Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 42)

— А ваша мати живе в Чехословаччині?

— Так, у неї там невеличкий скляний завод — батькова спадщина.

— І багато прибутків дає цей завод?

— Гадаю, що багато. Інакше матуся не жила б серед словаків, а переїхала б на батьківщину, в Східну Пруссію, або в Париж до дядька. Він її весь час кличе.

— Нічого! Скоро німці почуватимуть себе в Чехословаччині зовсім по-іншому, вашій матусі недовго терпіти! — сказав Дітріх, перезирнувшись із Соковським.

Обід закінчився, і чоловіки, вибачившись перед жінками, піднялися на палубу покурити.

Ліза бавила дітей. Поки прибирали стіл, вона робила; їм з паперу різних птахів. Потім сіла до піаніно, і під її акомпанемент діти співали й танцювали, а фрау Гертруда сиділа збоку і всміхаючись дивилась, як діти розважаються в товаристві цієї малознайомої дівчини…

Увечері, сказавши, що в неї болить голова, Ліза рано пішла в свою каюту. Довго лежала нерухомо, розплющивши очі, і думала, що пролог до спектаклю зіграно немовби непогано. От коли б пощастило зіграти отак роль до кінця, до завіси! Якби Василь був тут, він похвалив би її…

Напружений день давався взнаки: голова аж тріщала. Ліза тільки тепер зрозуміла, як вона стомилася за кілька годин… «А що коли в тебе не стане сил зіграти роль до кінця? — спитала вона себе і одразу ж відповіла: — Навіщо ставити дурні запитання? Ти ж бачила холодні очі Дітріха — такі люди пощади не знають. Отож треба бути сильнішою за нього!..»

Уранці Ліза, свіжа, бадьора, піднялася на палубу. В Італії вона встигла засмагнути — обличчя й руки мали бронзовий відтінок. Смаглявість їй була до лиця, а біла сукня з тонкого полотна підкреслювала колір її золотавого волосся.

Ранок був тихий — ані подиху вітерця. З усієї сили світило сонце, дихалося легко. Тишу порушував тільки шум двигуна. Пароплав повільно плив, лишаючи за собою на іскристій поверхні моря широку смугу білої піни.

До Лізи підійшов товстун Соковський, в спортивному костюмі, з грубою сигарою в зубах.

— Доброго ранку, фрейлейн!.. Як ваша голова?

— Дякую, уже добре!

— Я завжди казав, що глибокий сон краще зціляє, ніж десять учених лікарів, разом узятих! У цій сукні ви така чарівна. Боюся, молодь нашого міста, побачивши вас, втратить спокій…

Підбігли діти Дітріхів. Соковський скоса глянув на них і замовк.

Обідали знову разом. Дітріх розщедрився — замовив вина. Він був у чудовому настрої і по обіді попросив фрейлейн Маріанну що-небудь заграти.

Лізу не треба було довго вмовляти. Вона сіла до піаніно і заграла вальс Шуберта.

— Еге! Виявляється, окрім усіх інших ваших принад, ви ще й чудова музика! — вигукнув Дітріх і попросив щось іще заграти.

За кілька днів дороги діти полюбили Лізу, а дорослі виявляли все більшу прихильність до неї. Вони завжди разом обідали й вечеряли, разом гуляли на палубі, Ліза часто грала їм німецьку класику. Напередодні приїзду, коли всі зібралися увечері на палубі й милувалися місячною доріжкою на морі, Дітріх спитав Лізу:

— Скажіть, фрейлейн Маріанно, у вас є в нашому місті знайомі?

— На жаль, нема.

— Де ж, у такому разі, ви думаєте зупинитися?

— Ще не знаю. Найму номер у недорогому готелі, а згодом знайду собі пристойний пансіон…

— Не думаю, що готель підходяще місце для самітної дівчини! Так, Альберте? — звернувся Дітріх до товстуна.

— Авжеж.

— От що, фрейлейн Маріанно, ви можете жити якийсь час у нас, поки ми підшукаємо для вас гарне місце в пансіонаті або в порядній німецькій сім'ї.

— До нас, фрейлейн Маріанно, їдьмо до нас! — радісно закричали діти.

— Далебі, не знаю… Мені совісно турбувати вас!..

— Ніяких турбот, — втрутилася Гертруда. — Дім у нас великий, вільних кімнат багато. Паулю й Ельзі теж буде весело з вами.

Не встигли Дітріхи увійти в будинок і розпакувати речі, як почалося паломництво до них. Здавалось, усі німці, що жили в цьому місті, вважали за обов'язок засвідчити свою повагу геру Йоганнові Дітріху. Галасливо висловлювали радість, що він повернувся, говорили, ніби весь цей час почувалися сиротами, що без нього стоять діла, і, щоб їх завершити, потрібні його порада та особисте втручання… Ліиа, яка мимоволі слухала ці розмови, зрозуміла: господар дому — верховода місцевих фашистів і, крім офіційних обов'язків директора німецького банку, виконує ще якісь особливі функції. Що ж, це їй тільки на руку!..

Лізу рекомендували гостям як друга сім'ї, і німці, вважаючи її за «свою», ставилися до неї довірливо й говорили при ній таке, чого не говорили б при сторонніх. А Ліза намагалась якнайменше потрапляти на очі і, коли починалися надто відверті розмови, непомітно зникала. На це звернув увагу Дітріх і якось сказав дружині:

— Знаєш, ця Маріанна дуже тактовна й скромна дівчина, недарма в її жилах тече німецька кров! Була б вона чистокровна німкеня, я запросив би її вихователькою до наших дітей.

