо друга сім'ї пана Дітріха — вождя місцевих фашистів!..

Щосуботи, купивши гостинці дітям, Ліза йшла до Дітріхів. Увечері там збиралися більш чи менш вельможні німці. Тут теж не обходилося без пива й сосисок, але пили в міру, обмінювалися новинами, і якщо сперечалися, то без галасу й криків..

Якось у домі Дітріха з'явилася нова людина — сухорлявий років сорока німець, з виразом гидливості на обличчі. Прізвище його було фон Болен. Він щойно приїхав з Німеччини і привіз силу новин. З того, як шанобливо прийняли гостя і як уважно слухали його, Ліза догадалась, що прибулець — велика цяця серед націстів.

Спершу він розповідав столичні плітки: кого на яку посаду призначили, що казав фюрер у своїх численних промовах. Заволодівши увагою слухачів, він перейшов до важливішого, надавши цьому своєму повідомленню жартівливого відтінку.

— На з'їзді партії в Нюрнберзі фюрер вручає прапори штурмовикам міста Кельна. Повертаючись додому, вони несуть попереду загону штандарт, на якому написано великими літерами: «Страсбург». Це, бачте, не сподобалось французькому послові панові Франсуа Понсе. Він приходить до фюрера в імперську канцелярію і каже: «Пане канцлер, мій уряд не може дозволити, щоб штурмові загони писали на своїх штандартах «Страсбург», — це звучить як заклик до захоплення чужих територій».

Тут фон Болен, як досвідчений оповідач, зробив паузу і не помилився, — одразу залунали голоси: «Що відповів цьому нахабі фюрер?»

— Терпляче вислухавши посла, фюрер дуже ввічливо відповів йому: «Шкодую, що цей факт випав з моєї уваги. Смію запевнити вас, що я й гадки не маю вимагати повернення Ельзас-Лотарінгії! Я дуже добре знаю цих каналій ельзасців, — вони не захочуть приєднатися ні до Німеччини, ні до Франції. Отож марно воювати за них. Я мрію тільки про те, пане посол, щоб одного чудового дня мені спорудили пам'ятник як людині, що встановила вічний мир між Францією і Німеччиною». Французькому послові не лишалося нічого іншого, як попрощатися і вийти. Ви подумайте — яка мудра хитрість! Усі ж знають висловлювання фюрера, що ми рано чи пізно поквитаємося з Францією за все — за поразку, за версальську ганьбу й приниження, які витерпів німецький народ. А офіційному послові він каже зовсім інше. Спробуй присікайся!

— Хайль Гітлер! — вигукнув якийсь гість.

Усі посхоплювалися з місць, грюкаючи пивними кухлями по столу, і закричали: «Хайль, хайль!»

Слухаючи все те, стежачи за поведінкою людей, які захоплювалися цинізмом свого фюрера, Ліза в душі здригалася. У неї назбиралося чимало цікавих спостережень, а зв'язку не було. У свій час, коли вона запитала «батька», як їй подати звістку про себе, той відповів: «Ти їдь, пристосовуйся до місцевих умов, придивляйся і запам'ятовуй. Настане час, ми знайдемо тебе». Минуло чимало часу, а ніхто її не знайшов. Скоро студентські канікули закінчаться і їй тут не можна буде лишатися. Та й рації в тому нема ніякої. Вона встигла побачити тут фашистів у натуральному вигляді, пізнала їхні думки, познайомилася з методами їхньої роботи. Тепер вона твердо знає: у фашистів нема ніяких моральних підвалин, ніщо не може їх збентежити. Так думала Ліза, не знаючи, що головне — попереду…

Тієї суботи гості розійшлися дуже пізно, і в їдальні лишилося тільки троє: господар дому, товстун Соковський і фон Болен. Вони про щось розмовляли.

Лізина спальня була на другому поверсі — якраз над їдальнею, і, коли німці розмовляли голосно, їй усе було чути. Але сьогодні ці троє говорили майже пошепки, і нічого не можна було второпати. Та ось співрозмовники внизу забули про обережність і поступово підвищили голоси. Фон Болен напучував товстуна:

— Постарайтеся створити у міністра двору враження, що віддаєте йому винятково важливий документ. Скажіть, нібито нашій розвідці пощастило перехопити таємного листа міністерства закордонних справ Франції до свого посла тут. Документ цей сфабриковано дуже майстерно. Справжній бланк міністерства, підпис статс-секретаря, шрифт, яким друкують особливо важливі документи, і навіть спеціальний папір, яким користуються французи. Ось цей документ. — Ліза здогадалася, що фон Болен дістав з кишені якийсь папір і показав співрозмовникам. — У листі йдеться про те, що перед лицем німецької небезпеки французький уряд змушений піти на подальше зближення з Радянським Союзом. Нібито із росіянами провадяться попередні переговори для того, щоб укласти військову угоду, за якою їм буде дозволено розмістити на території Франції, щонайближче до франко-німецького кордону, військові з'єднання — до трьох армійських корпусів повного складу. Водночас Франція обіцяє подати росіянам потрібну військову та іншу допомогу, якщо Німеччина нападе на СРСР. Наприкінці листа мовиться, що міністерство закордонних справ Франції доручає своєму послові підготувати тутешній уряд до повідомлення про цю угоду, коли її буде підписано. За всяку ціну переконайте міністра, що перед лицем німецької агресії в західного світу нема іншого виходу, як зближення з Радянським Союзом. Як у Парижі, так і в Лондоні, мовляв, певні, що союз із росіянами подіє як холодний душ на націстський уряд Німеччини. Хай наш друг, міністр двору, вселяє тутешньому королю думку, що більшовики, розмістивши частини Червоної Армії на території Франції, ніколи звідти не підуть. Ще більше, вони, цілком можливо, зажадають від союзників територіальних поступок за рахунок Польщі, Румунії та Угорщини. Нехай міністр двору вживе потрібних заходів, щоб завчасно не оповіщали змісту листа. Але якщо відомості про нього просотяться в пресу, тоді нашому другові Дітріху доведеться організувати могутні масові демонстрації, в яких візьмуть участь молодь, студенти, службовці державних установ. Ці люди зажадають відставки уряду. Варто спровокувати, якщо можна буде, безпорядки і сутички з поліцією — краще, коли б з людськими жертвами.