Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 40)

Дівчина підійшла до столу перед класною дошкою і несміливо привіталася. Голубі очі, золотаве волосся і ніжний голосок робили її схожою більш на гімназистку, ніж на викладача для дорослих, бувалих людей.

— Я навчатиму вас французької мови, переважно розмовної. Але все одно спочатку треба навчитися читати й писати. Сьогодні ми ознайомимося з латинським алфавітом, яким користуються французи. Розгорніть, будь ласка, зошити і запишіть! — Вона підійшла до дошки і почала крейдою старанно виводити літери, спроквола вимовляючи: «А-а… Бе-е…»

Горська обернулася до класу, щоб поглянути, як пишуть учні, що давно не сиділи за партами. Один із них не писав, і вона спитала його, зашарівшись:

— А ви чому не пишете?

— Латинський алфавіт я знаю. Французькою теж трохи володію…

— Дуже добре! А як ваше прізвище?

— Мене звуть товариш Василь, — відповів той під регіт класу.

— Це добре, товаришу Василь, що ви знаєте французьку мову. Будете моїм помічником, — сказала вона по-французьки.

Василь, ретельно добираючи слова, спробував відповісти їй французькою мовою. Так відбулося їхнє знайомство.

Молода вчителька всім сподобалася, вона була уважна, лагідна, розуміла жарти, але іноді ставала й статечною, вимогливою. Коли її доходжалі учні помилялися, казала:

— Я розумію, вам, дорослим людям, важко вивчати мову. Та коли ви добровільно взялися за важке діло, то повинні старатися!

А якось сказала одному літньому чоловікові, що змушена буде виключити його з групи, бо той не виконує домашніх завдань.

— Мені ніколи, я дуже заклопотаний, — буркнув у відповідь учень.

— В такому разі подайте рапорт… Заклопотаність не може бути виправданням. У ваших товаришів теж небагато вільного часу, але вони старанно працюють… — Вона трохи помовчала і вела далі:— Не мені казати вам про те, як важливо знати іноземні мови. Мине якийсь час, і наша країна налагодить дипломатичні й економічні відносини з багатьма капіталістичними державами, — може, навіть з усім світом! Як тоді будуть потрібні працівники, що знають іноземні мови!

Після цих слів дівчина сподобалась усім ще більше.

Якось весняного сонячного дня Василь вийшов на вулицю разом з учителькою і попросив дозволу провести її.

— Будь ласка, — просто відповіла вона. — Тим більш, що я живу недалеко.

Зав'язалася розмова.

— Єлизавето Володимирівно, ви така молода і так добре знаєте французьку…

— Я вивчала мови з дитинства. А втім, це довга історія… Колись розповім, якщо вам цікаво.

— А чому не зараз?

— Стомилася дуже!.. Ви не ображайтеся на мене, добре?

— Не ображатимусь, але про вашу обіцянку коли-небудь нагадаю!..

Василь пам'ятає, як іншим разом, вийшовши з управління, вони не повернули до Ільїнських воріт, а спустилися вниз до Театрального майдану, поминувши гамірний Охотний ряд, і непомітно опинилися біля храму Христа Спасителя. Сіли на східцях, поглянули довкола. Був теплий вечір, небо ясне-ясне, ні хмаринки. Звідси, з висоти, добре було видно протилежний берег. Маленькі будиночки, трамваї, поодинокі візники. На річці похитувався човен, зрідка пропливали самохідні баржі.

— Ви не забули про свою обіцянку, Єлизавето Володимирівно? — порушив мовчанку Василь.

— Яку?

— Розповісти про себе.

— Не забула… Ви питали, де я навчилася французької мови: Народилася я в сім'ї досить відомого московського адвоката. Він мав велику практику і, кажуть, добре заробляв, але багатим став, одержавши придане моєї матері, дочки замоскворєцького купця. Батьки запросили для мого виховання двох гувернанток — француженку й німкеню. В сім'ї було заведено до обіду говорити по-французьки, після обіду — по-німецьки…

У гімназії я потоваришувала з Катрею, дівчиною з бідної сім'ї. Іноді потай од батьків бувала у неї дома, дізналася, що Катриного батька заслали до Сибіру за революційну діяльність. Брат моєї подруги, Григорій, був старший за нас. Він навчався в Московському університеті. Від нього я почула таке, про що раніше не мала ніякого уявлення: про революцію, класову боротьбу… Брат і сестра почали давати мені заборонені книжки. Я читала їх ночами, відчуваючи незвичайну гордість, що мені довіряють…

Батько мій сприйняв Лютневу революцію захоплено — він навіть посів якусь важливу посаду у військовому комітеті. Катря і Григорій доводили мені, що відбулася тільки зміна декорації, з якої народ нічого не матиме. Незабаром повернувся з Сибіру Катрин батько Євген Іванович. Він, як виявилося, був дуже розумна й освічена людина. На відміну од моїх батьків, він розмовляв зі мною як з дорослою, і це підносило мене у власних очах. Пізніше я дізналася, що Євген Іванович — більшовик…