— Це було б чудово! Пауль і Ельза так полюбили її.

— Не можна! Негоже, щоб дітей Йоганна Дітріха виховувала дівчина, яка народилася від змішаного шлюбу, — обірвав дружину Дітріх.

Товстун Соковський рідко бував у домі директора банку, але щоразу говорив Лізі незграбні компліменти.

— Ми неодмінно видамо вас тут заміж і справимо пишне весілля!

Фрау Гертруда під великим секретом розповіла Лізі, що Альберт Соковський — довірена особа фон Нейрата, його неофіційний представник, і виконує тут надзвичайно важливе завдання.

— Ви повинні знати, люба Маріанно, що в цій країні живуть неповноцінні люди, і тому дехто з їхніх політиків, які стоять при владі, сподіваються, що Франція допоможе їм проти нас — німців. Однак їхні сподіванки марні! У Соковського є при дворі короля надійні друзі. Вони усунуть небажаних міністрів і на їхнє місце посадовлять відданих Німеччині людей! — вибовкувала вона Лізі почуті від чоловіка секрети. — Не думайте, що гер Соковський просто флегматичний товстун. Він — стопроцентний пруссак і все може… Кажуть, він особисто знайомий з фюрером ще з Мюнхена і давав йому гроші, коли зароджувалася партія націонал-соціалістів. Соковський неймовірно багатий: він власник великого заводу сільськогосподарських машин і має ще дещо, але про те не годиться говорити голосно. Сподіваюсь, ви розумієте мене, люба?..

Ліза не раз пропонувала Гертруді гроші за кімнату й харчування, але та щоразу рішуче відмовлялася. Щоб хоч як-небудь віддячити своїм господарям, Ліза бавила Ельзу й Пауля, водила їх гуляти. По обіді, коли дітей укладали спати, вона, взявши путівник, бродила по місту, бувала в музеях. Інколи до неї приєднувався хтось із молодих місцевих німців, — вони старалися розважати вродливу дівчину, друга сім'ї Дітріхів, прихилити її до себе. Ліза охоче гуляла з ними по людних вулицях — показувала місцевим властям, які в неї широкі знайомства з впливовими німцями.

Через кілька днів після приїзду Дітріх сказав Лізі, що йому пощастило поговорити з диваком професором і, якщо у фрейлейн Маріанни не пропала охота копатися в землі, вона може з'їздити до цього Ніколаї.

— Професор живе в наметі біля своїх скарбів і майже не буває в місті, — додав він.

— Ви дасте йому записку чи мені просто сказати, що я від вас?

— Просто скажіть, що від мене. Цього буде досить!..

Рано-вранці Ліза із саквояжем у руках стояла на узбіччі шосе і старанно «голосувала» автомобілям, що проїжджали повз неї. Нарешті шофер вантажної машини загальмував, і вона сіла в кабіну поруч з ним. На жаль, шофер не розумів жодного слова з мов, якими спробувала розмовляти з ним Ліза. Втративши будь-яку надію розтлумачити йому, куди вона їде, Ліза почала показувати, як копають землю, і все повторювала: «Професор, розкопки. Розумієте? Професор Ніколаї».

Ім'я професора шофер знав. Біля стовпа з позначкою «27» він загальмував і показав на людей, що порпалися в землі. Розплатившись, Ліза побігла туди і легко здогадалась, хто з них професор Ніколаї.

— Я від пана Дітріха, він говорив вам про мене, — відрекомендувавшись, сказала Ліза.

— Ви француженка? — Професор пильно роздивлявся на неї.

— Ні, не француженка.

— Де ж тоді ви навчилися так добре розмовляти по-французькому?

— Давно живу в Парижі, вчуся в Сорбонні.

— Скажіть чесно: ви хочете одержати диплом, щоб мати його для свого нареченого як посаг, чи справді збираєтеся присвятити себе науці?

— В міру моїх скромних сил хочу присвятити себе науці. І буду вам дуже вдячна, коли ви дозволите мені брати участь у розкопках, якими ви керуєте, — сказала Ліза.

— Розкопки — не жіноча справа! Бачите, який у нас бруд, курява… А втім, якщо вас справді цікавить наша робота, можете приїжджати до нас і знайомитися з усім, що ми витягаємо із землі, — це речі двохтисячної давності. Ви вмієте малювати? — спитав професор.

— Трохи вмію.

— Чудово, дещо змалюєте. Погляньте на оту мармурову статую жінки. Вона добре збереглася, тільки трохи ушкоджено ніс. Унікальна річ! Такої ви не побачите в жодному музеї світу. Коли маєте з собою папір і олівець, можете почати малювати.

— Дякую, ви дуже ласкаві!.. Як ви гадаєте, тут було селище римлян чи фортеця? У нас багато розмов з цього приводу.

— Найвірогідніше, тут було селище. Але через те, що римляни жили в чужій країні, в оточенні ворожого народу, вони змушені були обгородити селище фортечним муром, широким валом і поставити сторожові вежі. Однак це не допомогло їм, — певно, жителі цієї країни напали на римлян, знищили їх і зруйнували селище…