У дні Лютневої революції я, охоплена патріотичними почуттями, вступила на курси сестер-жалібниць, готувалася їхати на фронт. Як не дивно, батько не ставав на перешкоді моїм прагненням. Напередодні Жовтневої революції я закінчила курси, працювала у військовому госпіталі. Я розуміла: світ розколовся, і кожна мисляча людина повинна в ці дні обрати своє місце. Бути на боці білогвардійців, брати участь у їхній боротьбі проти червоних я не могла… Я вважала, що моє місце з більшовиками, і сказала про це батькові. Зчинився скандал, який кінчився тим, що я розірвала із сім'єю. З допомогою того ж Євгена Івановича я стала сестрою-жалібницею Червоної Армії, була на фронті. Коли повернулася додому, дізналася, що батько з матір'ю поїхали на південь. Потім стало відомо, що в дорозі вони захворіли на тиф і померли…

Мені дала притулок моя стара няня, я ї зараз живу з нею. Навчаюся в Московському університеті — хочу стати лінгвістом. Оце й уся моя біографія.

— І в партію вступили? — спитав Василь.

— Так, на Південному фронті, у двадцятому році… У них мало було вільного часу, зустрічалися вряди-годи, але обоє незабаром зрозуміли, що їх пов'язує щось більше, ніж дружба. І коли одного разу Василь насмілився сказати: «Лізо, я люблю вас і прошу вийти за мене заміж», це не було чимось зовсім несподіваним для неї. Вона мовчки припала до нього і тихо розплакалася. Він довго дивився їй у вічі і вперше поцілував її.

Весілля справили у Василевій кімнаті, де стояли залізне ліжко, застелене солдатською ковдрою, письмовий стіл та дві табуретки. Зате на столі красувалася велика чорнильниця на підставці з бронзовими єгипетськими сфінксами, що не знати звідки попала сюди.

Із села приїхала Василева сестра Фросина, привезла домашніх коржів, півмішка картоплі, квашеної капусти, кусок сала, дві пляшки самогону. Прийнявши чорнильницю, вона послала на стіл чисте простирадло, розклала коржі, перелила самогон у графин, зварила картоплі. Загалом вийшло не гірше, ніж у людей. Прийшли Катря з букетом квітів, її батько Євген Іванович, Лізина няня.

Пили за здоров'я молодих каламутний самогон, їли картоплю з капустою. Василь безперестану хвалив Фросину:

— Молодчага сестра, виручила, а то я не знав, чим і пригощати. Вчора одержав пайок — три оселедці й півфунта олії, та й те забув на роботі!..

Отак і ввійшла Ліза назавжди в його неспокійне життя. Ввійшла — і поділила нарівні з ним усі злигодні й тривоги…

Крім сім'ї Катрі й Григорія, у Лізи не було нікого в цілому світі, і коли вона говорила про «своїх», то мала на увазі саме їх…

Розвиднялося. Вулиці поступово наповнювалися шумом. Поспішав на роботу робочий люд, взялися до праці двірники й сміттярі, з'явилися носії молока, овочів та свіжих булок. Ділове життя Парижа почалося…

В конторі на Василя чекав лист — пана Кочека запрошували відвідати американське генконсульство в Парижі в «будь-який зручний час від дев'ятої години ранку до п'ятої години вечора, крім неділі». Це здивувало Василя, і він подзвонив Джо Ковачичу.

— Алло, Кочеку, можу поздоровити вас! — весело закричав той. — Дістали вказівку видати вам візу. Я ще вчора дзвонив вам, щоб переказати цю приємну новину і зажадати могорича, та, на жаль, не застав вас!

— Дякую. Могорич за мною! Коли я можу одержати візу?

— Хоч сьогодні.

По візу Василь поїхав увечері, щоб одразу запросити Ковачича повечеряти. Формальності не забрали багато часу, і за якусь годину вони вже сиділи вдвох у кавказькому ресторані, їли шашлик, пили терпке червоне вино. Джо запевняв, що кращого місця для життя, ніж Париж, в усьому світі нема.

— Народ тут легкий, веселий, життя приємне, не те що в нас, у Штатах.

— Чим же не подобаються вам Штати?

— Люди у нас нудні, всі заклопотані тільки одним — робити гроші, до всього іншого їм байдуже. А втім, скоро ви самі все побачите…

— Скажіть, Джо, а як американці й ви особисто ставитесь до фашизму? — спитав Василь.

— По-моєму, ніяк!

— Хіба ви не знаєте, які звірства чинять у Німеччині наці?

— Ну й чорт з ними! Якщо їм подобається жерти одне одного, хай жеруть на здоров'я. Від цього світові ні холодне ні жарко.

— А не помиляєтесь ви, Джо? — запитав Василь. — Фашисти претендують на світове панування. І якщо їм не перешкодити, вони поневолять усі народи… До речі, цілком можливо, що розпочнуть вони з моєї і вашого батька вітчизни…

— Невже? — Американець здивовано втупився у Василя. — Може й правда ваша… Погано бути маленьким народом і поряд мати сильних сусідів. Сильні завжди пожирають слабких. У нас у Штатах — конкуренція, вона ніколи не припиняється, і в цій боротьбі завжди перемагають сильні — такий закон природи!